"Чи ти при своєму розумі? Я – відмовитись? Таж я всі ці дні тільки й думав про тебе… Оленко, – прошепотів, – я кохаю тебе, так кохаю…"
"Ну як, як?"
Він затулив їй уста поцілунком, Юра голосніше, ніж звикле, вйокнув на коней, Данило спитав упалим голосом:
"А ти?"
Оленка нахилилася до його вуха й тихо промовила:
"Ти чув таку коломийку – мусив чути, бо ж фольклорист: "За ту нічку невидненьку душу свою згублю: відколись м'я поцілював, відтоді тя люблю…"
"О, та ніч!.. А потім була в мене ще одна – в тому самому гуртожитку й на тому самому місці. Без тебе… Та що я говорю, – спохопився хлопець. – 3 тобою, весь час з тобою!"
"А як ти до мене зараз ставишся, Даниле? Адже напевно прийшов уже до тями й згадав про родову між нами межу…"
Він знову припав до її уст – вологих, рухливих, солодких – як і тоді вночі на полонині, й не міг від них відірватися. А Оленка дозволяла, кохала, вимагала… Й не відчували вони ні вибоїн, ані плину часу.
"Я вкраду тебе нині на цілу нічку…" – шепотіла дівчина, вдихаючи в себе такий знайомий запах пахучого тютюну.
"Направду?"
"Бігме Боже!"
"А що потім?"
"Потім?.. Або розійдемося, або ж – навіки".
"Тпру-у-у! – спинив коней Юра. – Гей, молодята, чи ви там поснули, що вас не чутно? Вже Зелена!"
І промовив сам до себе, коли Данило з Оленкою розлякувались і зійшли з брички:
"Дай їм, Боже, щастя!"
Розділ двадцятий
За бричкою закурилося, й стихло вже Юрине вйокання, а Данило з Оленкою стояли в нерішучості – куди податися: перед ними клекотів повноводий Черемош, обминав заховане праворуч у видолині село Зелену й люто вдарявся в прямовисну скалу, якою закінчувався схил Сивулі із самотнім обійстям, що сповзало з вершини над провалля й зазирало очницями вікон у моторошну глибину, а ліворуч, горі рікою, крізь спекотне мрево прозирала з Явірника Думська гора, в підніжжі якої бовваніла чорноґонтова ґражда.
Стояли між цими горбами мовчки й мусили, зрештою, податися в один або другий бік, бо інших доріг для них не було: попереду кипів Черемош, а позаду, у славі неба, височіла темно-синя піраміда Маґури, за якою десь там, у безкінечності, стугоніло дике безлюддя.
Й довго не могли вирішити. Як ці верхи, що не сходились ніколи, так і люди, які жили в їхніх підніжжях, з правіку не спускалися на дно сідловини для доброї розмови, гулянь і співів, для хороводів на зеленого Івана Купала, ані для колядок у тріскучі різдвяні морози – лише для бійок, злослів'я і прокльонів, а що ніхто не знав і знати не хотів причин незгоди, брала верх сліпа пізьма, і, напевно, мусило колись так статися, що двійко людей з ворожих родів, примирених любов'ю, зійдуться врешті на межі, ніби в колисці, яка їх вигойдала, і уздрять у сповиточку предковічну істину.
Посідали на білобокий валун, обмитий повенями та вітрами, й, долаючи холодний струмінь відчуження, що вряди-годи проникав між ними, немов зимний протяг з-над води в спекотну годину, розповідали одне одному про те, що дізналися за місяць розлуки, коли кожне шукало самого себе і своєї правди в пітьмі минулого, а знаходили, крім своєї, й чужу, і обоє втямковували, що та чужість зринає не конче з родової колиски, а й зі сторонніх гонів, – і коли, здавалось, усе вже було розкрито й досліджено, залишалась ще таємницею загадка ганебного прозвища Оленчиного роду, й упевнилась дівчина аж тепер, що та розгадка захована там, у її домівці під Сивулею, і їм потрібно спершу туди зайти – переступити поріг відвічного роздору.
На Оленку рідні чекали щодня. Знали, що вона в Жаб'ї, а ось уже місяць минає від Івана, а чомусь не приходить – щоб якась придибашка, не дай Боже, не трапилась… При святі всі троє домували: Палагна стояла на покуті під образами, склавши, мов до молитви, руки, й наслуховувала, чи не чутно кроків надворі, старий Юрко сидів на лавиці, повернувши голову до вікна, – виглядав доньку, а Йосип, спершись ліктем на ґзимс припічка, пестив долонею бартку з новим держаком: був він такий самий, як і колишній, – вибитий срібним перламутром.
Оленка увійшла першою, обняла матір, поцілувала батька в руку, діткнулася долонею до Йосипового плеча, й старі, оговтавшись від сподіваної несподіванки, побачили нарешті на порозі високого парубка, який начебто не важився вступити до хати й чекав дозволу увійти.
"Це Данило з Явірника", – промовила Оленка, кивнувши головою на двері, й аж тоді хлопець увійшов до світлиці й привітав господарів з добрим днем.
"Чи ж то ми не знаємо? – аж сіпнувся Йосип, й ритвини на його щоках струдоватіли, мов на морозі. – Та добрий день, добрий, коли з добром", – процідив крізь зуби.
"Не знаю, що таке зло, чоловіче, – спокійно відказав Данило. – Ніколи ще з ним не зустрічався та й маю надію, що і в цій хаті об нього не спіткнуся".
"А чого прийшов?" – підвів кустрату голову Юрко, й Данило вперто витримував його погляд, поки він не степлів.
"Прийшов Оленку забрати", – силувано посміхнувся Данило, вловлюючи краєм ока різкий позирк Оленчиного брата.
"Диви! – присвиснув Йосип. – І не збоявся… Та ліпше б уже викрав її, як це водилося в опришків, бо можемо й не віддати…"
"Не говори пустого, Йосипе, – втрутилася в розмову Палагна, приязно поглядаючи на гостя. – Не ті вже часи… Та й хто боронив би Оленці піти з таким леґінем? Я уже собі його вподобала…"
"Але ж ти Апостол!" – цвиркнув Йосип.
"І не соромлюся цього", – відказав Данило.
"Ще б… А ми Злодії… Чуєш – Злодії!" – Йосип ступив крок до Данила, ніби спонамірився схопити його за оборки.
Старий підвівся з лавиці, готовий розвести парубків.
"Злодії – там! – змахнув Данило рукою в бік Теребіжа, й від цих слів Йосип злагіднів на виду. – Нема злодіїв у вашому домі й ніколи не було".
Тоді випростався Юрко, звів руку, наче хотів заперечити, та вона зів'яло опустилася.
"Нічого ти не знаєш, хлопче", – вимовив глухо.
Оленка стояла посеред світлиці, сторожко поглядаючи на рідних і Данила, підійшла до Йосипа й відняла з його рук бартку.
"Звідки цей келеп взявся у нас, тату? – спитала. – Це ж зброя Миколи Драгирука-Шумея, хіба не правда? Чому вона опинилася у ваших руках?"
"Покійний ватаг Штефан Мочерняк передав його мені від хорунжого Петра Шумея… Але ти тієї історії не знаєш, дитино…"
"Трохи знаю, тату… Тільки не можу зрозуміти, чому саме вам передав Петро бартку, яку успадкував від останнього ватажка опришків його син Онуфрій – Петрів неньо…"
"Ти, бачу, відаєш дещо, донько, хоч я тобі ніколи не розповідав… Не зосталося на той час у Колочаві нікого з Драгируків-Шумеїв. А Онуфрій мав брата…"
"Сафата?! То хто ж він нам?"
Юрко переглянувся з Палатною, питаючи в неї дозволу провадити розмову далі, жінка згідливо кивнула головою.
"Це таїна нашої родини, Оленко… – зітхнув Юрко й важко опустився на лавицю. – Ми її своїм дітям не розкривали. Тяжка то таємниця… Але, видно, настала пора, щоб, як пише Біблія, тайне стало явним… Сафат був вашим прадідом – твоїм і Йосиповим… Палагно, подай нам щось до столу… Що ж, сідайте всі, родино близька й далека, – і слухайте…"
…Ілько Шумей лежав горілиць на подвір'ї корчми, кров уже запеклася на кептарі. Пилипко колінкував біля неньового тіла й лементував: "Що ви зробили з ним, злодії?!"; Сафат і Панас летіли вниз із Думської гори, припавши головами до кінських грив, і ловив їх, доганяв дитячий лемент… Сафат вихопився поперед Панаса, наче втікав безпам'ятно від поганого прозвиська, яке чіплялося до нього, щоб відбитись каїновою печаттю на його душі, бо аж тепер збагнув хлопчисько, що пролив родову кров, і за це йому ні від кого не буде прощення; в думці заспокоював себе, що вчинив праведну помсту за батька – скарав зрадника, і колись хтось таки віддасть йому честь… Та коли вони спинились за річковою заплавою, де чекали на них опришки, спитав ватажок Курило Бешега в Панаса:
"Ти його вбив?"
"Ні, капітане, не міг я… А що коли не винен єсть? Але Сафат поквапився…"
"То ж його рідна кров – не мав він права чинити цього! – Курило смикнув коня за поводи, наїхав на Сафата, аж зіткнулися кінські морди. – Чи ж я велів тобі чинити суд над рідним стриєм? Я ж послав вас його допитати, а коли винен, то скарати міг хіба Панас…"
"А ні, то моє право, капітане – помститися за смерть неня!" – скрикнув Сафат крізь сльози.
"Не було ще такого серед опришків, щоб сини батьків убивали, – гидливо промовив ватажок. – Іди геть від нас – достеменний злодій єси!" – сказав люто й навіки припечатав до чола вбивці тавро, вимовлене щойно нетямущим Пилипком.
(Продовження на наступній сторінці)