"А чом би й ні, – відказав упевнено Смоляк. – Бачив його, ніби оце тебе, – колочавського збойника, який потаємно опришкував у Миколи Шутая, а коли того вбили свої, став маєтним господарем, сина свого в школах вивчив, а за Августина Волошина обирали його колочавським нотарем".
"Ви зможете мені про це все докладно розповісти?" "Як Бог поможе… Ще маю міцну пам'ять".
Розділ шістнадцятий
Добре пам'ятаю тогочасні розповіді, які відразу ставали легендами – про останнього закарпатського опришка Миколу Шутая, якого кулі не брали. Мав він двадцять два роки, коли його зарубали сокирами побратими в Сухорському лісі над потоком Колочавкою, що випливав з-під гори Стримби і впадав у Тереблю. Це місце люди з гніву за підступне вбивство прокляли, обминали десятими стежками й тому дивом здивувалися, коли в тому урочищі почала зводитися господарка, й на село крізь ліс врешті проглянув череп'яний дах ошатного будинку відлюдника Онуфрія Драгирука, якого ще Шумеєм кликали… Й поговорювали всезнаючі колочавські ґазди, що той зайшлий бозна-звідки чоловік потаємно опришкував ще до Шутая, потім з ним ходив на розбої, нагарбав у багачів, дідичів та графів золота много, і хто зна, чи не його сокира впала на голову останнього опришка, котрого кулі не брали…
Ніхто не міг достеменно підтвердити справдешність лихої поголоски, але ні один всезнайко теж не мав підстав її заперечити, то жив Онуфрій на узліссі, відмежований від села Колочавкою й людською підозрою, а ще й людською завистю на своє багатство. Проте колочавці найчорніше заздрили Онуфрієві з тієї причини, що він перший віддав свого сина Петра на науку в Мукачівську торгову академію – такого трафунку в нашому селі досі ще не бувало.
Я був найменший з багатодітної убогої родини; сестри повіддавалися в сусідні села, старші брати валили дерево в бутинах і сплавляли дарабами по Тисі до рахівських тартаків, а я вдався вутлий і малий зростом, то нянько віддав мене до церковно-приходської школи, щоб я навчився письма, й коли мені виповнилось десять років, продав телицю, купив в Ужгороді ровера, цього самого, що он стоїть припертий до паркана, й виклопотав для мене в колочавського поштового урядника посаду листоноші. І відтоді й донині я за іншу роботу не брався.
А Колочава довга, як руський місяць, а дорога – мов ремінь, і ти котишся собі ровером поміж хатами й жидівськими крамницями, завертаєш у двори й приносиш людям радість, якщо то лист якийсь чи на гроші чек, або ж смуток, коли я мусив подавати неплатникові податку позов до суду. Згодом вже й газети почали приходити до письменних людей, – і кручу я водно педалями, а із-за воріт виглядають насторожені чи то обнадіяні на добру звістку пожильці й зустрічають мене як дорослого. Я цим пишаюся, і так мені любо промірювати дорогу від Стримби до Стрементоша й позирати на менші й вищі горби, що виросли обабіч шляху, та завше зупиняв погляд на будинкові з череп'яним дахом, який визирав з узлісся, й невідступно мозолила мене цікавість, що то за чоловік – той Онуфрій Драгирук: праведник чи злочинець, а як розгадати, коли кожен знає, що не всяк той безгрішний, хто в церкві перед престолом свічку тримає, і не той лишень злодій, що краде, а й той, який драбину приставляє.
Так я собі думав одного разу, поглядаючи на Онуфрієві забудови, як ураз побачив стрункого парубка, що жваво вихопився з лісового обійстя й збігав стежкою на дорогу. Він наближався до мене, я мимоволі сповільнив їзду, приглядаючись, й таки зіскочив з ровера, коли упізнав у тому хлопцеві, одягненому в студентський віцмундир, Онуфрієвого синка Петра, якого лише один раз бачив, коли подавав йому через вориння ужгородську українську газету.
Вродливий був Петро – високий, стрункий, обличчя мав відкрите, мужнє, він спирався на блискучий топірець із загнутою голівкою, й це додавало йому статечності, – я подумав, що в такого хлопця мусить бути й добра душа, і батько його не міг бути вбивцею; я чіпко приглядався до леґіня, й він зупинився, подумавши, певне, що я везу йому пошту.
Якусь хвилину ми дивилися один на одного, мовчки вичікуючи, хто перший заговорить, і врешті Петро спитав:
"Пошту маєш для мене, Олексику, що зупинився?"
"Нема нині газет, – відказав я, а сам не відводив погляду від мосянжового топірця. – Яка файна бартка в тебе! – промовив я із заздрістю. – Певне, опришківська…"
"А так, опришківська! – гордо мовив Петро. – Ще дідова".
"А хіба дід твій теж був опришком? Кажуть, нібито лишень нянько ходив із Шугаєм…"
"Багато хто колись опришкував… – сказав Петро невизначено. – А бартка дідова".
"То нею твій нянько зарубав Шутая?" – вихопилося в мене, і я тут же пожалкував, що сказав таке, в що й сам не вірив.
"Хто тобі такого наплів?" – насторожився Петро й неприязно глянув на мене.
"Люди мовлять…" – відказав я, потупивши очі в землю.
"Добре кум говорить, лишень кривий рот має… Не вір тому, хлопче, мій нянько чесний господар… Але ти ще замалий, щоб таку мову з тобою провадити".
"Який малий, коли пошту розвожу!"
Петро ступив крок, щоб піти собі геть, проте спинився.
"Нині в домі "Просвіти", – сказав, – буде представлення: "Летюча естрада" приїжджає з Мукачева. Мене вислали першого, щоб підготував приміщення… То замість слухати людські брехні, а потім переповідати, ліпше прийди подивитися концерт. Ти, бачу, цікавишся опришками, а вони увечері вийдуть на сцену".
"Справжні?"
"Справжніх уже немає, хлопче".
"А кому бартки полишили?"
"Ту зброю візьме інше войсько".
"Як же то войсько називається?"
"Карпатські січовики!" – сказав з викликом Петро й пішов не оглядаючись.
Колочавська "Просвіта" займала колишню корчму Мехела Гофштейна, яка стояла в центрі села неподалік церкви. Корчмар збанкрутував, коли найзаповзятливіші сільські пияки, спонукані просвітянами, заприсягайся на Євангелії не вживати спиртного навіть у храмові свята. Тоді Мехел продав громаді корчму разом із просторою стодолою, яка служила йому складом для бочок з пивом, а теж возівнею для виїзної брички, – й покинув село.
У тій стодолі мукачівські пластуни з Торгової академії, під началом Петра Шумея, влаштували глядацький зал зі сценою: повкопували в земляну долівку лавиці, приладнали завісу, що пересувалася на шпульках від ниток, серед студентів знайшовся художник, який намалював декорації, й назвав Петро колочавський самодіяльний театр "Новою сценою", в якому ставили аматорські вистави, проводили пластунські злети, а нині запросили студентський ансамбль з Мукачева – "Летючу естраду".
Я з нетерпінням чекав, коли розпочнеться концерт, на якому мають танцювати опришки, а я ніколи їх не бачив, хай і перебраних; в мене аж жижки затряслися, коли в Мехеловій стодолі, набитій ущерть людьми, роз'їхалася на шпульках у два боки завіса, сцена відкрилася, і в лівому її куті наготовлені троїсті музики вдарили марш, якого ще досі ніхто не чув у Колочаві. Й на подіум вимарширували не опришки, а стрільці в мазепинках і сталевого кольору мундирах, вони внесли синьо-жовтий прапор, вишикувались у два ряди й заспівали пісню, яку я запам'ятав на все життя:
Гей там на горі Січ іде.
Гей жовто-синій стяг несе.
Гей жовто-синій, наше славне товариство,
Гей маршируєм – раз, два, три!
Й до мене з цією піснею увійшов новий час, якого ні я, ні ці люди, які сиділи на лавицях у стодолі, ані хлопчаки, що повилазили на крокви під дах, бо в залі не вистачало місця, – ніколи не зріли. Та, напевне, передчували його прихід, й коли той час з'явився – ще не бачений, але знайомий – у вигляді переможної пісні, зал підвівся й хором заспівав разом з вояками; і звідки народ знав ті слова, я й досі не можу збагнути, можливо, вони віками таїлися в головах люду, а тепер зринули, щоб прославити нову добу.
Мабуть, тоді я ще не міг сам дійти до таких думок, бо ж малий був, хоч у ті перемінні часи кудись пропало людське дитинство, яке нині супроводжується дитячими забавами та іграшками, досить того, що я ще малим таки втямив сенс нового часу: всі тоді стали враз дорослими, щоб хто з розпростертими руками, а хто й з ворожістю зустріти новизну, яка навально вривалася в старий світ з його байками, легендами й примарною тугою за опришківською волею.
Та хто знає, чи відчув би я тоді так болісно гарячий дотик нових віянь, якби із зали не вийшов на сцену кремезний чоловік у літах, якого досі рідко хто між людьми бачив, бо ховався він у своїх хоромах на узліссі Сухорської діброви, – був це той самий войовничий опришок, а нині маєтний ґазда Онуфрій Драгирук-Шумей, про якого говорили, що на ньому лежить провина за смерть Миколи Шутая.
Старий підійшов до Петра, який стояв у першому ряді з мосянжовим топірцем у руці, взяв у нього ту бартку, високо звів її над головою й почав говорити. Й була та його мова ніби до мене адресована, принаймні я так думав, бо ж заперечувала вона мої слова, що їх я так необачно кинув Петрові під час зустрічі з ним на колочавському шляху.
(Продовження на наступній сторінці)