З приміщення професорового долітає до мене якийсь роздратований, але глухий говір, та я не хочу вслухатись, повертаюсь до стіни й хочу присилувати себе до сну.
Я не знаю, скільки я спав, але крізь сон раптом чую гострий розпачливий крик, що ріже мене просто в серце. Я протираю очі й прислухаюсь, але крик, на мить обірвавшись, знову ще дужче й гостріш. Моторошний холод геть знепритомлює мене, але я силуюсь опанувати це чуття й мерщій схоплююсь з ліжка, прислухаючись, звідки йдуть ці звуки.
Тепер виразно їх чутно на приміщенні професора. Я мерщій накидаю на себе одежу й біжу в коридор. Там, ще вагаючись, я стою якусь хвилину, тоді, зважившись, рішуче відчиняю двері й заходжу.
І в ту ж мить у вітальню вискакує дружина професорова. Волосся її збито кошлами, легенький капот розхристаний, і крізь мережку на сорочці видно рожеві груди. Вона дивиться непорушно-великими зляканими очима.
— Ради Бога, сюди! Швидше! Швидше! Вона бере мене за руку й тягне в кабінет.
— Швидше, швидше! Він ще теплий... Я вриваюсь до кабінету й застигаю.
Просто перед мене стоїть професор, але він на диво страшно високий і незграбно витягся. Я здивовано придивляюсь і помічаю, що ноги професорові чомусь бовтаються в повітрі, не досягаючи підлоги.
Підстрижені вуса йому покололись зморшками й ворушаться, як у кота. І тільки поглянувши вгору, бачу рівну мотузку вдвоє, причеплену до стелі на гака.
І раптом тіло моє проймає дріж, в обличчя гостро сіпає, й зуби починають цокотіти. Я почуваю — ще мить, і я закричу несамовито й дико.
Але до мене підбігає професорова дружина й починає тормосити й шарпати за руку.
— Чого ж ви стоїте? Чуєте? Та робіть же що-небудь! Я повертаюсь до неї й дивлюся дико й отетеріло.
— Чого стоїте? Робіть щось!
Тоді я, ніби очманівши, кидаюсь до професора. Від мого дотику тіло його заколихалось, і з горла вирвались якісь глухі хрипи.
— Стільця!
Дружина професорова кидається й мерщій подає стільця. Я стаю і вмить блискавкою згадую, що в кишені в мене є ніж. Я розкриваю його й тремтячими руками розрізую мотузку. Не знаю, скільки я порався, але напевне це було без кінця Довго, поки остання вервечка тріснула й тіло професорове на моїх руках зсунулось на підлогу.
Я скочив до нього й розкрутив з шиї мотузку. Попліч мене на колінах стояла дружина. Вона мерщій розірвала сорочку й притиснула рукою до його грудей.
— Ще б'ється?
Вона, ніби вжалена, стенулась, швидко забігала рукою по грудях професора, а потім припала вухом до нього й так застигла. Але з грудей професора виривались тільки хрипи.
— Води йому, мерщій! — сказав я і кинувся в другу кімнату.
Дружина взяла в мене шклянку, хлюпаючи, піднесла до губ професорові. Кілька ковтків якось трапило до рота. По тілу професора пробігла гостра судорожна хвиля, він якось витяг-ся й заспокоєно розкинув руки. І в ту ж мить густий струмінь повітря ніби ввірвався йому в груди й заходив рівним спокійним диханням.
— Слава Богу! Здається, одходить! Господи! Господи! Тепер професорша полегшено зітхнула й заплакала. Але,
вся в рясних сльозах, вона тепер певніш взялася ходити біля професора. Принесла йому вина, розтерла груди й шию горілкою. І нарешті, ми на превелику силу підняли й поклали професора на канапу. Він розплющив на мить очі, незрозуміло глянув на нас і зразу ж заплющив їх. Але дихав глибоко й рівно, як після тяжкої втоми.
— Ну, тепер все гаразд! — сказала професорша, і ми обоє навшпиньки вийшли з кімнати.
— Дуже вам дякую! Ви так відважно мені допомагали. Я не знаю, як і дякувати!—додала вона крізь сльози і, взявши мене за руку, гаряче стиснула.
Я засмучено посміхнувся й повернувся виходити. Вже біля дверей професорша спинила мене й благально прошепотіла:
— І ще прошу вас нікому про це не розповідати. Анатолій Павлович просто хвора людина, і з ним стався звичайний припадок. Це з ним трапляється часто, але цього разу я недогледіла.
Я знизав плечима, пообіцяв мовчати й вийшов. В себе в кімнаті я зразу ж упав на стільця й, припавши головою до спинки, важко й приголомшено застиг. Не знаю, як швидко по тому крізь двері з балкону вдарило просто в обличчя сонце, розсипалось промінням по кімнаті, геть забризкало мене, і я здивувався, що тільки тепер помітив його. День почався безконечно давно. І все ж сидів непорушно, мов прикутий до столу.
Ну, здається, все вгамувалось, і життя в нас пішло звичайним налагодженим порядком.
Професор мій по-старому ходив собі на лекції, дружина його господарювала, кудись виходила, знову поверталась. А втім, професора ніби придавив хто залізною лапою, так-бо він осунувся зразу ж на кілька років. Очі йому дивилися злякано, застигнувши на чімсь прикрім і незрозумілім. Та й професорша позирала якось притишено-лукаво.
Але чому тепер так унадився інженер з електротресту ? Останні дні я ні разу не заходив до них, але майже щовечора чув його густий, дерев'яний, тріскучий гомін і дражливо-дзвінкий голос професорші. Сам професор повертався тепер пізно й ніколи не зустрічався з інженером. А тим часом спірки в професора з дружиною ставали щоразу гостріші.
Я чув, як він, сердега, виправдувався, але це тільки більш дратувало дружину.
— Ти? Ти нікчема! Ти ніщо! Ти що, хотів мене взяти тим, що спокушався на самогубство?
— Інночко! Але так же не можна!
— Що не можна? Та як ти міг на це зважитись?!
— Ну, хіба ж то у людській волі?
— У волі, у волі! Ти ганчірка, а не людина! Але який мені, зрештою, з того клопіт!
Зі мною професор поводиться тепер якось дивно, вітається й дивиться на мене завжди ніби зненацька, глибоко провинним поглядом, і мені його без міри шкода.
І ось раптом усе дійшло свого кінця. Вже о п'ятій годині у вітальні бубонів інженер. Був і професор дома, і вони обоє про щось гаряче, але глухо сперечались. Суперечка перейшла чомусь у метушню. Потім важкі чоловічі кроки застукали густо по підлозі, хтось грюкнув дверима. І раптом до мене вбігає професор. Обличчя йому перекошене від переляку. Задихавшись, він підбігає до мене й пошепки кидає:
— Товаришу! Можна вас попросити... в аптеку сходити... Нашатирного спирту... І валеріанки... ради Бога, швидше!..
Я мерщій одягся і вибіг. Аптекар гостро поглянув на моє сполохане обличчя, але не кваплячись дістав ліки й поважно доручив їх мені.
Повертаюсь додому. Впускає мене насуплений інженер. Я, не вітаючись, мерщій відчиняю двері й заходжу до вітальні.
Професор стоїть, спершись на поручню крісла, й похмуро дивиться на дружину. А та метушливо складає якісь речі в невелику валізку.
Я підходжу до професора й мовчки подаю ліки. Він бере їх від мене й байдуже ставить на столик. Я збираюсь виходити, але професор мене затримує. Тим часом його дружина востаннє поправляє перед трюмо капелюха, а тоді спокійно й трохи замислившись забирає валізку і з холодною величністю дивиться на професора.
— Ну, Анатолію Павловичу, я йду.
— Да?
— Так! Я йду, остаточно!
Професор безпорадно знизує плечима й нерішуче виходить слідом за нею в коридор.
В коридорі інженер уже чекає. Він поволі надягає на свою блискучу поголену голову капелюха, потім не кваплячись бере в одну руку пальто, а в другу стека і чекає, дивлячись на свої жовті краги.
В коридорі професорша збентежено озирається, ніби чогось шукає... Інженер густо пихкає цигаркою і нетерпляче відкушує кінчик чубука. Тоді туго повертає голову до професорші й говорить глухо й похмуро:
— Ну? Алло!
Жінка востаннє кидає докірливо-провинний погляд на нас і потім, рвонувшись, ніби вся ламлеться, похиливши голову, зщулено й швидко виходить.
Професор зразу ж зачиняє двері, і який час стоїть, важко похнюпивши голову й похилившись на одвірок. Але поволі рука йому сама падає, і він, не підводячи голови і, певне, не помічаючи мене, йде до себе. Я стою й приголомшено дивлюсь, як він, не помічаючи нічого, ходить упродовж кімнати звичайною вимуштрованою ходою, а ліва нога йому увесь час ламлеться й ніби спотикається. Я кидаю на нього болісний погляд і, розпачливо махнувши рукою, йду до себе.
Сідаю на ліжко і, непорушно вп'явшись застиглими очима в далекі тьмяно-вогняні будівлі міста, безглуздо німію. І розмірено-рівні кроки професора ніби заколисують мене.
Зриваюсь я не швидко. Кроки на приміщенні в професора вже стихли. Вийшовши в коридор, я помічаю, що двері ще й досі стоять незачинені, а в кутку біля надвірньої стіни на колінах стоїть професор. Він припав лицем до підлоги і так застиг нерухомо, як бедуїн у пустині на ранковій молитві.
Тоді я потихеньку причиняю двері й повертаюсь до себе.
На всім приміщенні стоїть холодна й мертва тиша. Десь здаля з міста доходять до мене дзвінки й гуркіт трамвая, нечутні в звичайну пору, олівець мій методично й певно шелестить на папері. А на половині професорській глибока тиша.
Цілий день по тому я не бачив професора. А на другий день хтось рішуче й певно постукав до мене. Оглянувшись, я побачив перед себе професора. Він був одягнутий у пальто, як завжди охайно, і тільки капелюх йому задирливо з'їхав набік.
Професор нетерпляче стукав палицею й дивився на мене розважливо й задиркувато.
— Що ви робите зараз?
Я сконфужено поглянув на нього й тільки махнув рукою.
— Знаєте що? Ходімо куди-небудь.
— А куди? — нерішуче поспитав я.
— Ет! Куди хочете! Ну, ходімо в кіно, в ресторан.
Я кидаю свої папери і швидко одягаюсь. Професор оглядає мене гострим критичним оком.
(Продовження на наступній сторінці)