Опісля приходили важкі дні нестерпного чекання на якийсь струс, бо ж мусив він настати: весь світ вулканився. Але струсу не було, і знову чуже життя, немов упир, висмоктувало з нього живу кров.
Те, що сталося, було таке жадане й водночас несподіване, мов грім перед Різдвом.
Брязнули шибки, й відчинилися навстіж вікна, на вулицях повінь людей — невже так багато мешканців у Страсбурзі, де ж вони ховалися дотепер? — тріщать двері військових казарм, зброю беруть усі, навіть ті, які ніколи її в руках не тримали, фригійські ковпаки то тут, то там рудіють серед натовпу, і дзвенить, відчиняє навстіж вікна, розсуває будинки крик із тисяч грудей:
— Vive la revolution!36
Сталося… Сталося! Любимський прожогом вибіг з дому й потонув у натовпі, що бурхливо напливав із вулиць і завулків на Соборну площу, його м’яли, тиснули, обіймали, хтось здер з його грудей жабо й кинув під ноги; юрба таранить двері монастиря, озброєні стріляють угору з карабінів, Любимський шарпає за оборки то одного, то другого, допитуючись, що, де й коли, та чує тільки одне:
— Vive la revolution!..
Карамзін чекав на відповідь, та Любимський мовчав. Він настільки зжився зі своєю самотністю, що вже й на думку не спадало, навіть бажання не було відкривати перед кимсь своє минуле, та несподівано — ось цей молодий чоловік у поштовому диліжансі серед розшалілої страсбурзької юрби, його французька вимова з петербурзьким акцентом, знайомство з ним, москвинським поетом, — і все те здушене, втиснуте в найглибші закамарки пам’яті враз забажало вирватися з тайників.
Любимський мовчить, тверезим розумом заморожуючи слабкість: тобі не можна відкриватися, Павле, бо, можливо, доведеться тепер вертатися туди, де твоє прізвище назавжди викреслене зі списку громадян… Чи доведеться? А може, революція завтра задихнеться у Парижі, не сколихнувши й Франції?
— Називайте мене Павлом, — промовив нарешті Любимський. — Павлом Антоновичем, якщо хочете. Та й тільки. Моя особа не становить для вас якогось інтересу. Ви повинні пізнати французький світ: мистецький, науковий і — революційний, зрештою. Емігрант з України, що нічого не розв’язує у цьому світі, а віддати свої сили для розвитку культури рідного краю не має можливості, вас не зацікавить. Краще ви розповідайте про людей, що з’явилися там, у вас.
До Парижа вони добиралися чотири дні. Карамзін, ображений скритністю супутника, був скупий на слова, та все–таки Любимський дізнався про Княжніна, і Державіна, і Капніста, не довідався, правда, нічого про Радищева, але його і в Московії ще мало знали; Павло намагався вловити зі слів Карамзіна, яким духом дихає молодий літературний світ у Московщині, але зорієнтуватися не міг: Карамзін відплачував йому такою ж замкнутістю.
А коли завиднілися у далині на розлогій рівнині шпилі паризьких соборів та замків і наближався час прощання, цікавість переборола стриманість, Карамзін спитав:
— З якої ви губернії родом?
— З України.
Микола Михайлович скептично посміхнувся: цей чоловік іще мислить давніми поняттями, напевно, він із запоріжців, що розбрелися по світу після ліквідації Січі. Сказав:
— Мабуть, ви давно звідти, коли вживаєте не існуючу нині назву краю. Ви з Новоросійської або ж Малоросійської губернії, мосьє.
Павло спідлоба зиркнув на вродливе й самовпевнене обличчя поета, і щось неприязне ворухнулося в душі — йому тепер згадалася колишня розмова з придворним істориком Міллером, і, мабуть, через те підкреслено повторив:
— Ні, я з України. — Помовчав. Погасивши роздратованість, додав спокійно: — З Лубен… А ви бували коли–небудь у тих нинішніх губерніях?
— Не бував. Але знаю їхню історію. Я добре ознайомлений з історією Малоросії.
— А відомості про неї черпали з документів чи, може, з праць Міллера?
— Міллера, Рігельмана, Боплана…
— Тоді зрозуміло: ви брали відомості не з перших джерел, і часто фальшивих. А тому знайте: я з України, що колись піддалася Москві і народ котрої царі зрівняли з народом москвинським — на правах рабства.
— А ви категоричний. Як для філософа — надто категоричний, — зм’якшив тон Карамзін. — Я розумію вас…
— Ви зрозуміли б мене тоді, коли б у вас відібрали право називатися своїм іменем, — перебив поета Любимський, — коли б у вас відібрали батьківщину та ще й сказали, що ви її ніколи не мали.
— Я розумію вас, — незворушно продовжував свою думку Карамзін. — Ви зросли ще за часів Гетьманщини, Запорізької Січі. Але ж зрозумійте: усе те — вже словесність… Козацька вольниця настільки пережила себе, що нічогісінько не залишила по собі для нинішнього політичного життя: ні військових формувань в сучасному вигляді, ні традицій державного управління, навіть ділової термінології. Було воно. Певно, що так. Свого часу світ відчував вагу козацтва, але нині його нема, і залишилися по ньому тільки легенди й пісні. Під час царициної подорожі по південному краї козаки ще виходили на парад цілими полками, та вже не як військова сила, а як артисти на виставі — для веселощів. Їхні герці вже були не битвою, а забавою. Нині їх кинуто проти турків під Очаків, але ж знову все це задумав Потьомкін для того, щоб ті козаки, що перейшли до турків, не воювали проти російської армії, бо в її складі — їхні побратими. А той козацький острівець за Дунаєм теж мусить колись зникнути, виродитися. Бо ж які в нього перспективи на чужій території? Ви знаєте, я сам захоплений самобутністю колишніх запоріжців і впевнений, що в усній словесності ця легенда житиме довго…
— Житиме. Так само, як пам’ять про Разіна й Пугачова, — коротко відказав Любимський.
— Павле Антоновичу, — розвів руками Карамзін, — які ви відірвані від реальності! Часи карликових автономій, часи самозванців давно минули. Вже кожен бачить і визнає — любо це йому чи не любо, — що імперія — останнє слово поступу. Така невблаганна воля історії. Звичайно, я не схвалюю таких кардинальних заходів, як руйнування Січі, чи зметення з лиця землі села, в якому народився Пугачов, або поспішне перейменування давніх назв — такі акції породжують злобу в людей. Зміцнювати єдність імперії треба не грубим насильством, а розумним і тактовним впливом просвічених монархів на уми підданих.
— Мені важко збагнути, яким чином вселилося у вашу освічену голову таке розуміння єдності народів — під чоботом деспотів. Єдність та повинна б нагадувати арфу, на якій для кожної нації є своя струна. Ви ж хочете, щоб світ наш став нудним, як таланіння катеринки… А втім, нам дискутувати важко: ви трактуєте цю проблему як монархіст, я ж — як республіканець. І тому ми з вами ніколи не дійдемо згоди. — Любимський говорив і дивився поперед себе, не бажаючи зустрічатися з поглядом свого супутника. — А цікаво, як дивиться сьогодні на ці речі Новиков?
— Новиков — людина старшого покоління. Ми, молоді, покликані поширювати просвіту серед найнижчих верств народу для того, щоб не насильство було об’єднуючим чинником, а загальне розуміння історичної закономірності.
— Вам сьогодні здається, мабуть, що ви стоїте в опозиції до офіційної влади; ви не усвідомлюєте того, що стаєте її опорою. Виходить, по–різному можна брати собі на озброєння думку. Наука для волі і наука для рабства. Ми і ви. А тому надходить час, коли змагання між нами йтиме не з мечем у руках, а з пером. І його треба дбайливіше гострити, ніж меча.
— Гостріть собі, — скептично кинув Карамзін, — а світ рухатиметься сам собою, бо керують ним не пристрасті й не переконання окремих людей, а історична доцільність, для якої людина є знаряддям.
Диліжанс в’їхав на Сен–Антуанське передмістя, постиліон знову загукав: "Garde! Garde!"; Карамзін, сказавши останнє слово в дискусії, мовчав, Любимський теж не бажав продовжувати розмову.
Поет, що ціле життя мріяв побачити Париж, був розчарований: де ж той прославлений паризький блиск? По обидва боки розбитої вулиці туляться брудні хатини, у Люксембурзькому саду сидять гуртами бідняки на траві й п’ють вино, у глибині саду, на луці, муштрують вояків у беретах із червоними кокардами, завулки тісні й запущені, ремісничі майстерні тиснуться одна до одної, бо їм не вистачає місця, крамниці вилазять аж на брук і ще дужче стискають завулки.
"Не краще, ніж у Симбірську", — скрушно думав Карамзін, придивляючись до вітрин крамниць із виставленим убогим крамом, та враз аж сіпнувся від несподіванки, стиснув Любимського за лікоть.
— Погляньте, який жах, — прошепотів він, показуючи на одну крамницю, перед якою на шнурах висіли церковні ризи, а двері крамниці були підперті позолоченим скіпетром.
— А в цьому ви не бачите історичної закономірності, Миколо Михайловичу? — з їдкою іронією запитав Любимський. — Не бачите. Для вас це прикра випадковість. Історична доцільність у вашому розумінні повинна мати інший зміст. Хоч ви й намагаєтесь вільнодумствувати, однаково — для вас доцільна акція Івана Грозного, який карає новгородців за те, що вони новгородці… Ви цього не сказали? Але ж думаєте саме так: "Вплив монархів на уми підданих…" Для вас доцільна акція Текелія, що руйнує Січ в ім’я закріпачення народу, або ж Потьомкіна, що наказує переорати станицю Зимовейську на Дону тільки тому, що там народився Пугачов…
— Я ж говорив зовсім протилежне, Павле Антоновичу!..
(Продовження на наступній сторінці)