— Де ви такого капелюха дістали?
— А хіба що?
— Ковбойський. Але вам до лиця.
— Справді?
Ми виходимо. На вулиці біля тумби ми переглядаємо кілька афіш і по тому заходимо в перше кіно, що трапляється по дорозі. Я не впізнаю професора. Він по-молодечому жвавий, жартівливий, кидає влучними дотепами. Я ввесь час сміюсь, але все ж мені не знати чому прикро.
В кіно показують нам якусь американську трюкову картину. В найтрагічніших місцях професор раптом викрикує: "Алло!" І ми обидва починаємо голосно реготати.
— Алло! Алло!
З кіно професор тягне мене в якийсь грузинський льох. Ми замовляємо собі вечерю й вина. Вино швидко п'янить нас, і ми веселими очима оглядаємо залу й невідомо з чого починаємо сміятись.
За прилавком стоїть товстий гостроносий з совиними очима грузин і холодно-витріщено дивиться в якусь невиразну пляму в кінці кімнати. Осторонь сидить гурт робітників і за пляшками пива веде шумливу розмову. Побіч них дві повії нерішуче позирають і нетерпляче мнуть мішечки в руках.
Одній з них я підморгую, і вона починає невиразно посміхатись до мене. Тоді я одвертаюсь, а повія ображено підводить обличчя, закопилює губу й сердито стукає ніжкою.
— Алло! Милий професоре!—кричу я.
Професор підхоплює ці слова й починає заливчасто сміятись.
В залу вривається якась компанія і серед неї мій знайомий поет. Поет пристає до нас, швидко напивається і тоді, коливаючись своїм довгим виснаженим тілом, починає причитувати:
— Я йду в ніч.
А вночі квилить сич.
Що говорить ніч?
Про що квилить сич?
Я йду в ніч! У ніч І У ніч!
— Про що квилить сич? Про що квилить сич? — підхоплюємо ми з професором і крізь сльози заливаємось сміхом.
По тому збираємось виходити, взявши дві пляшки вина на дорогу; поета залишаємо в товаристві двох повій, даємо йому гострі поради, а самі виходимо. Надворі ми кричимо в темряву:
— Я йду в ніч, у ніч! Про що квилить сич?
Шумливо, з вигуками і сміхом повертаємось додому. Професор, не роздягаючись, з грюкотом відчиняє буфета, ставить на стіл всякі недоїдки, і ми, всівшись, починаємо знову пити. Не знаю вже, на якім ступні професор раптом устає, піднімає пляшку з вином і викрикує:
— Я п'ю за визволення! За велику емансипацію чоловіків! Хай чує увесь світ і знає— це народження нової доби, емансипація чоловіків!
— Любий професоре! Я приєднуюсь і вітаю!
— Алло!
— Алло! Алло!
І ми знову починаємо шумливо схилятись і кричати. Професор знову встає й б'є мене по плечі, викрикуючи:
— Оксюша, милий! Пий, сукин сину, поки влізе! І ніякої культури більше не потрібно! Брось ти свою ідіотську поезію і наплюй на все! Розумієш?
— Професоре! Любий джентльмене! А штанці твої в смужку? А культура?
— К чортам собачим культуру! Розумієш? Чхати мені на неї!
— А твоя пані професорша?
— Пані моя професорша? Да, її ані професорша. А ти знаєш, яке в неї золоте тіло і співуча душа? Цього не скажеш!
Професор знову сів у крісло й безнадійно махнув рукою.
— І в тебе відняли її?
— Хто відняв? — Професор гостро-їжакувато насупився: — Хто відняв у мене?
— А інженер з електротресту!
— Ха-ха-ха! Чудак ти чоловік! Ти думаєш, мабуть, що то полюбовник, так же?
Я витріщився на нього.
— Ха-ха-ха! Чудачина ти, тюхтій!
Професор раптом весело й рясно засміявся й додав:
— Ти знаєш, хто то? її родич, розумієш? Двоюрідний брат!
Я роззявив рота, але професор ударив мене по коліну й сказав:
— Да, так завжди пишуться романи. Отакі наївні люди, як ви, поети, думаєте, що всі жінки йдуть до полюбовників.
— Тоді нащо ж ти випустив її? — кричу я, витріщившись на нього.
Та професор, захитавши головою й похилившись важко, відповів:
— Я не випускав. Вона пішла сама від мене.
— Значить, не догодив чимсь?
— Мовчи, Оксюшо! Однаково не зрозумієш! Професор уп'явся важко в якусь крапку й ніби сам до себе
сказав:
— Бунт! Розумієш? Бунт крові. Ти тільки подумай: це страшна річ — бунт крові! Це значить, людина тисячоліття з нею боролась, її тримала в ланцюгах, а вона рве тобі загати й шумовинить. Да, п'яниться, рветься, шумовинить, піниться!
—Значить, відкривай затичку і нехай вона бризкає!
— Ха-ха-ха! Затичка й сама вискочила!
— Про що ж ти тоді журишся?
— Про що журюсь? Ні, ти скажи мені, як це могло статись, що я прожив цілих десять літ, і від цього порожній слід, і більш нічого.
Професор повернувся до мене й, запитливо дивлячись, розпачливо закричав:
— Що це за люди? Що за доба така? Як це могло статись, що люд тримався тисячоліття любов'ю, родинним затишком, а сьогодні ніби хтось сажею вимазав це місце? Сліду нема, розумієш, ніякого нема й сліду! Що це значить?
— Професоре, милий джентльмене! Не треба квилити! Раз нема — значить, і не буде! Чуєш? І нема чого журитися!
Професор здушує голову руками й так сидить, мов застигнувши. Я підходжу до нього, б'ю його по плечі й кричу:
— Пий! Чуєш, пий! — Я наливаю в шклянки й підношу одну з них професорові. Той одриває від обличчя долоні і якийсь час дрімотно дивиться на мене, а далі поволі бере шклянку й випиває. Ми п'ємо шклянку по шклянці й приспівуємо: "Алло! Алло!" І дружно, задирливо сміємось, ніби два пустотливі хлопці, спіймані на якійсь шкоді.
По тому, востаннє наливши в шклянки вина й обнявшись, починаємо танцювати, приспівуючи:
— Алло! Алло! Ало-л-ло!
Так скачемо не знаю як і довго. А пізніш, звалившись і обнявшись, засинаємо на підлозі.
Вранці, як я прокинувся, професор уже тупцявся в кабінеті. Я мерщій підхопився і пішов до себе в кімнату. Десь з-за рогу падало густе червоне проміння просто на лутки, і я, зворушений ним, з якоїсь прикрої досади кинувся до вікна, розчинив його, і зразу ж мені в обличчя шпурнуло рвучкими потоками вітру. Він сьогодні, ніби нап'явшись з усіх сил, шумовинить і б'є в уха, обкидаючи мене гострими колючками.
Про що ж він шелестить? Я заплющую очі й прислухаюсь. Які страшні, несамовиті голоси! Ніби десь здаля гонить і гонить шумовинними потоками земної крові, і в її зливах я відчуваю незчисленні зойки моїх далеких пращурів. І мене проймає гострий холод і нестямність.
Я розкриваю груди й кричу знавісніло:
— Сукин ти сину! Про що ти шумиш? Га? Про що ти шумиш?
І тоді плюю на нього зневажливо й люто.
А він рветься, реве шумовиннями і свистить всепереможною одвічною силою землі. І я, ніби сп'янівши, підбито падаю на долівку, підставляю вуха й кам'янію під поривами шпарких хвиль.
Вже пізніш до мене заходить професор і просить зачинити за ним. Я встаю, випроводжую професора й іду вмиватись. Тоді, не думаючи, одягаюсь, забираю свої переклади і несу до редактора.
Мене який час затримують у передпокої, і я, хвилюючись, починаю лаятись. Але, ввійшовши до редактора, шпурляю йому рукописи своїх перекладів і задиркувато кидаю:
— Візьміть їх назад!
Редактор підводить на мене здивовано-гострий крізь пенсне погляд і незрозуміло питає:
— В чім справа, товаришу?
— Я більше не буду перекладати.
— Що за дурниці, товаришу? Адже ви більшу половину вже переклали?
— К чортам собачим! Щоб усяку французьку наволоч я перекладав! Хай він ще заробить!
Редактор зневажливо й глузливо оглядає мої куці обшарпані штанці й дивиться на мене насмішкувато й вичікуючи. Але я, вклонившись, мерщій виходжу.
Тільки вийшовши надвір, я спиняюсь і густо вбираю в себе повітря. В обличчя мені тепер б'є сонце. Купи снігу на моїх очах чорніють, кришаться й сунуть зеленавими грудками в руді струмки, що з пінявим гомоном ринуть униз. Поблизу в парку колисково шумить верхів'я дерев. За ними геть на дахах високого будинку повисли важкі біляві хмари, і небо без міри чисте й легке.
Я підсовую капелюха й неквапно йду вулицею, байдуже обминаючи потоки веселого, гомінкого сьогодні люду. Так я виходжу геть до Дніпра і спиняюсь на пригорку.
Крига вже зрушила і тепер довгими незграбними оберемками кружляє й суне геть униз. Навколо неї густою полохливою отарою вирують дрібніші крижини; вода біля них закручує, піниться й шумує. А геть далі, по той бік, синіють ліси, понадимавшись від пари.
І вітер зривається звідти й гострими віхтями стьобає мені в обличчя!
— Ну, так! Це промовляють до мене голоси давніх, давніх моїх пращурів, що вперше по весні виходять з печер, щоб напитись з струмка по-весняному свіжої, холодної води, і тепер, збившись у купу, перемовляються й сваряться.
І мені раптом стає лячно й нудно, і хочеться мерщій зщулитись і десь заховатись, але, здається, в усьому світі нема жодного затишного куточка. І я мерщій піднімаю комір свого пальта, й тікаю до міста, й знову безглуздо блукаю до самого обіду.
В обід я почуваю на собі пильний, ґлузливо-радісний погляд старого, але не показую, що його помічаю. Проте цей погляд чомусь гостро дратує мене, і я поспішаю дообідати й мерщій виходжу. Та на дверях мене доганяє той самий дражливий старечий погляд, і тихий смішок ніби стукає мені в вуха.
— Хі-хі-хі! Гріє сьогодні добре. Весна йде.
— Ну то й що? — питаю я насуплено.
(Продовження на наступній сторінці)