Проте й велике щастя може трапитися чабанові, якщо він на мертвецький Великдень, у Святий четвер, знайде у травах червону крашанку, що її зніс сокіл-род, й стане пастух умить багатієм, але таким, що золотом засипав би глибоку долину – є ж на світі такі щасливці, бо звідки взялись би серед гірської бідноти маєтні ґазди?
А людина не вмирає, милий паночку, душі померлих переходять до оленів, і непрощений гріх має той, хто полакомиться застрелити роганя… А ще відважні чоловіки після смерті стають вірлами, вдовиці – чайками, убивці – вовкулаками, а ведмідь, який роздер людину, перемінюється в камінь… Люта ж змора душить тебе уві сні, перемінившись у нетлю – труп'ячу голову або в кажана, та нічого вона не спроможна тобі поганого вчинити, якщо застромиш голку в одежу або зашиєш у рубець зубок часнику…
А іноді стаєш невмічний супроти гемонських сил, бо їх тьма-тьмуща в природі: болотяники, лизуни, потерчата, очеретники, попелюхи, інклюзники – якщо ця нечисть причепиться до тебе, тоді шукай серед людей зелійника – знавця цілющих трав, які він збирає вранці, поки роса ще не впаде й собачого гавкоту не чутно; зілля тоді само про себе дає знати: я від голови, я від живота, а я від любощів; і зриває той знахар золототисячник, ведмеже вухо, чистотіл, підбіл, блекоту – мають вони таку путерю, що й мертвого воскресять…
Є ще серед гуцулів мольфари, які вміють відвертати град. Вискочить ото з недеїв чорний чоловік, головатий, з кудлатою бородою, на чорному коні, тримає в руках міх із замерзлою водою й кричить: "Не втримаю!" – "То прямуй у байрак, що за нивами, і там скинь!"
А в проваллях, паничу велебний, живе бездонник – такий собі маленький чоловічок. Як його розсердиш, то він дерева з коренем поперевертає, але ти посади калину на узліссі, і ніякий біс не спроможеться вчинити в діброві нічого злого.
Й мусиш знати, хлопче, що бджоли кусають лише грішників…
Вертався Данило з полонини вдоволений почутим від чабана – цілий скарб придбав для наукової роботи. А ще повіяло на нього теплою згадкою про діда Пилипа, якого не кусали бджоли, бо праведний був…
Ватаг Мочерняк вернувся з Прелук і докінчив розповідь про Калину. Вранці Данило зійшов з гір у Явірник і з обличчя матері відчитав, що вона має для нього приємну звістку.
"Хтось приходив, мамо?" – спитав з надією в голосі.
"Була Оленка із Зеленої, така файна, як ружа…"
Спаленів Данило й запитав перегодя:
"А куди пішла?"
"Хіба я знаю? Казала, що в жаб'євській редакції працює, а може, й до Львова поїхала – студентка ж вона".
Довго мовчав Данило, придивлявся до матері, й не могла вгадати Федора – радий він з такої новини чи ні. Й, ніяковіючи від його погляду, спитала:
"Чого так придивляєшся до мене, сину?"
"Хочу відгадати, якою була моя баба Калина".
"Усе вже знаєш", – проказала скрушно Федора.
"Не все, мамо. Хтось із нашого роду жив ще перед Калиною й Петром".
"Та певно… Але так можна допитатися до Адама і Єви".
Посміхнувся Данило, обняв маму й попросив:
"Приготуйте мені щось перекусити, я ще нині доберуся до Коломиї і, може, встигну на нічний поїзд до Львова".
…Вагони плавно похитувалися на рейках, заколисували, навіваючи дрімоту, й Данило їй не опирався: крізь вікно до купе вривалися швидкоплинні кадри із зовнішнього світу, закутаного в передвечірній присмерк, то тут то там на мить з'являлися білостінні села, які шпарко відлітали в космічні незвісті й назавше зникали – безслідно змітав їх шалений вихор, що мчав у протилежний від руху поїзда бік; площина землі оберталася довкруж невидимої осі й виносила на обрій сірі контури заводських забудов із закучерявленими димом трубами, вони раптом спинялися, застигаючи в центрі світової круговерті, однак притьмом відлітали в темряву, що насувалася із сходу, й тільки зеленоткана стіна приколійних насаджень ставала суцільним заборолом, й крізь лісові просіки вряди-годи викочувалася червона куля сонця, на мить осліплювала й зникала, ніби кинута рукою дискобола, а тоді присмерк згущувався у непроглядну пітьму.
Данило дрімав, і як тільки призахідне сонце ковзало по його обличчі, тоді в просвіті зринав образ дівчини, наближався, зігрівав, і хлопець ждав уві сні другого менту, коли червоне жарево знову проникне крізь лісову просіку й пронесе повз нього лик Оленки – невловимий, примарний і відчужений… Ось так вони минають одне одного, мов планети – кожна на своїй орбіті, притягуючись і водночас відштовхуючись, перебуваючи на лініях, які не перетинаються, й марив Данило уві сні, що колись обоє таки зіткнуться, не може такого бути, щоб не зустрілись ще раз – світ тісний… Та млоїла серце тривога, що станеться це надто пізно, і хтось інший може наздогнати Оленку на заповітній Рокиті й повести її у свою купальську ніч.
Прогнав дрімоту й до самого Львова не заплющив очей, і коли поїзд увірвався під вокзальне склепіння, коротка ніч закінчилася, сонні марення розвіялися, прозаїчний будень вийшов Данилові назустріч і вмить заполонив його, залишивши в серці тільки гірке каяття, що не розпитав у матері, чого власне приходила до неї Оленка: Данила розшукувала чи звідувала в апостольській ґражді сліди свого злодійського роду, або ж шукала тієї межі, яка навіки розвела Шумеїв позначкою пролитої крові?
Й подумав Данило, що, перш ніж зайнятися опрацюванням фольклорного матеріалу, навідається до архіву: може, йому пощастить розсотати нитку в минуле й допасти до того стану шумеївських родів, коли ще незбагненна ворожнеча не встигла розрубати їхнього кровного зв'язку, й зможе він довести Оленці марність пролитої крові – колись, а теж у купальську ніч на Попі Івані.
На ловця і звір біжить. Данило пробирався крізь натовп до підземного переходу, квапився, як завжди, і в тому поспіху зіткнувся із Іваном Івановичем Шварною, який теж вернувся з гір.
"О, напевно, багато зібрали старих забобонів, що ваша течка так розбухла! – промовив він, вітаючись з Данилом. – Уже до праці?"
"Праця єдина з недолі нас вирве…" – спробував пожартувати Данило, проте тут же взяв серйозний тон. – Ви ще у відпустці чи вже виходите на роботу?"
"Моя відпустка хіба що поза Львовом, Даниле. А у Львові – який може бути тут відпочинок?"
"То я зайду до вас, трохи попорпаюсь у старовині".
"Буду радий вам допомогти!"
Данило не відкладав "на потім" – того ж таки дня зайшов у Львівський історичний архів. Шварна в чорному халаті вийшов до нього із фондосховища й утішно розпростер руки, ніби хотів обняти хлопця, – Іван Іванович не знав більшого задоволення, як допомагати зацікавленим у пошуках старовини.
"То яке століття вам потрібне, пане Даниле? З нашої недавньої розмови в Лук'яна Васильовича я зрозумів, що вас, які мене, цікавлять найперші початки опришківського руху… Можу запропонувати збірник кримінальних актів, в яких запротокольовані процеси над опришками з шістнадцятого до дев'ятнадцятого століття. Це так звані "Чорні книги". Проте у тій навалі документів, а їх з десятки томів, тяжко вам буде зорієнтуватися, а ще й написані вони переважно по-німецьки… Я міг би рекомендувати вам дослідження Августа Бєльовського "Pokucie" – в цій монографії документи літературно опрацьовані польською мовою, а щонайважливіше, Бєльовський, як симпатик української історії, включав у своє дослідження не тільки протоколи допитів опришків, а й мемуарні записи власників маєтків і замків, і в тих записах інколи вчувається прихильність до хоробрих збойників… Я вам зараз принесу".
"О, як я вам буду вдячний!" – обізвався Данило, приголомшений інформацією Шварни: він подумав, що вельми необачно встряг не в ту, яка йому потрібна, ділянку праці, й це відбере в нього безмір часу. Але відступати не було куди, та й самого долала цікавість: ану ж натрапить на початок родоводу Шумеїв, а чому б і ні, адже ця фамілія давно, видно, розпорошилася в горах, якщо встигла вже й розколотися на ворожі клани…
Шварна поклав перед Данилом товстий фоліант, Данило почав його ліниво гортати, відчутно знеохочуючись перед таким навалом матеріалу, та все ж перегортав сторінка за сторінкою, поки не втрапив на інтригуючий заголовок: "Dziennik hrabiego Kazimierza Cetnera, właściciela zamku Pniów"[4]. Почав читати і сторопів з подиву – щоденник розпочинався словами:
"Снятинські брати-близнюки Гриць і Мацько Шумеї, втікаючи від татарської навали, що 1620 року сунула з-під молдавської Цецори на Покуття, спустилися біля Тулукова обривом над Прут, вирубали ножами очеретяні дудки, повстромлювали їх в уста, занурилися у воду й, лежачи горілиць на дні заплави, довгі години перечікували, поки не стихне тупіт татарських бахматів…"
І вже не було на світі такої сили, яка б примусила Данила відірватися від прецікавого тексту.
Розділ вісімнадцятий
(Продовження на наступній сторінці)