З третього на четверте червня шаленим галопом мчав осідланий кінь Хортицькою дорогою від Дніпра через Томаківку й Чортомлик; Панас Тринитка припав до його хребта, вітер шапку зірвав, чуб розвівався над потилицею, кінь гнав крізь місячну ніч до Підпільненської Січі. Коли почало сіріти на сході й ріденьке світло вибілило понурі січові башти, вершник випростався в сідлі й спинив коня. Пугукнув з крайньої сторожової вежі вартовий, за річкою хававкнув сонний перепел; Панас напружено вдивлявся у далину: з півночі від Базавлука рухалося військо; схід рожевів, і рожево блищали багнети — фузилери насувалися швидко. Панас глянув на захід; сіра пелена імли, що проповзла за ніч з Інгульця у степ, теж кипіла під сотнями чобіт.
— Зрада! — закричав Панас — Вартуйте! Зрада! — і щодуху помчав до січових воріт.
Вартовий не квапився відчиняти ворота оглашенному вершникові.
— Чого тобі спотемна? Чемериці об’ївся? То підожди, після служби Божої похмілля буде.
— Відчиняй ворота, скурвий сину! — здибив вершник коня й вихопив пістоля. — Я із залоги, що на Хортиці. Військо йде звідусіль на Січ. Самарську паланку зайняло, скоро тобі на язика наступить! Пускай до отамана, бо застрелю як собаку!
Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:
— Стій, стій!
Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.
У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.
— Батьку, військо Січ обступає!
— Татари?
— Гусари!
— Ти збожеволів! — хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:
— Бий тривогу!
Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.
Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло–блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.
Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.
— До гармат! На башти! — заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан–баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.
Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: "Непотрібні ви стали"; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: "Кому потрібен тепер ти і твої діла?"
Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.
Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства:
— Знегіддя впало на нас, і допомоги чекати ніодкіль… То що будемо робити, братця: оддамо Січ чи не оддамо? Боронитися будемо чи здамося?
— На башти, на башти! — ревнув натовп у відповідь.
Від воріт до старшинського помосту поспішав осавул.
— Пане отамане! — гукнув він. — До вас на переговори проситься офіцер.
— Впусти його, — промовив тихо отаман.
Повагом і твердо ступаючи, йшов до середини майдану молодий підполковник; він скоса поглядав на козаків, ковзав поглядом по їх сповнених кривдою й люттю обличчях, зупинився перед Калнишевським і відрапортував:
— Підполковник Мисюрев. Доводжу до вашого відома, кошовий отамане, що генерал–поручик Текелій за повелінням її величності…
— Текелій?! — ледве вимовив Калнишевський, схопившись рукою за груди, і враз постало перед ним довгоносе обличчя гомілатого генерала, а за його плечима — єхидні очі Опанаса Колпака…
— …і за безпосереднім наказом командира корпусу князя Прозоровського, що розташувався з військом біля Кременчука, вирушив на так звані Запорізькі Вольності з вісьмома полками кавалерії, сімнадцятьма ескадронами пікінерів, десятьма полками піхоти, двадцятьма ескадронами гусарів — того разом з п’ятдесятьма тисячами війська. Усі паланки вже зайняті, полковники Гаранджа, Порохня, Деркач арештовані, зайняті теж Новосіченський ретраншемент і Гасан–баша. У ваших руках залишився лише внутрішній кіш…
— За що нам така кара? — спитав з натугою Калнишевський.
— Я солдат, а не радник Таємної канцелярії чи Іноземної колегії. Провин ваших не знаю… Велено нам зайняти Січ.
Гомін пішов по натовпу, слова підполковника переказувалися з уст в уста, і врешті заваравило козацтво:
— Не буде цього!!
Підполковник Мисюрев, спокійно вичекавши, поки вщухло ревіння, закінчив:
— Генерал–поручик велів передати вам, що на вашу відповідь чекатиме до обіду. Рівно о дванадцятій фортеця буде взята приступом.
Тоді виступив уперед молодий отаман Щербинівського куреню Семен Бехмет і мовив гордо:
— Нехай Текелій приведе ще стільки війська — ми не здамося. Станемо водносталь на смерть. Чи ж то можна нам Січ–матір і славне Запоріжжя віддати за спасибі? Сього ніколи, поки світ сонця, не буде! Не віддамо без крові.
Мисюрев повернувся на закаблуку й подався до воріт.
Майдан німував, чекав на слово отамана. Спрагло дивилася на нього сірома, руки стискали шаблі — за всіх воювали, а за себе не постоять?! Ні, не зможе Калнишевський здати Січ без бою, коли вже аж така несусвітна кривда їм випала.
Та ось відчинилися двері церкви, на майдан вийшов піп Сокальський у супроводі двох січових школярів з високо піднятим хрестом в обох руках. Козаки скинули шапки.
— Побійтеся Бога! — заволав Сокальський. — Ви, християни, хочете пролити кров християнську?
Загомоніла юрба, прокотилися притишені згуки над майданом, загомоніли старшини:
— Правду каже преподобний… Зруйнують усе: паланки, гарди, зимівники… Скільки нас, а то ж — сила.
Старшини гаморили дедалі голосніше, піп читав проповідь про смирення, яке окупиться сторицею, погрожував прокляттям тим, хто візьметься за зброю. Аж тепер Калнишевський зрозумів достеменно, чого Румянцев прислав йому Сокальського, усе знав наперед ханжа проклятий, і жельва Колпак теж знав, змова почалася давно… Паланки зайняті. Січ у лещатах. Рішучість згасала; а може, її ніколи й не було…
— Товариство, — промовив отаман, — не можна нам іти проти царського війська, самі бачите, як воно нас обступило. Спробуємо піти з просьбою до Текелія… Ходімо, панове, — звернувся до Глоби й Головатого. — Візьміть хліб–сіль та рушник. Що буде, то буде, а буде так, як Бог дасть…
Тоді з натовпу вихопився юнак з перебитим носом і поораним шрамами обличчям, він упав на коліна перед кошовим і заблагав:
— Востаннє прошу тебе, батьку, не йми їм віри — царям і посіпакам царським. Веди на останній бій. Хіба здригалася у них рука, коли вони червонили християнською кров’ю поля під Казанню, Оренбургом, Царицином? Спам’ятайся, отамане, звідти вже не повернешся…
— Не про царів скруха моя, — прошепотів Калнишевський. — Кров козацьку не увіллєш назад у козацькі жили…
— Навіщо вона, та кров козацька, батьку, коли в неволі будемо? Плахи нею поливати чи упирям на поживу?
— Прощай, Панасе… Прощайте, братове, — промовив отаман, поклонився і з писарем та суддею подався до брами.
Останнє, що чув Калнишевський, — поклик курінного отамана Семена Бехмета:
— Назад до султана!!
Здригнувся, зупинився, але не повернув назад.
А коли вони втрьох перейшли через міст на той берег Підпільної, до них підійшли гусари і взяли їх під караул.
Сонце швидко підіймалося по небу тої зеленосвятської неділі, спиналося до своєї верхньої точки, щоб ознаменувати кінець останньої волі в імперії.
Ставка Текелія розташувалася на горі Гульбища, за дві верстви від Січі. Сюди мали нині вийти козаки відпочити при святі на вільній волі за пивом–медом, за герцями і піснею.
Пиво зварене, його ще довго розпиватимуть нащадки запоріжців, герцю останнього не запише історія, ганьбою заплямується остання сторінка славного козацького літопису, тільки пісня залишиться на віки, щоб не дати вмерти народному духові, мислі, слову.
Конвоїри наказали арештованим зупинитися перед наметом генерала. Глоба і Головатий неспокійно позирали на Калнишевського, що стояв посередині, звісивши голову, з хлібом у руках.
Відхилилася пілка, з намету вийшов гомілатий генерал. За ним — полковник Язиков. Обидва знайомі Калнишевському.
— Ну що, прийшла пора, отамане? — процідив крізь зуби полковник.
(Продовження на наступній сторінці)