На Іллі-пророка – храмовий празник у Жаб'ї. З самого ранку грають дзвони пістинських майстрів, Божий гомін розганяє по гірських нетрях всіляку чортівню, й люди стають святими. Біля церкви ячить лірницька музика, жебраки один поперед одного плаксивими голосами випрошують у парафіян ялмужну, й ця співуча жалісливість, без якої празник не був би празником, додає урочистості; до церковного майдану під'їжджають на гуцульських кониках вороної масті ґазди й ґаздині з Ільців, Криворівні, Бережниці, Красника й інших примежних до Жаб'я сіл, – і здається Оленці, яка стоїть біля панщизняного хреста й споглядає празнешну веремію, що нічого не змінилося ні в звичаях, ані в ментальності гуцулів від правіку й донині, й опришки, які ходили то з Довбушем, то з Драгируком, і бійці УПА, що то з Петром Шумеєм ховалися від більшовиків у схронах, та й нинішні ґазди й леґіні, котрі живуть у незалежній державі, за натурою – ті самі збойники, які залежно від обставин беруть у руки зброю або ховають її в коморах та піддашшях, однак завжди готові вчепитися за неї, як тільки хтось наступить горянинові на мозоль, – так було завше і так буде повік в непокірному гірському краю.
Крамар Тимко Мадрашора з дня на день сподівався красної панни, що зайде до нього розпитати про хорунжого Петра, та й пошкодував, що сам напросився в оповідачі, бо чогось нового до того, що розказав їй листоноша Олекса Смоляк, не міг би додати, – ото лишень, що бачив Шумея на почесній варті біля синьо-жовтого прапора на сцені актового залу Хустської гімназії в той страшний і водночас величний для українців Закарпаття день, 15 березня 1939 року, коли Словаччина проголосила свою незалежність, на Прагу рушили німці на чолі з самим Гітлером, який у відкритому авті в'їжджав у Градчани, мадяри розпочали наступ із Сваляви на Хуст, а Президент Карпатської України Августин Волошин проголосив незалежність Срібної землі.
Після зачитання священного Акту на сцену вийшов хор "Летюча естрада", в першому ряді посередині стояла красуня – Петрова Калина; хор виконав гімн "Ще не вмерла Україна", й на словах "І покажем, що ми, браття, з козацького роду" розірвався зовсім близько від будинку гімназії артилерійський снаряд. Президент Волошин закрив сейм і оголосив, що розпочалася війна за Карпатську Україну; хорунжий Петро обняв Калину й пішов попереду січовиків до виходу з прапором у руках – чотири тисячі закарпатських і галицьких хлопців вирушили супроти сорока тисяч до зубів озброєного мадярського війська – з Хуста на Красне поле, щоб там покласти голови за свою державу.
Більше ніколи я не бачив ні Петра, ні Калини, певне, загинули, бо страшна то була масакра на побоєвищі. Потім я уздрів гори стрілецьких трупів, поколених багнетами, без носів, очей і вух, з розпореними животами – і тоді перестав бути мадяром зі встиду за жорстокість моїх родаків; ми з моєю дружиною-українкою втекли з Хуста до Жаб’я й тут живемо донині.
Не прийшла панна Оленка, й мені шкода, бо я розповів би їй про те, що знаю тільки я, – мій приїзд до Хуста в день шістдесятиріччя кривавої битви на Красному полі має поважне значення не лише для мене…
Простора рівна толока від межі міста аж до гірської гряди буяла повінню жовто-синіх прапорів – такого урочистого видива мені ще не доводилося бачити. Вільний народ поминав своїх героїв, і я подумав тоді: який має бути чистий душею люд, якщо колір їхніх душ такий велично гармонійний, як це маєво знамен… Я пробрався до трибуни, взяв слово й просив вибачення в українців за бузувірство хортистів. Хай би розповіла про це своїм Оленка – не всі ж мадяри вороги її народу…
Оленка стояла на паперті до кінця відправи, а коли церковне братство вийшло з храму з хоругвами й патролицями, з хрестами й фанами на обхід довкола церкви, дівчина згадала, що їй треба зайти до Мадрашори.
Вийшла з церковних воріт на гостинець і йдучи збирала в думці докупи вчорашні розмови з колишніми бокорашами, а нині будівельниками туристичного комплексу біля Шибеного озера – матеріал для газети добре складався в пам’яті. Проте наперед знала Оленка, що Шарабуряк не буде надто вдоволений її статтею. Звичайно, праця будівельників тяжка й показова, та не мають вони до неї серця, й Оленка про це напише. Вони й донині у своїх спогадах стоять на плотах і налягають на керма, їм ще сьогодні бурунить Черемош спущеною з кляуз водою, вчорашні бокораші в згадках поринають у ту гримучу бурхать, коли піднімалися шлюзи, й збожеволіла від свободи вода виносила із Шибеного дараби, які разом з керманичами вмить пропадали з виду, й аж за хвилину виринали на простогоні заспокоєної повноводої ріки… А нині тут болотяна твань, тріски, сміття, жаби, слижі й сопух розпаду…
Оленка наближалася до крамниці Тимка Мадрашори, думаючи про те, як змінилася сьогодні опришківська підневільна героїка сірою прозою незалежних буднів. Звернула зі шляху в бічну доріжку, що впиралася в Тимкове обійстя з павільйончиком на подвір'ї, й зупинилася. З двору крамаря виходили, тримаючи за вуздечки коней, заквітчаних волічковими китицями й барвистими стрічками, молодий у чорному капелюсі з павиним пером за околичкою й молода у барвінковому віночку. їх випроводжав на дорогу Тимко з повними квартами вина в руках, одну подав молодому, той дав надпити молодій, а решту вихилив до дна. Випив і Мадрашора, тоді наречені поклонилися в пояс господареві й запрошували його на весілля довгою примівкою, а крамар відповідав щирим віншуванням.
Молоді поцілували Тимкові руки й вискочили на коней, коні здибилися й заіржали, вчувши на собі вершників, – і поступилася назад Оленка, даючи дорогу нареченим, із заздрістю на них поглядаючи, й подумала собі, що якби… ну, якби… – то так само на заквітчаних конях з двору в двір обійшли б вони з Данилом усю Зелену і весь Явірник, скликаючи люд на примиренне весілля дітей двох Шумеївських родів, з яких дотепер жодна пара в супружність не вступала.
Коні рвонули з місця, Оленка ще одним кроком поступилася назад і вперлася в когось спиною: хтось заважав їй відступати, і був той "хтось", зрештою, нахабний – спочатку стиснув її за лікті, а потім затулив долонями очі, питаючи – хто це? Оленка різко відняла чужі долоні від очей, повернулася й стала так німим стовпцем. Утямивши нарешті, хто її напастує, скрикнула "Данилку!" й повисла в хлопця на шиї.
Проходячи повз них на конях, молоді сповільнили ходу, й гукнув князь:
"Просимо вас за дружбу й дружку! Не відмовляйтеся, бо то остання, як бачимо, у вас така нагода!"
"А ви порадьте, де можна таких коней найняти, бо нам незабаром спотребляться!" – засміялася Оленка, повернувши голову до молодих й не випускаючи з обіймів Данила.
"Будьте щасливі!" – сказала молода; коні, вискочивши на тракт, полопотіли на Ільці, й розступалися перед ними люди, які повиходили з церкви.
"Звідки ти тут узявся? – проказала Оленка, відступивши від Данила. – Ну звідки?"
"Але ж таки знайшов тебе, – подався за Оленкою Данило й узяв її за руку. – В такий ворожбитний мент знайшов!"
І аж тоді обоє усвідомили, що стоять посеред дороги не самі: прихожани, які зійшли з тракту поглянути на заручених, тепер придивлялися до Данила з Оленкою, любуючись та зичливо посміхаючись. І стало їм обом ураз соромно: не оглядаючись і не відпускаючи рук, вони вибігли на гостинець й стали там, немов укопані, не знаючи, що мають далі чинити. Дивилися одне на одного, наче хотіли остаточно впевнитись, що таки врешті віднайшлися.
Тракт обезлюднів, а вони й далі стояли мовчки, й здалося обом, наче між них проповз холодок відчуження: ось мине ще хвилина, й збагне Данило, й Оленка збагне, звідки те відчуження проникло. Злякавшись того відчуття, мовчки обоє просили Бога, щоб хтось їх порятував із безвихідної, здавалось, ситуації.
Й порятунок прийшов – так несподівано, як і все, що нині трапилося. З лісництва, яке визирало бляшаним дахом із белебня поза церквою, виїхала парокінна бричка, пролунав бравий виляск батога, й почувся клич "гать-та-вйо!" – й не міг це бути ніхто інший, лише славний Юра Фірман! Коні, вихопившись із ґрунтової дороги на шлях і відчувши твердь під копитами, почвалали риссю, наближаючись до Оленки й Данила, що стояли навпроти відгалуженої від тракту буркутської дороги.
Й побачила Оленка, як позаду брички, тримаючись однією рукою за розвору, тягнеться на ровері теж не хто інший, а листоноша Олекса Смоляк: нема для них ні неділі, ні свята… Буда на бричці була відкинута, ззаду не сидів ніхто, й наважилася Оленка спинити Юру Фірмана, щоб утекти хоч на край світу – зникнути разом з Данилом із багатоокого тракту. Проте Юра сам притримав коней на роздоріжжі й гукнув до поштаря, якого, певне, аж тепер запримітив:
"Пускайтеся розвори, Олексо, я не в Криворівню їду, а в Буркут по лісничого!"
Почувши Фірманові слова, Оленка підбігла до брички й заблагала:
"Візьміть нас, пане Юро, підкиньте в Зелену!"
"Та хіба мені шкода? – відказав Юра й, лукаво позирнувши на молодят, зійшов з передка, щоб підняти буду. – Так вам буде зручніше…"
Поштар махнув Оленці рукою й покрутив педалями до Криворівні; Юра Фірман цмокнув на коней, звернув на буркутську дорогу, й бричка потарабанилася по вибоїнах.
"Що ти задумала, Оленко?" – спитав по хвилі Данило.
"Я ж злодійка, ти про це добре знаєш, то хочу тебе вкрасти… Хіба забув, що сказав ватагові на полонині: "Ми наречені, вуйку Дмитре". Невже нині хочеш відмовитися від цих слів?"
(Продовження на наступній сторінці)