— Я не зовсім ознайомлений з тамтешньою ситуацією, — промовив Любимський. — Крім того, мені не можна туди вертатися. Але в мене є вихід: якщо в Польщі, яка зараз стоїть на краю занепаду, є хоча б малий опір королеві й шляхті, що визбирує крихти в петербурзькому дворі, я міг би податися до Варшави, а вже звідти…
— Спочатку Польща мусить упасти, аж тоді там народиться опір. Чекати недовго. Там до керівництва прийшли люди не з розумом, а з шляхетськими титулами, така держава практично існувати не може. Я надіюся більше на Україну, де поміж рештками козаків таємно бродить дух бунтарства. Там потрібен новий, освічений Пугачов. Я хотів би, щоб туди пішли наші емісари, що спробували б знайти серед колишньої української старшини сміливу людину, котра збудила б у застрашеного народу почуття свободи.
Буассі Д’Англя вичікувально дивився на Любимського; Павло, понуривши голову, мовчав.
Новий Пугачов… У професора сміливі прожекти, широкий розмах. Новий освічений Пугачов серед української старшини. Це дуже добре задумано. Французькі революційні емісари йдуть до України, де ще бродить дух бунтарства, і знаходять полководців… Але ж вони, українські старшини, уже звикли служити. Проти них самих треба підіймати чернь. А сама чернь? У сотий раз обдурена, вішана, палена, на диво ревно служить, якщо їй дозволяють тільки вдягнути шаровари й відпустити чуби. Вона нині бунтує проти уніформи, проти кайданів уже не вміє. Скільки її дурили, а нічого не навчилася. Згоріла Січ, попелом розвіялася запорізька вольниця — чи ж треба вже більшої науки; так ні: показав Потьомкін цяцьку, і знову козаки під Очаковом — кладуть решту своїх голів, завойовують для себе ще цупкіші кайдани. А може… Можливо, там, у темній глибині народного болю, дозріває бунтарська думка і, припечена обручами, спалахне врешті пожежею? То чи не треба насправді бути там?
Павло заплющив очі, і в пам’яті сплив так чітко, як ніколи дотепер, образ Уляни: вона в пошматованій сорочці, спина й груди списані чорними пругами, йде курними дорогами з дитиною на руках, і женуть за нею гайдуки з нагайками… А ви воюєте за жолд, сини України, голови кладете під стінами турецьких фортець, а ви, панове старшини, маєтки захоплюєте, а Україна біжить, зішмагана канчуками, розбитими дорогами. Та невже вона не зуміла народити хоча б одного сина?.. Йде Уляна степом, перебрідає ріки, продирається крізь терни байраками, а дитина на руках — може, це той син? А Улянині очі докором пропікають його мозок: "Тобі там добре, Павле, товариші в тебе мудрі, жінки звабливі, і люди шанують твій розум; слава Богу, що хоч тобі добре, а ми вже якось…"
Любимський струснув головою, мовив рішуче:
— Я можу бути таким емісаром.
— Ви наражаєтесь знову на тюрму, а може, й на смерть, — застеріг Шарль.
— Коли хочеш волі, найгрубшу тюремну стіну можна пробити залізним бруском. А втім, кожен має право ризикувати своїм життям в ім’я порятунку. Коли народові потрібно, щоб ти вмер, мусиш умерти, — відказав Павло.
— Чудово! — Буассі Д’Англя енерґійно махнув рукою. — Я вірю вам. — Він потряс співрозмовників за плечі й вигукнув патетично: — Bellum, horridum bellum!38
Розділ п’ятий
За Крутоярським островом, на правому березі Самари, степова рівнина, враз розсердившись на свою беззахисність, люто зморщилася, згорбилася і сховалася в глибокі байраки, в густі гаї й діброви, там вона перепочине трохи над лінивими потоками й несміливими ставами, а потім доступно й покірно постелиться аж до самої Орелі.
За Крутоярським островом, неподалік од річки, зухвало вибухнула непокрита гора, що її називають Лисою; колись там здулася земля, не можучи втримати своєю вагою живлющих вод, що бубнявіли в її лоні; десь там внизу просочувалися сльозливі руді потічки й проступали замшілі озерця, та були ті води земною сукровицею, що призначена для тварі, здорова ж кров здвигнула кору землі й пробилася до неба, щоб її пили орли.
Біля підніжжя Лисої гори збіглися до гурту вибілені хати з жовтими стріхами і одна скраю — під очеретом. То Чаплинка. Слобода ця така ще молода, що немає у ній ні церкви, ані цвинтаря: люди ходять на богомілля за кілька верст до Самарського монастиря, а вмерти ще не встиг ніхто. Від слободи на Лису гору пнуться три стежки, які сходяться біля високих осокорів, що закрили собою камінну цямрину, — слобожани беруть звідси воду; а коли навесні осокори розпускаються, то здалеку скидаються на струнку дзвіницю.
Уже почали молодитися гаї, але аж нині до схід сонця вчулася у повітрі весняна вільгість, зі Самари налетів легіт, погнав хребтом гори порошу, білий пісок побіг струмками до криниці, щоб покрити кореневища осокорів, які стережуть живу воду, а наткнувся на дівочі білі ноги і закружляв утішно, пестячи та лоскочучи їх, а легіт, що несподівано для себе самого зірвався з річки, вже цілував шию дівчини, забігаючи в пахучу пазушку, дівчина приймала його і простягала руки до байрачної задичі.
— Ой виплинь, виплинь, гоголю, винеси весну зі собою, винеси літо–літечко і зеленеє житечко! — квапило дівча весну й заклинало ворожбою зазимки, що десь там причаїлися у діброві й чигають на зелену руту, щоб її до схід сонця прив’ялити; дівча кликало літо, а дзвінка вода в криниці озивалася стоголосом, і якби хто чув — подумав би, що цілий гурт дівчат волає до ожилої природи, а легіт шаленіє од радості, обіймаючись із красунями.
— Винеси літо–літечко, і зеленеє житечко, і хрещатий барвінок, і молодий васильок!
Йде на дівочий поклик заворожена весна, побожно хреститься барвінком, молиться калиновим цвітом, причащається медом; гудуть бджоли, пахне вітер свіжим калачем, світ стає добрим і сумирним.
Великдень!
Дзвонять дзвони в Самарській лаврі, дзвонить осокорина дзвіниця над камінною цямриною, падає благовісний гомін у холодну безодню й повертається звідти скупаний і лункий, а вниз яром ідуть шнурком люди з повними кошиками — білі, мов лебеді.
З хати, що під очеретом, вийшла жінка в шальовій хустині й зеленому байбараку — хистка, як тополина, весняний вітер, здається, колише нею; приклала долоню човником до чола й блукає очима по косогору, врешті ловить на горі крихітну постать дівчини, що схопилася за гілку осокора й повисла на ній, — кликнула:
— Христино–о!
— Йду, мамо! — відгукнулася дівчина й побігла вздовж хребта, ловлячи розпростертими руками вітер.
Куди це вона, пора вже йти святити паску, великодню службу правитиме отець Кирило, куди ж побігла, стежка он просто вниз провадить. Ой мамо, мамо, де ж тобі зрозуміти стежки дівочі! А як мені зрозуміти твої стежки, дитино, коли темінь туги й горя давно роз’їла сліди на моїх колишніх, топтаних крадькома між високою тирсою на Мгарській горі. А ти згадай, згадай… Стань, матінко, на стільчик, подай щіточку–гребінчик, розчеши русу косу під вінчик…
Усміх промайнув біля материних уст, мов заблукана пелюстка калинового цвіту, давно–бо вітер обсмушив рясні китиці, й тільки коли–не–коли біла втіха сиротливо пролетить над кущем, щоб тут же прудко в росу впасти, а роса їсть безжально ті пелюстки втіхи, їсть нинішнім днем і виїдає пам’яттю…
Десь там править службу отець Кирило, й гудуть дзвони у старій лаврі… гудуть дзвони на Самарі…
Ревуть дзвони над Сулою, крешуть коні підковами, а гусари мушкетами. У неділю ранесенько таборами стали…
У неділю рано вдарили дзвони на Мгарській горі, заіржали коні на Пирятинській дорозі — до Лубен в’їжджав сам фельдмаршал Румянцев, щоб особисто провести четверту ревізію в Лубенському полку. Пікінери розбіглися по місту, виганяли людей на майдан слухати царицин указ, зашастали вулицями поліцейські ярижки, принюхуючись, чи не пахне де бунтом, військо розповзлося по місті, били дзвони на сполох, а набундючений фельдмаршал в’їжджав у кареті й думав, що це його вітають благовістом.
Хтось пустив чутку, і вона вмить розійшлася по місту, що секретар канцелярії Румянцева Дубовик за сто срібних цілкових продає звання унтер–офіцера майбутнього карабінерного полку, яким має стати Лубенський козацький полк; цей же радник за таку ціну записує ремісників у міщани.
Матвій Чинбар заметушився, думав було забігти до свахи Меланії, може, є у неї напохваті хоч трохи червінців, але не побіг: стара хорунжиха оглухла й осліпла з туги за сином, з нею не розмовишся; глянув на Уляну, що стояла каменем серед хати, боляче стиснувши руку дитини, й кинувся вигрібати з усіх схованок гроші — карбованці, півтораки, мідяки: треба рятувати себе, доньку і внучку. Вимів усе, що було в скриньках, висипав на стіл, квапно перерахував і вдарився об поли руками.
— Сімдесят три… Де взяти решту? Треба взяти, щоб стати міщанином, якого не виселять за межі міста — у кріпаки. Піду таки до Меланії.
Одягнув свиту: було ще прохолодно, хоч і по весні, — подався до дверей, і цієї хвилини обоє з Уляною побачили крізь вікно гурт військових, що увійшли крізь ворота й розбіглися в усі кутки двору. "Певно, на постій", — подумав Чинбар; та пронизливо заскавулів собака, проколений пікою, сполотніла Уляна, схопила на руки шестирічну Христину, Чинбар крикнув:
— Ховайся до льоху, а з льоху вихід у сад, ти знаєш!
Піднесла ляду, дихнуло звідти сирістю, заплакала дитина і запручалася, у защепнені двері вже гримали; Уляна затиснула дівчинці долонею рота і скочила вниз, батько опустив ляду й пересунув на неї скриню.
(Продовження на наступній сторінці)