— Да? — підстрижені вусики в того заворушились. Його холодно-стриманий погляд пробіг по мені. Я поглянув на свої важкі ботинки "американ", що, здається, з місяць уже не бачили щітки, і не знав, куди мені подіти руки. Втім, я ніяково посміхався, дивлячись на його чистий, випрасуваний комірчик і якогось дивного кольору краватку.
— Ви вже й друкуєтесь, товаришу?
— Так, пусте! Дещо надруковано.
— Це дуже мило. Ну, будьмо знайомі! А я якраз читаю у ВІНО історію літератури. Ви, певне, курите?
Професор вийняв з портсигара цигарку й запропонував мені. По тому він постукав об покришку своєю цигаркою, запалив її й, звернувшись до мене, спокійно, але рішуче та з притиском, ніби читаючи наказа, промовив:
— Так Пилип Карпович мені про все сказав. Значить, ви можете й сьогодні перебиратись. Платні великої я не правлю, платитимете за ставками. Але є одна умова, якої вам доведеться рішуче дотримуватись,— ви повинні будете вчасно вертатись додому, бо в нас нікому пізно відчиняти. Ну, і, звичайно, треба буде так жити, щоб не заважати іншим, не зчиняти шелесту, бо нам доводиться багато працювати! Розібрали?
Я мовчки хитнув головою.
— Ну, в такім разі ми добалакались. Нам, звичайно, приємно мати діло з поетом.
Він ґречно й трохи врочисто зняв капелюха й уклонився. У відповідь йому я незграбно махнув кашкетом і човгонув ногою. Одна холоша на моїх з чортової шкіри штанях широко забовталась, мій "американ" шкрябонув по пішоходу, а тим часом професор стрункою муштрованою ходою пішов від нас.
Я стояв, широко, на все обличчя посміхаючись.
— Ну, значить, умостили. Хі-хі-хі! Бачите, вміючи, все легко зробити...
Я тільки невиразно чухав потилицю. А старий лукаво дивився й говорив:
— Вам везе, як теляті. Тепер вам ще романчик для повноти враження. Телятка це люблять.
— Папаша, не бузіть!
— Нічого, серце! Це я від сердечної повноти. їй-право! Любо мені на вас дивитись!
Але я, не відповідаючи на його слова, спроквола чухав потилицю й казав:
— Це, значить, треба зразу вже й збиратись? От ти куме дія!
— Да, да, синок! Треба спішити. Куй залізо, доки гаряче. Хі-хі-хі!
Він запитливо й розважливо поглянув на мене й додав:
— Ну, значить, влаштовуйтесь! Прийдемо на новосілля.
Я попрощався з старим, заклопотаний справою переїзду.
Сталось усе на добре! Господиня моя якраз пішла до кіна. Я користуюсь з цього й поспіхом збираю своє збіжжя, складаю його в стареньку ковдру й, добре ув'язавши мотузкою, беру в руку й крадькома виходжу з будинку. В коридорі мені ще сіпають усередині микитки, але вийшовши надвір, я майже вголос регочу. Зваливши свій оберемок на плечі, я йду впевнено тротуаром.
За рогом я сходжу вниз, простую через майданчик і вулицю і, вибравшись нагору по той бік, заходжу до сквера й сідаю перепочити. В моє зашарене обличчя тепер журливо й хльоскаючи наспівує вітер. Дерева гудуть рівним колисково-весняним співом. А крізь їхні стовбури в просвітах виступають сіраво-зелені смуги криги на Дніпрі. Десь далі їх обрізують важкі тьмяні киреї неба. І тільки праворуч сунуть дві світляні пухнаті баньки світла, певне, десь від мосту.
А вітер, заметушившись, гостро сіпонув, заскиглив і пустився неспокійним голосінням. Я заплющую очі, щоб прислухатись, про що ж він голосить.
І раптом мені стає страшно. Невже земля споконвіку голосила такою невгамовною нудьгою?
Я мерщій забираю збіжжя, звалюю на плече й хутко йду, тікаючи від вітру.
На новім приміщенні зустрічає мене сам професор і трохи глузливо запитує:
— Ах, ви вже й прийшли?
Я відхекуюсь і нічого не кажу, тільки наївно й щасливо посміхаюсь. Запримітивши круглого килимчика, я мерщій витираю ноги, дивлюсь на блискучу паркетну підлогу й чекаю.
— А де ж ваші валізки, товаришу?
— В мене нема. Оце і все,— щасливо й певно відповідаю я.
— Ах, значить, omnia mea mecum porto 1 . Це дуже добре! Ну, що ж, заходьте, прошу.
І професор струнко йде поперед мене й, відчинивши двері, заводить до призначеної мені кімнати. З-за пузатої шафи визирає широке англійське ліжко, осторонь нічний столик, ще далі в глиб кімнати два столики, з них один, під стіною,— до писання, вкритий стареньким вицвілим папером, а за ними двері на балкон.
Я сконфужено кладу своє збіжжя в куток поруч плюва-тельниці просто на підлогу. Професор щось мені говорить, я мовчки киваю головою, почуваючи, що несила мені стримати посмішку, бо вона несамохіть кривить мені обличчя.
Все ж я обережно й широко ступаю кілька кроків, зазираю на балкон. Якась велична картина в осяянні міських вогнів западає мені в око. Але я, боячись нею захопитись, блаженно озираюсь і дивлюсь на професора. Той байдуже й холодно стежить за мною, ніби бачачи мене всього наскрізь, і запитує:
— А ви давно почали писати вірші?
— Ах, вірші?—досадно зриваюсь.— Та, здається, ще з дитячих літ. Ще як худобу пас, тоді вже щось в'язалось.
— Значить, ви селюк?
Я, не розуміючи, дивлюсь на нього.
— Ви, певне, з села?
— Ах, з села. Аякже. Я з села.
— А документи у вас при собі?
— Документи, будь ласка!
Все своє ношу з собою (латин.).
Я кілька хвилин порпаюсь у себе в кишені, нарешті виймаю їх і подаю. Професор хватькома переглядає їх і, заховавши собі в кишеню, показує мені ще ванну й убиральню, а тоді виходить. Я хвилину прислухаюсь і чую, як у сусідній кімнаті він щось стиха говорить, а йому обзивається жіночий грудно-густий голос. Я ловлю себе на цім підслухуванні, гостро повертаюсь і берусь розкладати своє збіжжя.
Так я потрапляю зором на шафу, й зразу мені з глибини дверчат виступає збентежене, наївне, роз червоніле обличчя справжнього селюка. Чуб мені стирчить покошланими шпилями. Я плюю в руку й хочу уважніш пригладити його, а він мені щетиниться тепер уже справжнім їжатцем. Тоді я заходжуюсь пригладжувати його рукавом, і він неслухняно, але поволі влягається. Я ще ретельніш вдивляюсь у люстро, підсмикую, підрівнюю свою сіру барханову сорочку, потім нахиляюсь та починаю обтрушувати заболочені холоші штанів, і біля моїх ніг виростають купки пороху. Я збентежено дивлюся й озираюся боязко:
— Цього ж не можна, мабуть? От чорт, що ж його робити? Крадькома йду до дверей, заходжу до ванни і, проти неї
примітивши щітку, мерщій хапаю її і біжу підмітати сміття. Але що було робити далі,— не знав і важко роздумував, аж раптом хтось постукав у двері. Я застиг на місці з щіткою в руках і злякано дивився на двері.
Тим часом двері відчинились і до мене зазирнуло професорове обличчя. На стрижених вусиках йому промайнула дуже тонка посмішка.
— Ви, певне, ще не пили чаю, товаришу? Я завагався.
— Бачте, я вже пив. І потім, я чаю не дуже люблю.
— Коли ж ви пили?
— Та в обід.
— А, ну все ж таки, може, зайдете? Прошу вас. Професор мовчки бере мене за руку й веде до себе. По
дорозі він питає:
— Як вас звати, товаришу?
— Оксентій Пилипович.
— А мене звати Анатолій Павлович. Ось прошу сюди заходити.
Професор відчиняє двері, і я потрапляю раптом у кімнату, що, певне, править і за вітальню, і за їдальню, бо просто до надвірної стіни стоїть посеред неї м'яка мебля якогось блакитно-руд авого кольору, а ближче, в бік до середньої стіни, їдальній стіл. Я боязко озираюсь і раптом помічаю біля самовара жінку, певне, дружину професорову. Вона привітно киває головою й ліниво простягає руку.
— Прошу вас сідати.
Я ніяково сідаю й засоромлено дивлюсь на господиню. Професор моститься поруч мене й звертається до дружини:
— А ти знаєш, Інно, Оксентій Пилипович поет. Дружина підозріло оглядає мене й хитрувато посміхається.
— Ах, так! Справді?
— Самий справжнісінький! Навіть друкується.
— Да? Це цікаво. Що ж ви пишете?
— Дрібниці, знаєте, так собі!
— Ну, не скромничайте! Певне, у вас там великі поеми. Може б, ви щось і нам прочитали? Справді, прочитайте!
Я густо червонію і боязко дивлюся на неї, не знаючи, що й відповідати. Але професор виручає:
— Ні, ні! Ти, будь ласка, не конфузь Оксентія Пилиповича, а то він ще втече. Да, да! Я гадаю, він призвичаїться і тоді ощасливить нас своїми творами.
Мені подано шклянку чаю, підсунуто якісь коржики, варення, масло, ікру.
— Прошу вас, будь ласка!
Все ще обережно я підсовуюсь ближче й беру шклянку, а тим часом скоса позираю на господиню. Світло з лампи над столом падає їй з-під білого абажура просто в обличчя, вусики в куточках губ горять золотими волосинками; під вухами, де ледве посилано дрібним ластовинням, так само ясніло золотим пухом, а її трохи почервоніле обличчя посміхалось спокійно-сердечною посмішкою, що рясно відсвічувала у великих лісово-сірих очах, і вони по-жіночому довірливо дивились на мене.
— В тебе, Толь-Паль, сьогодні ніяких засідань, зачотів, нічого?
— Да, сьогодні я вільний,— відповів професор.
— Знаєте, це так рідко в нас буває, коли чоловік сидить дома. Я його цілими тижнями не бачу... І ми через те ніде не буваємо. І знайомі вже перестали до нас навідуватись. Що ти собі думаєш, Толь-Паль? Та тебе швидко обминати на вулиці будуть, як дивовище!
Жінка рясно засміялась, а професор важко ступив кілька кроків по килиму й ліниво зауважив:
(Продовження на наступній сторінці)