Звучно галайкнув Бешега, аж луна відбилася від Маґури, рвонули коні з копит, понеслися горі Черемошем, й зникли назавше останні опришки в бескеттях, залишивши після себе по горах і долах добру й лиху славу в піснях та легендах, а над річковою заплавою – знеславленого молодого легіня Сафата, який дав початок родові Злодіїв.
"Я запам'ятав діда, – вів далі розповідь Юрко і, згірчений тяжкою згадкою, не підводив очей на рідних. – Ніхто інакше не називав його – лише Злодієм, і донині ми не позбулися тієї ганьби. Таке-то, діти мої… Був дід Сафат понурий, з людьми майже ніколи не розмовляв, і я не чув від нього ні разу ласкавого слова. Лишень як на храмовий празник старий напивався, то гатив себе при людях кулаком у груди й волав люто: "Я вбив зрадника, я – месник!" Але й ту втіху було згодом відібрано в нього… Якось на другої Богородиці, коли в нас храм, підійшов після відправи до діда Сафата косоокий теребізький отаман Мурґа, він зі злістю придивлявся до старого, гнилозубо шкірячись, коли той вигукував оправдальні слова, і врешті прошипів гадючно: "Дарма ти гоноруєшся, Злодію: то не Ілько навів смоляків у Довбушеву печеру, а я, я, і за це отримав від офіцера аж десять золотих гульденів!"
І відтоді ніхто вже не почув й слова від діда Сафата. Зникав він з дому, й тижнями його не бачили в селі – блукав десь звіриними стежками, певне, шукав путівця до Довбушевої печери, щоб залишитись там назавше. А потім і зовсім пропав… Згодом знайшли його пастухи, та не в печері: лежав він під Маґурою з простреленими грудьми, а біля нього на траві валявся той самий пістоль, яким він вкоротив життя невинному стриєві Ількові…
Запала глуха мовчанка – надовго запала, начебто в ній мала відстоятися каламуть, яка стільки непроглядних років забруднювала життя людям єдиного роду, й осідав намул незгод на дно проминутого часу.
Обізвалася нарешті Оленка, й образа за відвічну кривду зазвучала в її голосі:
"Не був Сафат злодієм, не був! Так, як він, живуть і вмирають люди честі, навіть якщо несвідомо й зло чинили… Був дід такою самою жертвою свого часу, як і його стрий Ілько – ні за ким немає вини в нашому роді! Тільки руснаки з Теребіжа – справжні злодії, то драбня, а не люди…"
Ніхто не відповів на її слова, й додала Оленка гейби легковажно – певне, для того, щоб розрунтати і своє скривдження, і гнітючу мовчанку:
"Слухай, Даниле, ми з тобою кревняки, як нам тепер бути?"
На це відказав неньо Юрко, й прозвучали його слова, ніби благословення дітям:
"Які там кревняки – десятий кіл у плоті!.. Але скажіть мені, діти мої, ви поважно зважились?"
"Так, пане господарю, – здобувся на слово Данило. – Ми покохали одне одного".
"І що – розпишетесь у ЗАГСІ, й на тому фертик?"
"Ой, тату, мамо, та що ви! – Оленка підійшла до старих і пригорнула їх до себе. – Справжнє гуцульське весілля справимо на два села – в мами Федори і в нас. З боярами, з викупом молодої… Аби всі знали в наших горах, що мир прийшов у давній, ще з часів Цецори, рід Шумеїв. І коней наймемо в Жаб'ї – вороних гуцуликів, ми вже на них прикинули оком… Але що це я теленю, мамо, – враз спохмурніла Оленка, – звідки в нас найдуться такі гроші?.."
"Не твоя то гризота, Оленко, – відказала Палагна. – Хто має доньку, той мусить мати повну скриню, ще й набитий пулярес".
Випили по келишку, й Оленка з Данилом почали збиратися в Явірник – до Федори. Оленка піднесла догори руку з барткою й попросила Йосипа:
"Дозволь мені взяти з собою цю зброю – тепер її місце в музеї".
"Опришківську бартку – до музею? – скрикнув Йосип. – Та вже ліпше чабанові – за ґерлиґу або жебракові замість костура, хоч якась буде користь… Ні, сестрице, залишиться вона навіки в нашому роді – то знамення Шумеїв, символ, чей перейшла вона від опришків до упівців, і не було б в Україні партизанки, якби не наше збойництво… Та й ніхто нічого не знає: може, ще колись і знадобиться комусь цей топірець – час на часі не стоїть…"
Надворі вже вечоріло, коли вийшли на дорогу. Й сказав Данило до Оленки:
"Тепер можемо укладати нашу родову діаграму, щоб подати пані Климентині на конференцію…"
"А чи варто? – відказала Оленка. – Як мовив колись Йозеф Швейк: "Будьмо чехами, але не афішуймося…" Та й чи повірять нам люди: все це схоже на гарну казку… Але знаєш що: я зроблю з нашої історії повість, опублікую, і нехай потім хто як хоче думає – легенда то чи суща правда".
Данило зупинився, взяв Оленчине личко в долоні.
"А це, що ми тут разом з тобою, правда чи сон?"
"Сон – то теж життя, мій любий. І хай він нам сниться якнайдовше".
Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, й говорило за них тепло долонь, і кожен їхній крок відлунював словом, яке могло вимовитися тільки в цей вечір, і думками закоханих слався шум Черемоша, такий прочутний і виразний у кожному сплеску – як людська мова.
Й забриніли в Оленчиній пам'яті її власні слова, спороджені маренням, коли читала рукопис ієрея Ступницького: "Він мій, мій, я згодна стати його жоною!" Зазвучали вони тепер, немов шлюбна присяга на рушнику в храмі, й відважно йшла Оленка крізь вечірню темінь до заповітного ложа, яким могла послужити нині хіба що тепла земля, й дівчина мовчки просила хлопця: "Зупинися, ось тут зупинися й візьми мене…"
Та Данило не чув благальної Оленчиної мови – її затоплювала, немов повенева вода, мелодія пісні, якою наситився гірський простір з краю в край – відколи уздрів на Рокиті струнку постать незнайомої дівчини: "Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить, і дівчина спить, тільки я не сплю, бо весна…"
А крізь тремт тієї дивної мелодії проникала, мов дим крізь шелюги, підслухана в полонинській колибі розмова: "Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки, й горить трава…" – й Данило все палкіше пригортав до себе Оленку, не перестаючи йти.
І вже проникли крізь темряву контури ґражди під Думською горою, а вікна не світилися – спала Федора. На подвір’ї пахло свіжим сіном; хто косить мамі? – подумав Данило, – а хто – сама косить, бо діти розлетілися; до оборога була приставлена драбина – чи там хтось і нині спить?.. Ніхто не спить, сину, я вже своє там відіспала, а ви ідіть, настала ваша пора, то Божий допуст, діти, ідіть, не бійтеся… – почув Данило материн дозвіл й квапно перерахував щаблі, потім подав Оленці руку, й вона слухняно поп’ялася за ним… Пірнули обоє в духмяне сіно, й шепотів данило:
"Твої груди пахнуть солодом медових примулок, чому в наших горах виростають такі пишні красуні?"
"Бо земля тут пишна, Данилку, де ти ще бачив таку землю?"
Й понесло їх кохання в новий світ, якого вони досі не знали, і був він незбагненний, як море. А коли прибилися до берега, що зринув перед ними сизим світанком, втомлена й щаслива Оленка прошепотіла:
"Я всю ніч чула від тебе одні й ті ж слова: любко, любасочко, любисточку, й виповняв ти мене по вінця своєю солодкою мовою… А що скажеш колись, як проминуть наші шалені ночі?"
Довго мовчав данило, а коли розпечене півкружало сонця визирнуло із-за Маґури й, заглянувши під дашок оборога, кинуло перші промені на личко дівчини, хлопець у незмірній радості втямив, що відтепер і довіку матиме поруч кохану і друга, й вимовив, ніби присягу склав:
"Скажу тоді: за своє життя я побачив багато світів і людей, а тепер хочу зріти лишень тебе одну".
Львів – Коломия, 2003—2004 pp.
ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГЛОСАРІЙ ДО ПОВІСТІ "ЗЛОДІЇ ТА АПОСТОЛИ"
Арідник – чорт.
Байбарак – верхній гуцульський одяг.
Байорка – прикраса на верхній одежі.
Белебень – узвишшя, лиса гора.
Бербениця, бербеничка – діжка.
Бовгар – пастух рогатої худоби.
Бокораш – керманич на дарабах.
Бутин – лісовирубка.
Вориння – пліт, загорожа.
Вуставка – вишивка на сорочці.
Гаджуга – смерічка.
Гладуне'ць – дзбанок.
Гуслянка – молочний гострий продукт.
Ґерлиґа – палиця.
Ґзимс – виступ на печі.
Ґражда – гуцульське обійстя.
Дилина – дошка.
Дюк – гострий запах (дюк кулеші).
Жереп – колючі зарості альпійської сосни.
Жупа – соляний виробіток.
Зарінок – побережжя над рікою.
Зварич – солевиробник.
Зґарда – коралі.
Ізвор – провалля.
Капейстра – деталь кінської упряжі.
Кашиця – річковий мол.
Келеп – топір (бойовий).
Кептар – безрукавний кожушок.
Кичера – гола гора.
Клепаня – хутряна шапка.
Колешня – приміщення для господарського реманенту.
Крисаня – капелюх.
Мочула – мочари.
Недеї – провалля.
Плова – дощ зі снігом.
Плюта – сльота.
Пріча – лежак.
Путеря – сила.
Пушкар – озброєний гуцул.
Рагаш – жолоб для спуску деревини.
Рихт – маєш рацію.
Сардак – верхній сукняний одяг.
Смоляк – жандармський опричник.
Спузар – доглядач ватри.
Тарниця – сідло.
Трясунки – швидкий танець.
Узвір – яр.
Холошні – сукняні штани.
Царинка – пасовисько.
Цирка – узір.
Чардак – засідка.
Чуга – вежа.
Шарґа – дощ зі снігом.
Ялмужна – жебрання.
Примітки
1 Чудо над Віслою (пол.).
2 Свого дорогого вождя (пол.).
3 "Акти міські й земельні" (польськ.).
4 Щоденник графа Казимира Цетнера, власника замку Пнів (польськ.)