— Ну тоді вина попробуємо. Вино веселить серце чолові-чеське — сказано в Святому письмі.
— А в політграмоті як про це говориться?
— В політграмоті інше сказано, Мефодію Гнатовичу!
— А ви її добре знаєте?
— Я? Політграмоту? Жартуєте! Що інше, але політграмо-ту... Ще можемо й з вами потягатись... Ну, так давайте, Мефодію Гнатовичу, за революцію, за науку, за змичку професури з студентами!
І від шуму, від біганини та вина Дрогодза швидко сп'янів і говорив голосно й патетично, насмішкувато дивлячись на професора. Обоє, ще раз чокнувшись, жваво заходились обговорювати вишівські справи.
В залі тим часом танці розпалювались. Музики, здається, самі сп'яніли від власної гри й захоплено гнали прискорено танок за танком. І від цього їхнього захоплення, здавалось, сп'яніли й танцівники — і невгамовно, й нестримно, в якійсь пожадливій, майже тваринній пристрасті кружляли в танцях.
Розпорядник Кавченко, тепер уже спітнілий, із синіми слідами на обличчі, але все ж святково-врочистий, з блиску —че-щасливим поглядом, встиг за цей час пройтись у танцях з кількома дамами, чужими й незнаними йому, потім з двома студентками, а тепер нудно й утомно витанцьовував з якоюсь випадковою дівчиною, блідою, в жовтих ластовиннях, що заздро й трохи крадькома позирала на нього. Нарешті, скориставшись із паузи, він поспішив вивести даму з кола, полегко зітхнув і оглянув уважніш густі лави люду, що обступив колом середину зали.
І зразу ж гострим джгутом ударила жага, до п'яного розпалена в танцях, і очі знову зайнялися пожадливим блиском. Він рішуче повернув до дальшого гурту і, підійшовши до одної студентки, ґречно й підкреслено врочисто вклонився й проказав:
— Дозвольте запросити вас!
Дівчина швидко й пильно зиркнула, геть зашарілась і жваво кивнула головою. Вони кілька хвилин зачекали, впіймали ритм і зразу ж встряли в коло. Дівчина напружено й пильно стежила за танком, боячись збитися з такту, тим-то й рухи в неї виходили трохи незграбні. І від того вона червоніла, і все ж скоса й зацікавлено позирала на свого партнера, такого святочно-врочистого сьогодні, з підкресленою вродливістю, тоді як звичайно він був просто Мишко Кавченко з дев'ятого триместру і, властиво, нічим не відзначався.
Певне, його це теж десь зворушило, бо він раптом повернувся до неї, і коли вони розступились у зворотах ритму й вона тепер плавко відійшла від нього, він раптом уперше помітив широку каштанову косу, якусь незвичайно м'яку лінію, що оповивала увесь її стан, ніжне зашаріле обличчя і куточок шиї під волоссям, певне, запашний і теплий. І все це раптом ударило гарячою хвилею радості, злилося з юрбою, з гамором, з важким пахтінням, з силою розлитого, яскравого світла, що сліпучими скалками било в очі, і піднесло його на якусь дужу наелектризовану хвилю. Він раптом посміхнувся і, ще раз провівши оком по дівчині, стиха сказав:
— Слухай, Цимульку! Яка ти цікава сьогодні!
Вона, геть зашарівшись, засипала його густим синім блиском очей.
— Ну? Та не може бути!
— Справді! Побий мене Бог!
— О, як страшно!
— Ні, серйозно! Ти сьогодні якась святочна... як панянка! Дарма що в комсомолі стоїш.
— Ну що ж, під пару тобі сьогодні.
Він тільки позирнув кмітливо й нічого не відповів. Десь у танці вони знову розірвались. Вона закружляла, а він, озирнувшись, побачив, як її саме обнімав якийсь рижий, ластовинястий, з широкою незграбною кісткою добродій, і в обіймах його вона видавалась тепер уразливо та тривожно ніжною й до гостро-болісного лоскоту в серці рідною. Тим-то, коли вона знову повернулась, йому стало притишено-тепло й радісно.
— Слухай, Цимулю! Як все-таки прекрасно буває! Справді ж?
— А буває,— стиха відповіла вона.
— їй-богу! Виходить, що не тільки наші лекції й заліки, а є ще щось цікавіше, дуже гарне? Тоді хочеться якось жити й радіти з усього. Правда ж, Цимулю?
Цимуля нічого не відповіла, тільки згідливо кивнула головою й густо зашарілась. Тим часом музика наспіх провела кілька тактів і зразу ж несподівано обірвалась, хоч пари, ще захоплені рухом танців, прокружляли кілька кіл і тільки тоді спинились, зразу ж розірвавши загальний ланцюг.
І зразу ж віддаль хтось розчинив двері на балкон, і в залу поповзло густими сивими клубками морозяне повітря. Цимуля раптом здригнулась, безпорадно озирнувшись. Тоді Кав-ченко ґречно показав рукою, сам схилившись уперед, і вони обоє пройшли до вікна в кінці зали. Обом хотілось говорити про щось зовсім нове й незвичайне, і все ж обоє вагались.
1 тому радо прилипли до вікна і на яку пору, одірвавшись від гамору зали, задивились у глибінь ночі.
Звідти, ніби крізь прозору кригу, сипнуло кількома скал-кастими ліхтарями, але далі тільки сиві силуети дахів услали ніч і спокійно блимали рясні зірки. Вони мерехтіли ледве помітним промінням, нагадуючи довгі похмурі бори, гладеньку блискучу зимову путь і радість сподіваного вогника, як ознаки житла й тепла. І, певне, це викликало Кавченкові ще якісь інші спогади, бо він раптом повернувся й розчулено сказав:
— Слухай, Цимульку! Що б ти зараз хотіла в житті?
Вона поглянула на нього тим довгим, пронизливо-запитливим поглядом, що стелить оксамитні тіні й вивіряє найтонші почування, й задумано відповіла:
— Не знаю!
Але він хитнув енергійно головою й увесь струснув плечима, зачесав рукою чуба й, ніби рвонувшись до вікна, тихо відповів:
— Ех! Як все-таки тісно тут!
— Що тісно? — здивовано поспитала вона.
— Все. Розумієш? Наше життя, наука, оці злидні. Я не знаю, коли цьому кінець буде!
Тоді вона подивилась на нього вивірливо й застережено:
— Куди ж ти так рвешся?
— Розуміється, на волю! Перш за все — бути самостійним! Самому заробляти, мати на свої потреби засоби й жити так, як тобі хочеться.
— Тільки й усього?
— А що ж ще треба?
Вона дивилась на нього серйозно глибокою густо-рясною синявою очей, ніби не вірячи й не впізнаючи його. І нарешті гостро похитала головою й додала:
— Ні! Це все ще не те.
— А що ж тобі треба ще?
Та вона повернулась уся до нього й, скорбно поглянувши, простягла руки.
— Ну хіба ж можна отак жити? Це ж страшно! Поніма-єш? — І по тому тихше додала: — По-моєму, людина мусить мати хоч трохи учасливості й дбайливості до іншого.
Він же зневажено поглянув і, посміхнувшись, додав:
— Але до кого? Скажи мені, до кого?
І, по тому змінивши тон, зухвало поглянув на неї, ніби змірюючи її, й розпачливо додав:
— Слухай, Цимульку! А ти хіба певна за себе?
— Я? А нащо тобі?
— Я хочу знати, який з тебе товариш. Що ти за людина?
— Людина? А себе ти знаєш?
Вона раптом круто повернула, збираючись виходити. Він догнав її і, щиро сміючись, узяв під руку й пішов до середини зали. Вона ще дивилась на нього насуплено й схвильовано, але потроху м'якшала, і вони влилися в гущу молоді, весело гомонячи.
Тим часом у залі хтось гукнув:
— Мазурка женераль!
І зразу ж, в одну мить вишикувались лави, і цей широкий, розгонистий танок порізав залу рвучкою лавою танцорів.
Цимуля тепер знову йшла в парі з Кавченком і, здавалось, була зосередкована на танкові; коли ж вони удруге розійшлися, у віддалі їй виразніш упали в вічі густі, рівні брови, що зрослися йому на переніссі, і їй видалось у цім щось без кінця їй рідне. І раптом ударила думка, що він так само, як і багато інших, з першою нагодою не вагаючись взяв би її, щоб потім зразу ж одвернутись і забути про це. І їй стало чомусь прикро.
В залі йшли ще бучні, сп'янілі танці, і сиві табунчики морозу вривались у розчинені двері й зразу ж тут танули. Хтось з-під стіни сипав конфетті. Воно зіймалось угору і, бавлячись та переливаючись у світлі електрики, розсипалось на плечі танцюристам і ріденьким снігом падало на підлогу.
І коли ця метелиця впала на очі Дрогодзі, що допіру повернувся знизу, йому пригадалась сива в місячнім світлі різдвяна снігова порохня, коли його батько, старий дячок з села Вербівки, йшов до різдвяної утрені; в хаті перед божницею горіла лампада, а він, припавши до вікна, бачив снігову метелицю, похмурі низки верб на канаві й безліч промінястих, розсипчастих вогнів у церкві. І в цю ж мить чомусь упала в око й несподівано викликала цілий потік тьмяних соків дівчина, і, власне, зразу не вона, а велика пишна каштанова коса її та придолинок шиї, що разом з косою впадав у око ніжною з пушиною плямою й болісною тривогою різав серце.
Дрогодза ближче підійшов і гостро приглянувся:
— Ат, чорт! Варочка Цимуля! Та невже вона?
Тепер стала вся вона, її струнке й по-молодому ніжно-соковите тіло, що на ньому затишними складками облямлялось блакитно-зелене вбрання, і тонкий, рішучий, але чистий профіль. Кофточка сіро-зеленого шовку, певне, була чужа, наспіх пригнана, але це ще більш тривожило гострим болісним чуттям.
Тим часом Цимуля віддано й зосередковано танцювала з Кавченком. Вони майже не розмовляли, такі обоє були захоплені танцями, і густі пушинки на її шиї горіли тепер засмаглим смоляним золотом.
І чомусь із самого споду ніби розірвалось і вдарило пінявим спогадом про похилий хлів у старої дячихи, де він змалку ховався в пилюзі разом з індиками й курми. І те ж саме затишне чуття солодощів, що й тоді, ще змалку, раптом ударило й тепер розлилось по всьому тілу.
(Продовження на наступній сторінці)