За здоров’я цариці випито, банкет у розпалі. Капніст переповідає в думці слова проголошеного тосту: чи все сказав, як треба; Румянцев нахиляється до Катерини. Він уже не просить відставки: пропонує об’єднати три його губернії в одну — Малоросійську. Катерина дає згоду. Король сидить похнюплений, він розтовкмачує для себе слова цариці, мовлені нею, коли вони виходили з карети: "Подайте королеві капелюха, сніг падає". Напевно, це мало означати: "Пора тобі у відставку, королю". Тоді він розгубився, не знайшов відповіді, тепер сказав би: "Ваша величносте, не хто інший, а ви колись подавали мені корону". Але вже пізно. Браницький цієї хвилини ухвалює зробити останній рішучий крок: якщо сейм проголосить конституцію і визнає за королем право спадковості, чого боїться Катерина, він перейде на бік цариці й доведе їй свою відданість.
Безбородько не перестає споглядати картину, він уже схоплює її сенс: бачить тихі левади, й мирних звірів, і насмішливий погляд апостола. Торкається рукою плеча архімандрита, що сидить поруч.
— Я куплю у вас цю картину, ваше преосвященство.
— Ваша воля, графе, — не противиться архімандрит, упокорений, як і все українське духовенство, секуляризацією31.
Потьомкін п’є. Він уже настільки впевнився у своїй силі, що зважується пити до графині Браницької, демонстративно минаючи погляд Катерини. Цариця вибачає йому: вони давно порозумілися у цих справах.
Настрій у Катерини щораз кращає, вона п’є небагато, а все–таки хміль робить своє. Сегюр не відстає від Потьомкіна — п’яніє. Григорій Олександрович входить у раж: кинувши позад себе порожнього келиха, затягує козацької: "Ой ви, брати мої, славні товариші, та зробіть тую славу…", обриває пісню і дає потаємний знак лакеєві. Його рух зауважують, усі змовкають: що втне зараз невгамовний Циклоп? І враз гомеричний регіт зривається у залі: у дверях з’являється знаменитий потьомкінський блазень Сенька Трещокін, якого знають усі, хто хоч раз гостював у Таврійському палаці над Невою.
Товстун Трещокін — у хомуті, лакей натягує посторонки, стримує його: прожора–блазень голодний, йому не давали добу їсти, щоб веселіший був атракціон. Врешті, за сигналом князя, лакей відпускає віжки, Трещокін допадає до тарілок, напихає їжею повен рот, ковтає, давиться; лакей водить його від столу до столу, вельможі регочуть, Катерина власноручно кидає шмат пирога зі своєї тарілки, Трещокін ротом ловить його на льоту й, набревкавшись урешті, вилазить на крісло й молиться за здоров’я цариці.
Спантеличений Сегюр дивиться на огидну комедію й не може прийти до тями: чи не верзеться йому? В очах у нього двоїться, троїться, четвериться: з дверей вибігають десятки блазнів у хомутах, вони всідаються за столи, і вже немає у залі вельмож, замість них сидять поряд сто блазнів, і всі в хомутах, цариця кидає кожному по шматочку, вони спритно ловлять їх ротами, і гризуть, і плямкають, і славлять хлібодавця. Сегюр хапає себе за шию — на ньому теж хомут. Масний пиріг телепнувся на його тарілку, схопити його, як це вміють тут усі, він не зміг, лице оббризкала підлива, Сегюр здирає зі себе хомута — камзол із королівськими відзнаками летить через стіл; блазні жують і хвалять, блазні простягають руки, блазні повзуть по столі до цариці, і несамовито кричить Сегюр:
— Assez!32
Чує приємний холодок на скронях, блазнів стає щораз менше й менше, з туману проступають обриси знайомих облич, посольський лакей клопочеться з примовками біля голови Сегюра; у залі залишився один блазень — он стоїть він на колінах перед Потьомкіним, обличчя у долонях, плаче:
— Ти чого повісив носа, Трещокін?33 — запитує князь, сягає рукою до кишені, в пальцях шелестять асигнації.
— Як не повісити носа, ваше сіятельство, — схлипує блазень. — Усі, хто тут сидить, нагороджені щедротами, лише про мене одного забули.
— Отакої! Ти ж своє отримав з тарілки самої цариці.
— То ж забава, хіба я не розумію?.. А мені хотілось би справжнього. Всім пожалувані вотчини в Малоросії, я ж би вдовольнився сотнею якихось паршивих козаків.
— Ха–ха! А чим же ти заслужив, ненажеро нечупарна, на козаків?
— Але ж помилуйте, ваше сіятельство, чей же не прошу у вас бозна–чого. Хіба вони для вас чогось варті, ті козаки? А мені ласка ваша була б дорога, я б до скону молився за ваше здоров’я.
— А він не зовсім дурний! — вигукнув Потьомкін і глянув на царицю.
— Та й справді, — мовила добродушно Катерина, — чому б йому не дати якесь казенне село в пониззі Дніпра?
Трещокін упав до царициних ніг. Потьомкін штовхнув його ногою у спину.
— Вставай, ти щасливим народився, дурню… Але ж тобі треба тепер вступати у дворянство. Де знайдеш свідків?
— Ваше сіятельство, — підвівся блазень, — хто ж мене краще знає, ніж ви?
— Ну ти дивись, і він потрапив до раю, — засміявся Потьомкін, глянувши на картину Алімпія Голика. — То скидай уже свого хомута і сідай он там, — показав на кінець столу. — Ти віднині дворянин, Трещокін.
Сегюр поволі очунював від сп’яніння, лакей потихеньку вдягав його у камзола. Надпив із келиха холодної води, ще раз пробіг очима по шиях вельмож — хомутів таки ні в кого не було, десь подівся уже й блазень — у кінці столу сидів дворянин з обличчям Трещокіна, надутий і поважний. Як же це Сегюр так скандально сп’янів?
Цариця підвелася, банкет закінчувався.
— Панове, — мовила, — ще хочу повідомити вас і сіє скріплю указом: на ознаменування двадцятип’ятиріччя нашого царювання я дарую волю всім ув’язненим, які ще десь покутують за свої злочини.
Хор Сарті, вишикуваний на естраді, заспівав "Гром победы, раздавайся!", ударили гармати на Подолі, виходили вельможі вслід за царицею, а між останніми — але поруч з достойними — котився дворянин Трещокін, а вслід усім так само іронічно поглядав апостол Петро і кривився: то слуги знімали картину, щоб запакувати її для перевезення до Петербурга.
Розділ четвертий
Карамзін чекав на відповідь.
Поштовий диліжанс давно вже вихопився з тісного Страсбурга; постиліон, що безугавно мусив викрикувати на вузьких вуличках: "Garde! Garde!"34, спокійно сидів на передку й мугикав веселу пісеньку, весь час повторюючи оптимістичний приспів: "Ca ira! Ca ira!"35; за диліжансом здіймалася легка курява, було засушно на лотаринзьких полях, помережаних стиглими нивами, тут так само мирно, як і в Ельзасі, працювали селяни, наче ніде нічого не сталося: революція розбурхала поки що тільки міста, Вандея ще спала.
Павло Любимський мовчав. За десять років життя на чужині він звик до мовчанки. Своїм минулим не мав з ким ділитися. Життя, яке залишилося там, в Україні й на західному березі Студеного моря, вже не належало ні йому, ні тим людям, з якими довелося жити й працювати. Мосьє Любимський був бакалавром філософії, що не повернувся до Московії, — та й тільки. Він мав знання — йому дали кафедру в Страсбурзькому королівському педагогіумі; не одружувався — із цього ніхто не дивувався, як не дивувалися, напевно, фінські рибалки, які вийшли колись на щоденну ранню риболовлю і застали в тихій затоці Студеного моря кимсь покинутого вутлого човна, обліпленого першою плівкою криги.
Усе колишнє було тепер для Любимського хіба лише виразним сном, що надовго закарбувався в пам’яті, але повторитися уже ніколи не зможе, та й не зможе зацікавити нікого чужого; той сон був такий далекий, як дитинство: з його глибини спиналися хрести Мгарського собору й боляче шпигали пам’ять, проступали невиразні обриси Уляниного обличчя, долинало лепетання незнайомого дитяти, але поринати в ту глибінь було надто важко, і Павло цупко спутав білі коні, що поривалися до України, відігнавши їх назавше на чужі пасовиська.
У бурсі королівського педагогіуму, що належала колись козацькій громаді, українських студіозусів уже не було: Катерина II заборонила юнакам виїжджати за кордон, щоб не набиралися безбожництва й крамольних думок на чужоземних катедрах; Любимський розшукував у Парижі юриста Шарля, з яким познайомився у Москві в день страти Пугачова, але знайти не міг, бо не знав навіть його прізвища, і залишився самотній, і віддавав свій розум чужим людям, щодня відчуваючи безцільність свого існування.
Але життя минало і він мусив жити. Було й товариство, та друзів не мав, бували і втіхи, щастя ж не міг тут знайти, а чужинецьке життя засмоктувало його, й іноді він боявся зовсім утратити в собі себе — колишнього. Деколи зникав з пам’яті навіть той давній сон, і тоді ставало страшно; він виймав зі сховку залізного бруска, якого знайшов на подвір’ї Соловецького монастиря і з його допомогою вибрався на волю, дивився на нього і думав: для чого вибрався?
І тоді згадувалися йому тюрма, і кат, і білоголовий старець, якого на Спаса вивели вартові з підземелля Головленкової вежі, й тоді усвідомлював, що лише він один на світі міг би оповісти Україні, куди подівся останній кошовий…
Дивився на залізного бруска і воскрешав у пам’яті марево того голодного й виснажливого мороку, серед якого він повз і повз чужим берегом, поки не допався до якоїсь хатини, де його напоїли молоком і обігріли; згадки мандрували вздовж холодного скандинавського узгір’я до протоки Каттегат, зупинялися в портах на вантажних роботах і верталися, зрештою, до паперті церковці Симеона Стовпника в Москві, де востаннє бачив Уляну.
(Продовження на наступній сторінці)