Фельдмаршал знає, чому в Потьомкіна поганий настрій. Бог його відає, як прослизла ця новина з Троїце–Сергієвої лаври, бо ж робилося все в найбільшій таємниці, та приніс її до двору таки Теплов. Для цього лабзюка, до речі, варто б узаконити посаду пліткаря при Сенаті; бути теоретиком у справах малоросійських йому надто важко. В цьому ділі набагато краще й глибше показав себе історіограф Міллер… Отже, приніс Теплов чутку, буцімто закохана цариця погодилася на Водохреща піти помолитися до Троїце–Сергієвої лаври, з якою в’язав Потьомкіна загадковий сантимент з недавніх днів. Тут підійшов до них ігумен і почав умовляти царицю поєднатися з Григорієм Олександровичем: мовляв, світ дивиться на них — до пересудів недовго. Її величність начебто чемно ухилилася від прямої відповіді — чи ж то Григорій Орлов так само не посягав на її волю, владу і корону? Тоді Потьомкін скинув зі себе гаптованого золотом костюма, залишившись у заздалегідь одягнутій чернечій рясі.
"Якщо я не можу стати подружжям своїй коханій, — вигукнув патетично, — то посвячу себе Богові!" Катерина зміряла його холодним поглядом і відказала: "Ви маєте всі можливості виконати свою обітницю". І, повернувшись, вийшла з монастиря.
Що було далі, Теплов не знає, та, видно, імператриця пробачила Потьомкіну його комедіантство, бо й далі ділить з ним і ліжко, і владу.
А все–таки цікаво, що було далі? Чому Циклоп постійно роздратований?
Потьомкін цілковито втратив охоту до гри. Він скоса позирав на свого недруга Румянцева, відчуваючи його зловтіху, нервувався, жбурляв картами, і кинута Безбородьком фраза "Бий горшки, ярмарок скоро!" вивела його з рівноваги. Він згорнув карти в колоду, кинув на стіл.
— Не терплю дотепів, з козацької мазниці поцуплених!
Молодий статс–секретар знітився, відкрив було уста, щоб огризнутися чи сказати щось на своє виправдання; Вяземський, відкинувшись на спинку фотеля, заховав обличчя за віялом карт; Румянцев недбало постукував пальцем по столі, підкреслюючи повну байдужість до одноокого диктатора, і дивився у вікно, за яким конала в мокрій метелиці сувора зима.
— Відколи вас почала аж так дратувати козацька мазниця, ваше сіятельство? — іронічно зауважив Панін. — Наскільки мені відомо, ви навіть рахуєтесь рядовим козаком у компуті якогось там куреня.
Потьомкін охолов, він добре знав, що ніколи, за ніяких обставин не зможе усунути зі своєї дороги старого політика, треба хіба що набратися терпіння і чекати його смерті. Відказав ущипливо:
— Як мені відомо, ваш молодший брат Петро Іванович теж, але вже після мене, записався до того самого куреня. Я хоч був оригінальний.
— Ну, то у вас гарна компанія…
Безбородько насмілився перевести розмову на діловий тон.
— Її величність, Григорію Олександровичу, доручила мені приймати прохання, що надходять на її ім’я. Ось уже другий місяць тупцюють біля дверей цариці (і біля ваших теж!) запорізькі депутати — полковники Антін Головатий і Сидір Білий. Нині знову зверталися до мене, вони тут; може, приділите їм трохи часу, чей же допомагало козацтво нашій армії…
— То був їх собачий обов’язок, Олександре Андрійовичу, а вони за це просять плати, — відрізав Потьомкін. — Ви, хохли, до обридження вперті й улізливі. Коли у вас нічого не забирають, тоді ви просите: "Дай"; коли забирають, тоді лементуєте, що згодні бути на старому; коли вам щось дають, то тут хоч поли обривай. Дай хохлові кістку чи паштет, поручика чи фельдмаршала, він усе одно кричатиме: "Мало!". Все треба у них забрати — тоді заспокояться. — Потьомкін передихнув. — Я прийму їх, прийму, та поки що мені доводиться приймати скаржників на козацьке свавільство. Вчора вислухав слобідського генерал–губернатора Щербиніна. Та чи ви знаєте, дорогий Олександре Андрійовичу, що вони там чинять, ті ваші підопічні? Писар Орельської паланки Вирмінка вщент зруйнував пікінерську слободу Лихівку, харциза під караулом привезли до Москви. Та це ще не все. Між Ізюмом і Тором…
Між Ізюмом і Тором над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогірський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися зі землі на височінь церковних бань.
Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому закопувалися ченці — утікачі від унії — під землю, вирубавши у крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши з бійниць жерла гармат.
Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала на "монастирь за чертой" царська рука, тож узяв її собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валі.
Сусідів спочатку це не турбувало: степи, вибалки й горби пусткували; та до новоутвореної паланки — Барвінкової Стінки — почали збігатися утікачі зі Слобожанщини й Гетьманщини; Гаранджа перевів сюди із Орельської паланки військову заставу.
Запізно похопився Щербинін. Полковник Андрій Порохня описав кордони й відіслав до Іноземної колегії на затвердження. Колегія затвердила, та спокою на цій межі більше не було.
Селяни Слобожанщини почали домагатися від Щербиніна скасування панщини, подушного податку, адже у барвінківських слободах ніхто нічого не платить і кожен працює на своїй землі. Домогтися, звичайно, нічого не змогли, тож почали переселятися за Касогів вал цілими селами.
Слобожанські гусари стали наїжджати на Барвінкову Стінку. Поміщика Сошальського, який з допомогою війська зайняв добрий шмат барвінківських земель, схопили козаки й повісили. Сенат наказав Калнишевському арештувати Гаранджу, але кошовий отаман не виконав наказу, покликаючись на свою зайнятість у війні. Тоді Потьомкін заспокоїв Щербиніна листом, у якому обіцяв невдовзі приєднати Запоріжжя до Новоросійської губернії.
У першу неділю Великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві Святого Миколая зібрався тлумачити вірш Євангелії від Матфея про лиходіїв, що несправедливі видають закони і жорстокі чинять суди.
— "Горе вам, фарисеї і лицеміри, що очищаєте зверху чашу, а всередині повно смороду й неправди, — зачитував ігумен з Євангелія. — Що будете чинити, як прийде день розправи, де будете шукати захисту, де подінете скарби ваші?" Дорогі браття во Христі, рід людський у скорботі своїй волає ще і ще раз до кривдників…
Втім, у церкві, наповненій вщерть богомільними людьми і козаками, що їх привів на відправу з Барвінкової Стінки паланковий писар Іван Неживий, пролунав крик:
— Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!
На мить усі сторопіли й опам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись, розштовхуючи людей, до казальниці й до розгублених від несподіваної сваволі козаків. Люди стовпилися у дверях, лемент вихопився з церкви і сколихнув святкову тишу на зелених горах… Тільки осавулові Сербину вдалося утекти й сповістити паланку про вчинене насильство.
Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори Сердюкове, Бабин Байрак, Медове, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його. Переляканий Щербинін вислав проти Гаранджі три полки гусарів, а сам помчав у Москву…
— Я прийму їх, запорізьких депутатів, — проскрипів Потьомкін до Безбородька, — але аж тоді, коли по тому гадючому кублу проспіваємо панахиду!
Панін невдоволено скривився, дивлячись на почервоніле від гніву обличчя фаворита. Саме так лютував Орлов, точнісінько так відкидав назад головою і потрясав стиснутим кулаком, ніби вони обидва в одній школі вчилися, як поводитися по тому, коли здобудуть владу.
— Чи не можна про се говорити спокійно, князю, — промовив Панін. — Ви ж не на судовому засіданні, де судять Вирмінку й Гаранджу. Розпалювати в нас гнів проти козацтва нема потреби. Іноземна колегія, якою я давно відаю, погодивши свої міркування з її величністю, дійшла висновку, що Запоріжжя уже віджило. У дворянській державі козацька республіка — суща єресь. Але, враховуючи те, що община сія має певну свою історію, а до того ще й деяку популярність в Європі, і завчасна ліквідація Січі могла б викликати в наших союзників і в особистих друзів цариці небажану реакцію, ми попросили… Ви, Григорію Олександровичу, перебували тоді на театрі воєнних дій, — натякнув Панін на постійність свого становища при дворі. — Ми попросили історіографа Міллера написати наукову працю про історію козацтва, маючи на меті її опублікувати. Розправа ся — "Роздуми про Запоріжжя" — уже готова, й побудована вона на історичних фактах, витягах зі запорізьких архівів. І ось він стверджує, що універсали Богдана Хмельницького, в яких говориться, що цар Олексій Михайлович підтвердив грамоту польського короля Стефана Баторія, за якою нібито Терехтемирів, Чигирин, Самар, Орель, Дніпровський і Бузький лимани, а також землі до самого Дону при запорізьких козаках залишаються яко вотчина Січі, — підроблені, бо оригіналу кіш не показав, та й, якщо думати логічно, цар не міг розмовляти з підданим таким маніром.
— А як до цього додати ще й факти нинішньої сваволі, — вставив Вяземський, — то виходить в остаточному підсумку, що це зборище зовсім шкідливе. Це вбивці, які навіть не відчувають ганьби своїх вчинків.
(Продовження на наступній сторінці)