Інколи Цимуля поверталась і тоді кидала на свого партнера теплий засмучений погляд, а сама сміялась.
І в тім сміху Дрогодза відчував давній забутий промінь весняного сонця, коли він розбивається в пахучій траві на тонкі скалки, а на долині в розірваних пасмах туману сюсюкають гусенята й пахне вербою та сніговою водою,— і чомусь його гостро вкололо й розхвилювало.
— Ет, чорт! Яка ж вона цікава!
Тепер Дрогодза впивався в неї пожадливо й схвильовано, великими, витріщено-баранячими очима, цмокаючи й шкодуючи, як він раніш цього не помічав.
Танець рвався, закручувався у піняві кола й потім розривався в розгонистий, рвачкий і жвавий біг. І коли пустилась Цимуля, коса її раптом відскочила від спини й повисла в повітрі вогняною стрічкою.
— Диви, як наша Цимулька старається!
— Здорово наші!
Вона ніби відчула ці зауваження і, розірвавши останнє коло, вискочила й кинулась у гурт студентства, що стояв у дверях. її зустріли радісними криками:
— Варочка!
— Варочка-шинкарочка!
Великими, злякано-бездонними очима, що по-жіночому вбирають і пронизують людину наскрізь, очима видющої самиці вона поглянула на товариство й, зашарівшись, рясно розсміялась. Зір їй на мить упав на Дрогодзу й мерщій зірвався, але той тепер ближче підійшов до неї й рішуче сказав:
— Цимулю! Танцюєш далі зі мною?
— А як я не хочу?
— Ну, а це що таке? Не валяй дурака!
Вона поглянула на нього стривожено й запитливо, і якийсь гострий острах пробіг їй по тілу. Але по тому, ніби пересиливши себе, вона байдуже хитнула головою й посміхнулась.
— Падеспань! — вигукнуло коротко й рішуче в залі.
I зараз же мотив цього танцю підхопили в гурті попід стінами й замугикали в ніс, пританцьовуючи ногою.
— Ну, так ідемо?
Цимуля лукаво поглянула, химерно знизала плечима, але кивнула головою й слухняно пішла вперед. На одну мить Дрогодзі упав брутально-глузливий погляд математика, що, здавалось, безцеремонно роздягав усі його думки. Дрогодза насуплено й задиркувато поглянув на нього й пустився в танок.
Інколи він зводив очі і тоді бачив пружаво-рясну лінію, засмагло-розчервоніле обличчя й тиху засоромлену посмішку.
— Наші комсомолки починають єрундою заніматься!
— Ну?
Цимуля повела тонко бровами й посміхнулась, химерно хитнувши головою.
— З безпартійною шпаною хвоста крутять, а в комосере-док приходять тільки так, для блізіру! — невдоволено вдруге кинув Дрогодза.
— Хіба вже не можна й слова сказати? Ти, здається, заводиш монастир, а сам в абати збираєшся?
— Який монастир? Що за чепуха! А чого ради наші комсомолки з міщанською сволоччю труться?
— А тебе завидки беруть?..
— А хоч би й так? То що з того?
— Яке ти маєш право? Подумаєш!
— А партдисципліна?
— Так не для цього ж.
— Значить, у тобі сидить ще глибоко міщанська натура.
— Ну то що з того?
— Значить, нада ісправиться!
Цимуля поглянула на нього лукаво й насмішкувато, а він уп'явся на неї витріщеними погрозливими очима. Та раптом він ніби зірвався, гостро повернувся і, міцно вдаривши підборами, розважливо махнув рукою й додав:
— Ех, пропадай ти, тєлєга наша! Все четирє колеса! Гуляй вовсю, Цимулю, їдять його мухи! Понімаєш?
— Чого ж так?
— Бери, брат, все от жизні! Начхать на всьо!
І він запально вдарив знову підборами, а тоді в п'янім захопленні поглянув на неї великими, осоловіло-здивованими очима. Цимуля приснула сміхом.
— Культ молодості! Діоніс там, Аполлон чи якась інша шпана! Словом, я поклоняюсь і Діонісу, й Аполлонові! По-німаєш?
— Понімаю! — уголос реготала Цимуля.
Десь обірвався танець, і вони обоє майже разом вийшли, і Дрогодза мерщій кинувся в гурт, ніби чимсь сконфужений чи згадавши за свої обов'язки розпорядника. Та швидко він повернувся й, пробігаю чи повз Цимулю, допитливо кинув густим, ніби підмоченим у пиві, голосом:
— Ти швидко йдеш додому? Цимуля хитнула головою.
— Так не тікай! Підемо разом! Добре?
Вона знову байдуже хитнула головою, а він, сконфужений, мерщій зірвався й побіг далі до гурту. І його грубий, обрив-часто-густий голос долітав звідти порваними хлипавками. А в танцювальній залі, в густих клубах диму ще плавала пара, але поволі крізь неї світло електрики померхнуло, бо в вікна виростали гостро й виразно зелені полотнища ранку, і під їх подихом танці завмерли.
Вже сходячи вниз, у коридор, вона швидше відчула, ніж помітила, й тільки по тому зиркнула й побачила, як на помості, півповерхом вище, стояв Кавченко й щось вибачливо говорив двом незнайомим дівчатам, що, здавалось, атакували його своїм уїдливим сміхом. А він перед ними розперізувався, упадав і, певне, почував себе справжнім героєм.
"Міщани! — подумала Цимуля.— Сьогодні ловлять його, знаючи, що він швидко кінчає, і, певне, обидві раді віддатись, щоб потім обплутати його своїм міцним, задухуватим побутом міщанства".
Ця думка раптом гостро кольнула її, і вона зразу ж сіпонулась і ступила кілька кроків униз. Але вже на помості між двома східцями вона спинилась і знову подивилась угору. Звідти сміялись їй лагідно й добродушно очі Кавченкові, і вона не стерпіла й привітно кивнула йому, сама зайнявшись ясним блиском синіх очей.
І по тому, сконфузившись і зашарівшись, гостро повернула й побігла вниз. Але внизу вже чекав на неї студент Афонасо-пуло, низенький на кривих ногах грек, і, посміхаючись сливово-блискучими на оливковім обличчі очима, щось весело хитав головою й жартома погрожував пальцем:
— Ай, ті, Цимулю! Ті що ж там фігури розводиш?
— Ах, це ти, Оладочку?
— Ну да, я! А ті Кавченка нащо збиваєш?
— Я? Та ти справді?
— Розказуй, розказуй! Я все бачив!
— Ах ти ж, Оладочка! Таке й вигадав!
— А знаєш що? Він парень хороший. Я тобі од душі його бажаю.
І Афонасопуло широко й щиро вдарив себе в груди.
— Ті знаєш? Я з ним два роки живу! Ну, в общем,— хороший товариш, ті понімаєш? Тільки гордий, понімаєш, і вгору пнеться. А так, в общем, поряд очний чоловік!
Цимуля дивилась на нього, ледве стримуючись від сміху, що, здавалось, ось-ось мусив рясно бризнути. І, певне, це ще більш підбивало Афонасопула.
— Нє, кромі шуток! Я серйозно кажу. їй-богу, парень душа! Ну й красивий, понімаєш! їй-богу, первий красавець у нас! А я люблю красивих мужчин, понімаєш.
Але Цимуля урвала його просторікування.
— Слухай, Оладочку, ти краще проведи мене додому. Добре?
— Согласен! Сто можна! Ідьот!
Афонасопуло, ліниво перевалюючись, подався з Цимулею до роздягальні. Вони поволі одягались і весело перемовлялись між собою, коли прискочив Дрогодза.
— Слухай, Цимулю! Ти вже тут? Ну, гаразд! Тоді йдемо! А, й Сопулько тут? А ти що тут робиш?
Афонасопуло густо почервонів й ніяково посміхнувся. Але Дрогодза мерщій ускочив до роздягальні й, схопивши одежу, хватькома заходивсь вдягатись. Він позирав на Цимулю, що стояла й весело розмовляла з Афонасопулом, і неприємно кривився. Втім, він устиг помітити дивно змінене обличчя Цимулі, в якімсь новім освітленні, як обличчя давньої святої, що доброхіть узяла на себе муки життя. Тільки два запашні серпневі яблука горіли їй на тонкім обличчі, і очі сині, бездонні, здавалось, розкрились, щоб вилити все світло, і тільки скорботна смужка тепер загострилась у тінях і ніби обрізувала трохи химерний, насмішкуватий рот. Вона на мить, може, й несвідомо, поглянула на нього і злегка посміхнулась. Дрогодза невдоволено крякнув і швидше завозився з рукавом.
Проте він догнав їх обох вже біля виходу й зразу ж широко розчинив двері і сам перший вийшов.
Надворі тихо сіяв легенький покволий сніг. У світлі ліхтаря він гуляв і бавився пухкими метеликами, а десь далі в завулках і в глибині дворів стояла справжня сіро-задумана зимова ніч, хоч зі сходу вже дхнуло далеким молодим ранком.
Всі троє йшли вулицею. З-поза будинків з північного сходу зривалось на вітер.
Афонасопуло, перевалюючись на своїх кривих ногах, повів носом й смачно сказав густим горлово-хрипким голосом:
— Весна! їй-право, весна! Я, понімаєш, чую, як вона пахне. Ой, ті!
— А ти часом не з гончаків бува, Сопулько, що так далеко чуєш?
— Ой, ті, Дрохоса! Все шутіш!
Дрогодза на його слова гучно зареготав, але Цимуля раптом повернулась до Афонасопула й заговорила тим мрійливим щирим голосом, що буває тільки між молоддю:
— А я люблю весну. Справді! У нас оце тепер починають шуміти ліси по-новому, по-весняному. Провесна! Провесна! Розумієш, Христофорику, нема нічого кращого за провесну!
Афонасопуло, певне, впіймав цей розчулений тон і, підлагоджуючись легко під нього, сказав:
— Що тут провесна! У нас так це вже настояща весна. Ой, це, понімаєш, море зриває! Такі, понімаєш, криги гонить, розбиває. А як підхопить, понімаєш, з рибалками й понесе на Ахтирі... Ой ті чорт! Ну і, знаєш, море весною — так це щось особенне. Це, понімаєш, шумить, хвиля тобі грає, піна шумує, а в степу вітер тоже, понімаєш, шумить. Ой ті, що говорить, понімаєш!
Афонасопуло справді захопився й розчулено говорив хрипко-горловим голосом. Але до нього підійшов Дрогодза і, вдаривши по плечу, сказав:
— Ти що тут напулюєш, Сопулько! Брось, брат, наливать! Давай краще закуримо!..
(Продовження на наступній сторінці)