Калнишевський підвів голову, глянув утомлено на Язикова: тупе казенне обличчя було непроникним. Перевів погляд на Текелія. Генерал–поручик мовчав. Злобна посмішка зібгала складки на щоках, губи жорстоко стиснулися, і зрозумів Калнишевський, що не для нього звичай козацький. Він жбурнув хлібом об землю.
— Камінь тобі… Смолу… Дьоготь!
— Закувати їх! — наказав генерал. — І дайте їм пайцзу — до острогу! Та поки що хай полюбується цей старий барс, як переорюватиме плуг його барліг.
Текелій вийняв з кишені мундиру дзиґарі, довго тримав їх на долоні, а коли велика й мала стрілки зійшлися, він підвів руку вгору й різко опустив її.
Ударила канонада. І стихла. На Січі — з Гульбищ видно було січовий майдан як на тарелі — не було ані душі. Здивований Текелій наказав гусарам займати фортецю. Гусари трощили спорожнілі курені, пушкарню, канцелярію, церкву.
Калнишевський, Глоба й Головатий сиділи неподалік від генеральського намету — під конвоєм, у кайданах. Дивилися на жорстоку руйнацію, отупілі, а коли впала баня Покровської церкви, оздобленої Шалматовим, Калнишевський глухо застогнав і впав обличчям до землі.
І знову стало глухо й мертво, оглухли й думки, а в густу тишу вповз шашіль і, рівномірно стукаючи, почав прогризати її. Шашіль працював без упину, прокладаючи в губці німоти наскрізні шпари, і від цього тиша проріджувалася; Калнишевський здогадався, що це цокає у кишені китайкового каптана потьомкінський годинник, — і здалося йому, що до нього підкрадається час останніми своїми хвилинами, бо начебто вже й пора: вісімдесят п’ять років прожито. Зрадів цьому передчуттю.
Хай же прийде нарешті спочинок. Я так утомився… Умру — і всьому тлін.
А чи тлін? Я ж таки довго жив і — немарне. Діла полишив: зброю свого люду склав… І ось приходить пора вмирати — з ганьбою й неславою.
Ні, перестань стукати, смерте. Ще передчасно мені вмирати. Ще треба спокутувати гріхи, помучитися треба. Тяжко помучитися…
І завжди відтепер, коли ставало мертвотно темно в казематі й низька стеля підіймалася у височінь, стаючи чорною банею неба, він чув курликання журавлиних клинів, що летіли без вожаїв у чужі землі за кращою долею. Згадував тоді прожитий день, що проминув без стогону, розпачу й сліз, і з казематної утроби посилав своїм побратимам скорботне:
Кру–кру… Кру–кру…
Так спокійно на світі, аж страшно. Так спокійно в імперії, що аж моторошно від того спокою. Невже це назавжди?
У темній кімнаті біля вікна стоїть Микола Іванович Новиков і чекає на світанок. Не спиться. Ніч поволі сповзає з петербурзьких кварталів. Що діяти далі? Адже не можна скласти руки й уподібнитися до покірного бидла.
Микола Іванович ще раз пробігає у думці недавню розмову з автором "Філософічних пропозицій" — надвірним радником Третього департаменту Сенату Яковом Павловичем Козельським.
"У темряві, дорогий друже, легко накладати на шиї ярма. А від темряви може врятувати тільки світло науки. Треба зуміти вдарити ворога першим".
"Я згоден з вами, метре. Але ж не бачу наслідків своєї праці. Я написав на Комісії нового уложення десятки промов, і всі ті найвільнодумніші пропозиції залишилися жити в протоколах. Я видавав сатиричні журнали, а сатира моя дошкулила, здається, лише мені одному. Я впорядкував і видав старовинні грамоти, щоб мій народ знав, звідки він, і щоб мав право себе поважати. І що з того? Суспільство мертво спить, приборкане страхом, і не бажає більш порушувати свого спокою".
"Всякий сон пробудний", — сказав Сковорода, і ми мусимо будити народ. Наслідки нашої праці буде видно згодом. Хто дав нам право опускати руки? Йдіть і навчайте людей бачити в собі божество".
"Це клич французького масона Сен–Мартена. Я відвідував засідання мартиністських лож і розчарувався. Їхня наївна містифікація — ті скелети, що тримають свічки, ті привиди в чорних опанчах дратують мене".
"Вас відштовхує зовнішня форма масонського руху. Проте я сам належу до ложі "Уранія", бачу бо, що масонство можна спрямувати на корисні діла. Хай люди зустрічаються,
розмовляють, діляться поглядами, хай зважують свої можливості й пізнають ідеали чеснот, до яких треба прагнути. А можливості людини необмежені. І не слухайте філософів, що закликають прощати кривди. Не підставляйте щоки ворогові, вдарте його першим".
"Маєте рацію, метре. Але ж ми запізнилися. Вдарили нас".
"Тоді треба віддати. На битву треба йти".
Сутінки зачаїлися у завулках, але й туди вдирається світанок. Тихо в місті. Тиша на світі. Моторошна тиша. Хоч би вдарив де дзвін. Але й наймогутніший сам не задзвонить. Дзвонарі потрібні…
"Буду дзвонарем! Геть сумніви і страх, їду до Москви. І новий журнал назву ім’ям цього величного видовища, що розквітає за вікном, розганяючи темряву, — "Утренний свет".
Столиця ще спала. Ще ніжилися у солодких снах власть імущі. І здавалося їм, що ніхто не загрожує їхньому спокоєві.
Розділ п’ятнадцятий
Після свята Преображення Господнього, коли зі Соловецьких островів і острівців вимело до решти найпобожніших богомольців, а преосвященний Досифей знову лаштувався відбути до Сумського острогу, монах Пахомій, гірко згадуючи минулорічну ганьбу, що вчинилася з ним на лобному місці, і пройнятий гнітючим страхом перед примарою подібної розправи й цього року, йшов до шостого каземату Корожної вежі з крайньою рішучістю виволати з гемонського колодника слова благального каяття.
Він проклинав той день, коли покинув катівське ремесло в білокамінній столиці й, боячись спокуси вбити головного ката, після чого самого б не минула плаха, подався до крайносвітнього монастиря шукати людей, які б зрозуміли його сумлінність у праці й по заслугах оцінили. Знав бо, що при монастирських тюрмах кати водяться, тож мрія була показати себе й посісти службу головного ката.
А втратив і те, що мав. Чи міг він думати, що під небом імперії є тюрми, в яких не карають на горло, навіть коли злочинець богохульствує і лихословить, а переконують, напучують? А може, нині всюди так?
Не міг збагнути Пахомій, навіщо потрібні такі лицедійства, хто їх завів і для чого. Потайки в душі підозрював, що то зловорожа рука підступно насаджує подібні порядки без відома цариці, а може — Досифей у крамолі погруз і його сухожильна шия проситься під лезо сокири… Або… або ж сама німкеня, свят–свят, на престол змовою прийшла, щоб Русь–матінку до безпуття довести?..
Боявся цих думок, проганяв їх від себе, а вони вперто лізли до голови, бо таки щось незрозуміле робиться: за п’ятнадцять років її царювання скільки тих страт нарахуєш?.. А що було! Хто міг колись подумати, що в тій самій державі, за таких самих царів до заклятих крамольників приставлятимуть напутників, що не голови повинні їм скручувати, а якесь невідомо ким видумане сумління? Та вертатися Пахомієві не було куди, сумнівами своїми ні з ким було ділитися — гляди, ще й до тебе напутника приставлять — тож рятував своє жалюгідне становище як міг.
Пахомій не відразу взявся до канчука, що звівся було в руках Любимського над його спиною і якого потім віддав йому архімандрит для напучування в’язня. Він довго не міг з дива вийти, звідки ж отакі люди беруться, що не користаються з нагоди помститися і відмовляються від волі. Таких не було в часи його молодості. Що ж то за таке сумління у них?
Але і першого разу, і згодом він чув від Любимського лише одні слова:
"Між нами повинна існувати різниця, Пахомію. Що сталось би з людством, коли б філософи перемінилися у катів? Ми украй різні з тобою, і нам не можна зближуватися навіть на відстань нагайки. Тебе дивує, що перед тим не зустрічав людей, яким потрібно щось більше, ніж шмат свинячої шкури? Можливо, їх було мало. Та буде усе більше й більше, а вас — щораз менше".
Не тямив Пахомій велемудрих слів колодника і з лютої ненависті до нього, що той є якимось іншим, звірів щораз то дужче. Кат міняв канчуки один за одним: швидко зношувалися вони при напучуваннях Любимського. Пахомій пам’ятав лише те, що він не має права вбити в’язня, а катувати може скільки є сил. Та скаженів і несилів кожного разу, бо не міг вибити з філософа не тільки слів, а й стогону, а в заплату за ревну працю збирав глузливі посмішки з очей караульних, коли виходив з каземату зі закривавленим гарапником.
На Спаса Любимського вивели на молитву до Преображенського собору. Пахомій звіддаля спостерігав за ним — обшарпаним, з обличчям, вимережаним синіми пругами, доглядався розпачу в його очах або ж отупілої байдужості, при якій в’язня полишають рештки сил і він погоджується на все. Та не було цього, Любимський ніс високо голову, кволо ступаючи подвір’ям, у церкві вклякнув, та губи його не шепотіли слів молитви; коли скінчився час моління, солдати наказали йому підвестися і вивели. Він ішов назад умисне поволі, вдивляючись в обличчя богомольців. Караульні не підганяли, та потім, коли в’язень чомусь оглянувся, зупинився і вигукнув якесь незрозуміле слово, вони штовхнули його в спину й чимдуж погнали до вежі.
Пахомій — він стояв тоді за рогом чоботарні — глянув у той бік, куди озирнувся Любимський, але нічого примітного не побачив, хіба те, що з Головленкової вежі — найпотаємнішої тюрми, про пожильців якої ніхто з монахів не відав, — вийшло чотири солдати, а серед них старий вусатий колодник, одягнутий у довгого синього каптана.
(Продовження на наступній сторінці)