— Так велено, ваше преосвященство. Колодник колодникові не рівня.
Пузиревський подає архімандритові синодальний указ. Досифей розгортає його, читає упівголоса: "Тримати безвипускно в казематі, не дозволяти не тільки листуватися, а й розмовляти з будь–ким, тримати під неослабною вартою, аби… аби ніхто ніколи не міг дізнатися про місце перебування оного…"
— Хто ж він такий і що вчинив сей лиходій?
— Це отаман колишньої Запорізької грізної Січі, — відказав Пузиревський. — Небезпечний державний злочинець.
— З турками лигався?
— Об усім явно по ділу.
— Гм… І наймення його — Петро. Господи, — перехрестився Досифей, — то це він аж сюди прибув справляти своє тезоіменитство? Нині ж святих Петра і Павла.
— Фортуна, — промовив Калнишевський. — Колись на моє тезоіменитство я отримав від його сіятельства Потьомкіна перший подарунок. Тепер — останній.
— Воістину — останній, — мовив архімандрит.
Пузиревський віддає архімандритові триста сорок п’ять
карбованців на річне утримання колодника. Здивуванню святого отця немає меж.
— Як? Без малого по карбованцю на день? Ми іншим по дев’ять виплачуємо на цілий рік!
— Ваше преосвященство, — знову заговорив Калнишевський, — я отримував за службу на Січі сімдесят карбованців жолду річно. Видно, я набагато більше потрібний її величності тут, ніж на Запоріжжі…
— Отаман був багатим, — пояснив Пузиревський, — і його маєтки надійшли до секвестру.
— На скільки вистачить його багатства?
— На багато років.
— Преблаго, — посміхнувся Досифей. — Не протягне він тут довго: уже землею пахне.
Подали їсти, а час стоїть на місці. Час стоїть незворушно на одному місці, хоч ніч змінюється днем, а день ніччю.
Під стіною — лавиця. У куті — піч. А незабаром свято Преображення Господнього. Спаса… На Україні запахнуть свячені яблука. На Соловках виведуть в’язнів помолитись до Преображенського собору. Так обіцяв архімандрит. А потім на Різдво і ще на Великдень. І цим чеканням можна жити.
Кру–кру… Не так уже й страшно…
Останній раз тішився сонцем аж два з половиною тижні. Дорога з Москви до Архангельська була довга. Тоді світила йому остання воля, хоч у заїжджих дворах нікого не допускали до в’язня. Але бігли коні, запряжені у фургон, і був спокій, усе вже було вирішене після цілого року слідства. Калнишевський встиг звикнути до своєї долі й не гукав більше до неба о помсту. А коні бігли з московського літа в архангельську весну, від розкосичених зеленню до тільки що наброщених беріз, і на перелісках, галявинах, зрубах частократ ввижалися в’язневі вільні тарпани, що з’явилися колись кошовому серед свята білої зими. І думав про те, що скоро на землі не залишиться і для цих істот свободи — усіх зрівняє ярмо: одні підуть до плуга, інші до карет, одних увінчає шлея, інших — дзвіночки, та волі більше їм не дасть ніхто.
Ліси рідшали, рідшали й села, везли запряжені тарпани упряжених людей, поки не спинилися над холодною Двіною у дерев’яному розкиданому місті.
Губернатор Головцин не готовий був для відправки знакомитого колодника на Соловки: в’язнів звичайно приставляли з Москви й Петербурга до Кемі або Сумського острога; він нарадив Пузиревському вдатися до морського купця Вороніхіна, в якого секунд–майор і купив вутле судно за двадцять рублів, відрахованих з річного тюремного жолду Калнишевського.
Головленкова вежа соловецької тюрми стисла висквернений каземат безмірною своєю вагою, сплюснула його, оповила глухотою, німотою, темрявою, втиснула його глибоко в землю…
"О Боже милостивий, вродилися ми на світі нещасливі, служили ми вірно в полі й на морі, та й зосталися босі й голі…" — прогумкотів Калнишевський тюремну пісню кошового судді Павла Головатого, яку той завжди наспівував, закутий, у конторі Військової колегії в Москві.
Сиділи там утрьох — більше мовчки. Писар Іван Глоба не підводив голови, Калнишевський раз у раз підносив до очей закуті руки, бо ще не міг повірити в те, що трапилося. А мозок неугавно свердлили єзуїтські слова з листа Потьомкіна, присланого вслід за кошовим отаманом, коли він повернувся з роз’юшеної стратою Пугачова Москви: "Запевняю вас чистосердно, що не залишу ні однієї нагоди надати будь–яку вашим бажанням вигоду, на справедливості уґрунтовану…" Піднісся духом отаман, спорядив у дорогу старшину Роменського, пославши його з останньою чолобитною до всемилостивої. Наказав знайти в Москві чи Петербурзі Антона Головатого — щоб удвох до цариці пішли з потьомкінським листом. Не вернувся ні Роменський, ні Головатий…
Триває слідство. І нема нікого з тих, кого знав кошовий, кому служив, з чиїх рук милості приймав і обіцянками наїдався. Слідство провадить Синод, допитують синодальні старці…
— Плату маємо за хліб і сіль, які ми втрьох винесли Текелію, — сказав якось після допиту Калнишевський.
Три синодальні старці судять трьох січових старшин. Яка вина?
Вина така велика, що не підходить ні під один параграф правового статуту: козацтво хотіло, перебуваючи у складі Російської імперії, мати якусь окремішність під своїм власним божевільним управлінням. Договір Хмельницького? Ви тільки й маєте для свого захисту Хмельницького, чому ж не згадуєте Виговського, Мазепу, Гордієнка, Полуботка? До того ж історик Міллер довів, що універсали Хмельницького, подані до Сенату, підроблені.
Чому не караєш, Господи, своїх служителів за таку олжу?
Козацькі наїзди на хутори колоністів…
Хто на кого наїжджав?
Різня в Ізюмській провінції після інциденту в Святогірському монастирі.
А хіба до чужої церкви зі своїм статутом ходять?
Розправа Івана Гаранджі над поміщиком Сошальським.
Але ж той сам прийшов по свою смерть на барвінківські землі.
Мовчати!.. Спалення бугогардівським полковником Деркачем сербських поселень на території паланки. Напад на Лисогірську роту Єлисаветградського пікінерного полку і захоплення у полон дванадцяти гусарів. Мало цього?
Обер–прокурор найсвятішого Синоду зачитує вирок:
— Призвідці козацького свавільства старшини Глоба, Головатий, а найпаче кошовий отаман Калнишевський, який за спиною її величності злигувався з турками, заслуговують на смертну кару… Проте за вас перед наймилостивішою клопоче його сіятельство Григорій Олександрович, пам’ятаючи давню свою приязнь до невдячних підданих. "Милостива государине, — просить він у листі до цариці, — вашій імператорській величності відомі всі тяжкі провини колишнього Січі Запорізької кошового отамана Петра Калнишевського і його спільників писаря Івана Глоби та судді Павла Головатого, яких віроломна буйність настільки велика, що не смію вже переліченням терзати ваше ніжне серце. За ті злочини вони заслуговують на смертну кару. Але, знаючи, що супутниця душі вашої — доброта — завжди перемагала суворість, насмілююся всепіддано просити о милосердя й вислати їх на вічне поселення у монастирі".
Спасибі тобі, сіромахо Кущівського куреня Грицьку Нечосо…
— Наймилостивіша цариця конфірмувала просьбу, князя Потьомкіна. Тож найсвятіший Синод виносить присуд: Івана Глобу вислати до Туруханського монастиря на Єнісеї, Павла Головатого до Тобольського Знаменського монастиря, Петра Калнишевського…
Темрява, пліснява, ніч.
Добре хоч, що Бог дарував людям сон. Півжиття уві сні — це наполовину менше жити. Якщо тільки не сниться тюрма, бо тоді життя продовжується на оті хвилини сну. Аби лише не снилася тюрма…
Вривається у сон кат зі сокирою.
— Палі боїшся?
— Ні!
— Четвертування?
— Ні!
— До скону в темниці готовий?
— Ні…
Кат регоче, аж глухне від реготу каземат, розгортає сувій і читає: "Посадить его в Головленкову тюрьму Соловецкого монастыря навечно й пребывати ему в кельи молчательной во вся дни живота его й никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но заточену й затворену быти, в молчании каятися о прелестии живота своего й питаему быти хлебом слезным".
За що? За що?!
В’язень схоплюється з лавиці, шарпає кайдани — з–під чорних браслетів висякає кров, — сіпає за ґрати, б’є у двері.
Глухо… Ісусе Христе, як страшно глухо!
Чому я тут?!
І десь за мить у підземелля долинає глухий голос вартового:
— Чого там? На лобне місце захотів?
Ні, я таки не сам на цьому краю світу, є тут люди. Не так уже й страшно. Кру–кру…
З третього на четверте червня три тисячі січовиків спали в заклечаних липовим та кленовим гіллям куренях, у наметах за частоколом над річками Підпільною й Сисиною, на Гасан–баші, спали важким сном: кошовий отаман наказав будувати нові укріплення на місці старих, занедбаних під час війни. Міцний був сон запоріжців у ніч під Зелені свята.
(Продовження на наступній сторінці)