Але дружина професорова легковажно махнула рукою.
— Ет, видумуєте! У вас завжди спішна робота. Та ну-бо! Не цураймось!
Вона рішуче взяла мене за рукав і повела до вітальні. Я не встиг і отямитись, як вона кинула:
— Ну, от дозвольте вам показати нашого пожильця — поет.
До мене важко підійшов огрядний добродій і поблажливо простяг руку:
— Хикавка.
— Сідайте, товариство!
Хикавка, перевалюючись, ступив кілька кроків і повагом сів до круглого столика. Дружина професорова уважно поглянула на мене й показала на крісло навпроти Хикавки.
— Оксентій Пилипович пише прекрасні вірші,— сказала вона.
Але Хикавка якось скоса й зневажливо глянув на мене й байдуже сказав:
— Та тепер, здається, вся Україна пише вірші. Щось страшне діється. Ніби почуманіли люди. Подумайте,— знизав плечима Хикавка.— Де ж його паперу набратись? Хто його читатиме!
Я відчув, що мені все обличчя залило кров'ю. Але я наважився й насупувато, з гострим докором поглянув на Хикавку. Його широка тужурка й галіфе в широку американську картку, жовті блискучі краги, як і кругла, суворо окреслена голова промовили мені чимсь хижим, холодно-жорстоким. Сусіда струсив попіл з цигарки й важко замислився.
— Ну, що ж, по-моєму, то добре, коли так рясно пишуть.
Значить, є творчий дух, Іване Кириловичу,— м'яко заперечила дружина професорова.— Значить, люди прагнуть щось краще створити.
— Що ж тут доброго, Інно? Не розумію,— знизав плечима Хикавка.— Коли тисячі ледацюг і неуків взялися на всякий лад і маніру плутати словами й псувати папір, що ж тут доброго? І яка користь з того країні? Не розумію. Просто забавка! Дурниці!
— Я що ж, по-твоєму, треба робити? — поспитала професорова дружина.
— Ну, ясно. Розуміється, треба будувати країну, і по всіх дільницях. Тільки так вона й може стати культурною. А яка ж це культура, коли ми тисячами писатимемо вірші, а ходитимемо обшарпані, вошиві, вибачте на слові, брудні, смердючі? Сердечно дякую за таку культуру!
— Ти, звичайно, свій американізм зараз же. Я не згоджуюсь.
— Ну, розуміється! Що ж тут не згоджуватись, коли це ясно. Треба працювати, будувати, перекроювати, перерізувати, перетирати все, все, все!
Він помовчав, але, певне, сам був схвильований від власних слів і гостро додав:
— Ми нарікали на американців, маючи їх за тупих, обмежених міщан. Розуміється, це зовсім не так. І я сам в цім переконався, коли познайомився багато з ким з їхньої інтелігенції. То прекрасні культурні люди з неабиякими й духовними інтересами. Але як вони різняться від нас! Сьогодні він десь спочиває й читає найтоншого філософа-ідеаліста або якого там вишуканого поета. А завтра вже знявся й поїхав, і для нього нема меж і перешкод. Куди хочете! В західні провінції, в Бразілію, на Аляску. І всюди він сильний, відважний, завзятий.
"Американець" раптом устав і заходив широкими й важкими кроками по кімнаті.
— Я сам на власні очі бачив, як вони розробляли в первісних районах Бразілії ліси і закладали сірчано-залізні копальні. Розуміється, вони були жорстокі до нашого брата емігранта, але так нам і треба, принаймні й ми дечого навчились.
— Ти хіба і в Бразілії був?
— Ну, розуміється, ми там прожили щось біля двох років. Аж потім перебрались до Чікаго. І не шкодую, знаєш. Як не важко приходилось, а вийшло на добре. Тепер я принаймні інженер з американською запарою.
— Чом же ти в нас не будуєш?
— Я й будую. Чому ні? Але ти ж знаєш, те, що можна й легко зробити в Америці, в нас запровадити надзвичайно важко. Ми більше в паперах копаємось та віршами живимось.
Він раптом повернувся і, заклавши руки в своє американське галіфе, додав:
— По-моєму, вже й нам пора пуститься в мандри по світу. Годі пічкуритись, кохатись у млинках, ставках, вишневих молодицях і доморощених віршах! Треба опанувати світ! Ось наше завдання!
Професорша тільки похитала головою й зауважила:
— Ну, ну! Бажаннячка неабиякі!
Але вона, недоказавши, мерщій устала й пішла до великого столу, де вже служниця ставили посуд до чаю.
Інженер в задумі ходив по кімнаті й щось мугикав, зовсім байдужий до мене. Я взяв із столу якийсь альбом і почав розглядати його, роздумуючи, як би швидше втекти звідси.
Але дружина професорова незабаром покликала нас обох до столу. За чаєм розмова якось сама собою пішла на жарти й легковажну пустотливість.
— Ну, ну, побачимо, яку ти Америку в нас збудуєш.
— Ну, Америку не Америку, а електричну станцію вже будуємо.
— Справді? Це дуже цікаво!
— Ну, звичайно, коли б захотіла, то могла б і подивитись.
— Справді? Так-таки й подивитись?
— А звичайно! Там зараз дуже цікаво.
По обличчі професорші раптом пробігло лукаве полум'я, в сіро-прозорих очах зайнявся вогник завзяття:
— Гаразд! Я згодна. Тільки з однією умовою.
— Що саме?
Професорша раптом примружила око й задиркувато крізь сміх кинула:
— Я згодна тільки автомобілем. Треба ж американізм довести до кінця.
Інженер холодно й гостро зміряв усю її важкими очима і, ніби щось вивірюючи, застукав пальцями по столу. По тому на обличчі йому пройшла якась хмарна посмішка, і він сказав:
— Гаразд. Цю умову я приймаю. Але щоб довести американізм до кінця, я ставлю й свої. Згода?
— А що саме?
— Я це скажу тільки в автомобілі.
— Е, ні, ні. Я так не згодна. Ти мусиш сказати зараз!
Та інженер тільки затьмарено посміхнувся, а професорша вся густо зашарілась, і очі їй полохливо й винувато замигали.
На якийсь час обоє затихли. Інженер Хикавка тільки стукав пальцями по столу й запитливо дивився. І я почував, як вона неспокійно заметушилась.
— Скажи, що ти робиш вечорами? — раптом поспитав Хикавка.
Професорша запитливо поглянула на нього й спроквола відповіла:
— А так, нічого. Сиджу більше дома.
— Як? І ніде не буваєш?
— А звичайно, ні. Толь-Паль сидить десь у себе у ВУЗах або дома працює. А мені самій ніяково.
Інженер докірливо посміхнувся.
— Ну, це нікуди не годиться. В такім разі, дозволь, Іннусь, з першою ж нагодою тебе закликати. Ну хоча б на цю п'ятницю. Згода?
— Дуже вдячна.
— Мені прикро, що раніш не прийшло цього в голову. Але ти ж знаєш, скільки тепер мороки з будівлею?
— А шкода, дуже шкода. Родичам не годиться так робити.
Я геть зашарівся, мабуть, більше за професоршу, від невиразного чуття, вчуваючи в усьому цьому якусь химерну пастку на професорський родинний добробут, і в мені спалахнуло дивне чуття і ніжності до професорші, і люті до інженера, і якоїсь плутаної образи за моральну чистоту.
Втім, я збирався вже виходити, коли раптом прийшов професор і остаточно збентежив і спантеличив мене. Сьогодні він був відмінно жвавий і зразу ж з якоюсь підвищеною приязню накинувся на інженера.
— Ах, Іван Кирилович! Дуже приємно. Що ж це ви так довго не заглядали до нас?
— Та хто його знає. Страшенно якось ніколи.
— Все будуєте? Американізм? Фордизм?
— А ви все поезію розвиваєте? Поетів плодите?
— Ну, що ж! Треба культуру розвивати. Інженер Хикавка зневажливо знизав плечима.
— Яка ж тут культура,— не розумію! В отого індуса, що Держить пальця на пупі, їй-богу, більше культури.
Професор, певне, образився.
— Ну, слухайте, ви це серйозно? От чудна людина! А як ви того всього набудуєте, хто ж його споживатиме? Репаний міщанин з базару? В цім ваша культура? Та, зрештою, як ви й будуватимете, коли не буде культурних людей?
Але тут раптом устряла професорша й розняла їхню спі-рку.
— Ну, буде, буде. Старе вже й нецікаве.
Вона хутко підійшла до рояля й почала щось грати. Чоловіки ще перекинулись кількома фразами, а потім сіли й стали мовчки слухати.
Трохи пізніш інженер Хикавка раптом глянув на годинника й заметушився, збираючись іти.
У коридорі він похмуро потяг востаннє цигарку, потім повагом одяг пальто, узяв стека й став прощатись з господарями. А я мерщій пішов до себе.
Весна з кожним днем буяніє й рветься до мене у вікна. Хвилі вітру вриваються у відчинену кватирку, зачіпають мені чуба й грають на нім, як на дзвінкій кобзі.
Я, стиха облеліяний цими поривними пестощами, на який час кидаю роботу і, заплющивши очі, прислухаюсь. Скільки туги, скільки нестримно-шаленої, безглуздо-метушливої нудьги світу вчувається в тих весняних поривах!
Мені стає лячно й неприємно,— ніби хто обсипав морозом.
Життя! Яка це страшна й безглузда річ! Але хто закрутив його й пустив дзигою? Куди воно йде й для чого? До якої мети? Хто й коли може сказати про це?
Я з люттю тягну себе за чуба й почуваю, як до нестями болить мені голова.
Тоді шпурляю свій переклад у куток і виходжу. Пробираюсь у кінець міста в якийсь зачинений, забитий парк. Всюди ще зеленіють крихкі тальники, але земля яскраво чорніє й пахне ріллею. І цілий день б'є мені в обличчя вітер, шпигає колючими голками, і я вертаюсь до міста й несамовито метушусь з якимись порваними, хаотичними думками.
— Про що він шелестить?
Мені хочеться розірвати собі груди, розпорошитись і розлетітись порохом у вітрі! Додому сьогодні вертаюсь зовсім пізно і, роздягтись, зразу ж падаю в ліжко.
(Продовження на наступній сторінці)