Дивилася на дочку, як у чисту воду, і бачила тепер себе саму і свої потаємні стежки між тирсою на Мгарській горі, а на одній з них — стрункого красеня, несміливого студіозуса, заполоненого її красою.
— Павле… — тихо схлипнула, і зів’яв цвіт на молодій калині, і в росу канула пелюстка миттєвої материнської втіхи.
Христос воскресе!
Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…
"Воскреснемо. Кров’ю дітей наших уб’ємо смерть… І сказав Господь Авраамові: "Поглянь од місця, де ти тепер стоїш, і до півночі, і до полудню, і до востоку — всю землю, що бачиш, віддам нащадкам твоїм навіки, а наплодиш ти їх, як піску земного, і коли хто зможе злічити пісок земний, то і нащадків твоїх злічить, і на ворогів своїх наженуть вони страх, і гнатиме їх шелест летючого листу".
Світися, світися, новий Єрусалиме, ликуй нині, веселися!
"Не плач нині, скорбна мати, за розп’ятими синами своїми, бо в лоні дочок твоїх достигає сила твоя, і посіється її знову, як трави та листу, і збори жнив твоїх не поїдять неситі…"
Да святиться сир, масло, яйця і всякії сніді!
"Хай святиться ім’я твоє, рідна земле. Хай святяться тихі води й кришталеві джерела, рута–м’ята й черешневий цвіт, колос пшениці й гроно винограду, білочолі хлопчики й русокосі дівчата, добре батьківське насіння й чисте лоно матерів, пісня твоя й незанімілі губи співців і речників твоїх, меч твій і мисль твоя, сила й віра…"
Править пасхальну службу отець Кирило, і молиться словесами Божими і своїми Уляна. Слова молитви змивають з душі накип зневіри, Христос воскресає з мертвих, смертю смерть зборовши, тужавіє у сплюндрованому серці жінки віра, віра здирає зі серця луду печалі, і світ постає перед Уляною прозорий і чистий, в якому не зможе вічно жити нечисть, бо роса, вода і соки цієї землі для нечисті ядучі.
Підводиться з колін, обмита молитвою і розквітла вірою, і вже не страшний для неї шмат дальшого її життя, хай він промине і в неволі: дочка понесе ту віру й дітям своїм передасть, а ті — сотням і тисячам своїх, і добрі вони будуть, а плюгавих у зародку вб’ють.
Святить паски отець Кирило, хрестить кропилом голову Христини, нахиляється і цілує її у тім’я; спасибі тобі, святий отче; дівчина виймає з кошика крашанку й дає її священикові, а дзвони вже сміються дрібним перебором, кличуть молодь на майдан вести танки.
— Ой цвіт калину ломить, передня най ся вклонить, передня уклонилась, а задня залишилась, — веде Христина дівчат, а хлопці вже лаштуються збоку, щоб розбити дівочого шнурка.
— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде! — запитують дівчата.
— Ми панські служечки, ми панські служечки, — відповідають хлопці. — Пустіть же нас, пустіть же нас вою–воювати!
— Не пустимо, не пустимо мости поламати!
— А ми мости поламаєм!..
Розбивають хлопці дівочого ланцюга, і вже біля кожного своя; а чи ж буде то його, а якась таки буде, піде з утіхи у страждання, бо так мусить бути і так треба, і виплаче свої очі, але зате дасть життя своєму родові, — думає Уляна; а дзвони грають, дзвони витанцьовують на дзвіниці, й ураз… Ой дівчата, ой дружечки, та що це за така кумпанія у довгополих сіряках з лісу вийшла?
— Спудеї, спудеї! — загомоніло на майдані, молоді й старші ринули до довгополого товариства.
Уперед вийшов ставний юнак під вусом, його сиві очі розбіглися по різнобарвній юрбі й зупинилися на малиновій керсетці, по якій попливли вниз білі коси, цупко прикипіли, захоплені й здивовані; юнак насилу відірвав погляд від великих очей дівчини, що враз зашарілася й опустила голову, в пояс поклонився людям, промовив:
— Людіє добрі, аз єсьм префект великої конгрегації Києво–Могилянської академії, а це спудеї нашої альме матріс, і пашпорти суть у нас, а послані ми від академічної корпорації з білою книгою просити подаянія від охотнодателів на спорудження конгрегаційної Благовіщенської церкви.
З гурту спудеїв вийшов скарбник зі скарбоною і став поруч з префектом, сивоокий юнак провадив далі:
— А за ваші щедрі подаянія ми покажемо вам інтермедію "Смерть, Юда і Воїн".
Натовп зацікавлено чекав на видовище, спудеї розступилися, на середину вийшов Козак, задекламував:
Аз есьм воїн славний,
Всьому світу справний.
Я би тую смерть сам убив із луку,
Хай не попадається в мою руку.
Та ба. Смерть таки виходить з косою, клацає зубами, а з другого боку шкандибає Юда з торбою за плечима. Відступа–ють сполохані дівчата, а скарбник разом з префектом уже обходить півколо глядачів, брязкають до скарбони мідяки. Христина простягла руку до матері, не відводячи погляду від префекта, бере від неї гривеника і подає йому. Юнак нахиляє її руку до скарбони й стискає за зап’ястя, падає монета, тихо дзенькнувши, і це був останній звук, який чула Христина, бо гомін дзвонів віддалився враз на кілька верст, ген аж за Чаплинку; Смерть беззвучно ворушить щелепами, голосу її теж не чутно, Христина чує тільки боязкий потиск руки хлопця і його питання:
— Як тебе звати?
— Христина… Любимська.
— А я Павло Василенко.
— Павло? Мій батько був Павло…
— Був?
Уляна вражено дивиться на юнака, що назвався Павлом, вона чула, що запитував спудей у її дочки, і ті запитання й вигляд хлопця були такі знайомі й близькі… Хлопець стояв перед дівчиною зніяковілий, добрий і безпорадний, він повинен уже йти далі за скарбником по півколі, але не йде, не зрушиться з місця.
— Ти звідки?
— Я з Чаплинки… що за Самарою.
— А я спудей першого класу філософії… — І аж тепер він схаменувся, відсмикнув свою руку від дівочої і подався квапно за скарбником.
Смерть уже лежала вбита; Юда, пригноблений і сумний, сидів на своєму мішку, а спудей, що перше виконував роль Козака, виголошував тепер великодню віршу, яка пояснювала, чому Юда такий невеселий.
А сей Юда з того з’юродився, як макуха:
То синіє, то красніє, — бо бере сокруха.
Вельми ся зляк, і міх закляк з грошми за плечима,
За його гріх той клятий міх все перед очима.
В землю вкопав, щоб гріх пропав, та окаменіла,
Посох там цвіт і трави ніт — більш не зеленіла.
В воді рибу міх із глибу розпужав і раки,
Вирнув злий дух із води сух до Юди і паки.
Регіт, галас, скарбона повна, дівчата знову лаштуються до хороводу, тільки Христина стоїть перед матір’ю, наче провинилася, дивиться на неї стривоженими очима й мовчить; мовчить і Уляна, бо все зрозуміла, дивно їй було лише від того, що настільки подібно повторюється у дочці її життя, і бачила вже майбутнє своєї доні, що буде теж повторенням материнського минулого, бо доля цього хлопця записана в його сивих очах.
— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде? — знову дзвенить гаївка, і відповідають молоді баси хлопців:
— Ми панські служечки, ми…
Кінський тупіт глушить гаївку, на монастирський майдан вривається вершник у саєтовому жупані.
— Хто ж там селом ї…
— Слухайте наказу! — окрик вершника кришить, наче скло, рештки пісні, кінь здибився серед людської гущі.
Хто це, звідки взявся? Не бачив його ніхто у цих краях… Тривожна тиша залягла над майданом.
— Слухайте наказу його сіятельства князя Потьомкіна! — вершник розгорнув сувоя і почав читати: — "Сим листом даруємо дворянину Семенові Пахомійовичу Трещокіну слободи Горошине, Вереміївку, Лукомлю і Чаплинку в потомствене і вічне володіння". Зрозуміло? Я, прикажчик його милості Семена Пахомійовича, наказую усім мужикам з названих слобід вийти в середу з плугами й боронами…
Ударився лемент об стіни монастиря. До прикажчика підійшов архімандрит, що саме вийшов послухати гаївок, борода його трусилася, він випростався перед посіпакою, шарпнув коня за уздечку, крикнув:
— Яким правом? Це казенні села!
— Царським правом! — звів прикажчик руку з нагайкою, але стримався і повернув коня.
— Я… я піду сам до його сіятельства намісника Синельникова.
— Хоч до Господа Бога! — прикажчик стиснув коня острогами.
Архімандрит, пониклий, згорблений, дивився услід панському посіпаці, потім повернувся, глянув на людей, що мовчки чекали від нього якоїсь розради; крізь густий білий серпанок, що заслонив очі, уздрів Уляну: губи її ворушилися, а на обличчі не було ні переляку, ні розпачу, тільки зсудомлений нежіночий гнів; біля її дочки стояв спудей, він тримав дівчину за руку, готовий захищати її; схилив архімандрит голову, простогнав:
— Я поїду, люди… Я поїду до Івана Максимовича.
Великоднього понеділка архімандрит Тарловський верхи діставався уздовж Дніпра до Василівки, що навпроти Ненаситецького порогу, — села, що разом з шістьма тисячами десятин землі належало катеринославському наміснику Синельникову. До помістя Івана Максимовича добрався аж другого дня: хоч як ще бадьорився "дикий піп" і вперто їздив верхи, та сила з роками вже зниділа; зіскочив на подвір’я з коня й побачив, що машталір ладнає у дорогу генеральського ридвана.
— Вдома Іван Максимович? — спитав Тарловський, та цієї хвилини побачив самого господаря, що вийшов з веранди в супроводі дружини й десятирічного сина–улюбленця, ім’ям якого назвав село.
(Продовження на наступній сторінці)