Звільнені з концтабору в’язні врешті зважилися вийти на битий шлях, від якого розбігалися в обидва боки стежки й доріжки, що провадили до віддалених від тракту сіл, й на тих широких і вузьких перехрестях розходився увсебіч чорний натовп, швидко розтавав, наче боявся погоні з не існуючої вже Берези Картузької; не згаслий досі страх виганяв утішених свободою, та ще в душі невільних людей з видноти, й вони квапилися, йдучи навмання перелісками, ярами, байраками і багнами, щоб мати можливість заховатися від напасті, й заспокоєні, що її немає, допадали до сіл — голі й голодні — в надії на милосердя поліського люду: може, хтось зглянеться над ними — нагодує і зодягне...
Професор Тарновецький, отець Чемеринський, Юрко Сербин і Нуся, тримаючись разом, мов єдина родина, вирішили добиратися до Львова головним трактом, щоб не блукати, чей сил у них зосталося небагато, а ще сподівалися, що трапиться їм хоча б якийсь драбинястий віз, і вони бодай на один–два кілометри скоротять безмежно довгу дорогу... На волинських просторах війни не було чутно, а вона й насправді вже закінчилася — тепер її продовжували дві супротивні сили хіба що за мапами, маркуючи новітні кордони, — може, то й правда, що Гітлер і Сталін давно вже поділили між собою Польщу; люди працювали на полях, ніби нічого страшного на світі й не відбулося, — мало хто встиг одразу збагнути, що розпочалася Друга світова війна, яка триватиме довгі роки й перетрусить, переділить, перемінить спустошений світ — таке міг передбачати хіба лише професор Тарновецький, який знав більше, ніж інші...
Селяни поралися на нивах: копали картоплю, виламували кукурудзу, звозили фірами отавні сіна; вони вже нагодували й одягли не одну групу колишніх в’язнів й були вдоволені, що Польща розпалася, адже зовсім недалеко від них перемелювала людські життя страшна катівня — таке пекло могли утворити на землі лише нелюди, й подібного ніде на світі, напевне, ще не було; волинські селяни і в гадці не мали, що німецькі й совєтські визволителі несуть незмірно жахливіше ярмо; вони приймали біженців, відгодовували, хтось подарував професорові кабата, щоб прикрив ним смугасту арештантську робу; а в’язні йдуть і йдуть, а скільки йтимуть — тиждень, два чи три, — ніхто з них не знає, кінний транспорт трапляється рідко, хіба що якийсь там господар наздожене їх повним сіна возом і підвезе з поля до села, та й за це спасибі; новачки тримаються краще, бо не встигли зазнати тортур і голоду, проте й професор, виснажений довголітнім ув’язненням, все–таки трохи оклигав на перепочинках — у хатах, на гумнах, оборогах, а то й під відкритим небом, бо ще тепло; панував над Волинню золотий вересень, як називатимуть ці дні червоні визволителі, а народ, спершу спонадіяний на крихту свободи після польської окупації, згодом назве совєтське визволення чорним вереснем; однак ще ніхто із мандрівників не знає своєї майбутньої долі, й здружені та споріднені перезнайомлюються й розмовляють, мов ті паломники, які вертаються з далекої прощі...
Нуся, хоч по матурі, все ж відчувала перед професором Тарновецьким школярський респект: був пан Тарновецький знаним германістом в українській гімназії, до того ж молодий, елегантний і вродливий — дівчина вважала за неабияку для себе честь розмовляти з професором на рівних, а він випитував то її, то Юрка Сербина, як вони збираються повестись у нинішній ситуації, підбадьорював їх, хвалив, утішаючись їхньою визрілою національною свідомістю, а вони обоє радо відкривалися перед професором — досвідченим політиком, який пройшов вишкіл у концтаборі, про що свідчила вже загоєна розсічена скісною рожевою близною брова.
Нуся все ще несміливо й обережно випитувала в Тарновецького, як він поводитиметься на волі і яка то ще буде воля; професор признався, що має намір — яка б то влада не прийшла — загубитися в німецькій колонії Міста — Багінсбергу — йому це легко вдасться, бо досконало розмовляє німецькою мовою з віденським акцентом, прийнятим у колонії, й за будь–яких обставин — при німцях чи москалях — пробереться до Кракова, де на нього чекає дорога йому людина.
Нусю грішно залоскотала чисто жіноча цікавість, бо хто ж на Торговиці не знав про роман найвродливішої в Місті пари, й вона таки не втрималася й запитала, почервонівши до самих вух: "Панна Москалівна?" — "Пані Тарновецька, — поправив її професор, посміхнувшись. — Ми встигли повінчатися ще до нашого арешту". — "А в Березі ви зустрічалися?" — "Один тільки раз... Якось мене проганяли мимо жінок, які виконували безглузду принизливу роботу — чистили зубними щіточками сходи поліцейської контори. Й тоді Оксанка встигла сказати, що після звільнення подасться до Кракова".
"Яка ж вона гарна!" — вигукнула Нуся із захопленням і заздрістю.
"Ти теж гарна, Анничко, — погладив її по плечу професор. — Й колись станеш для свого обранця найвродливішою на світі жінкою".
При цих словах Нуся перехопила погляд Юрка, ті його палкі позирки вона вже не раз відчувала на собі й уникала їх, бо ж верталася до Олеся із заповітною обіцянкою стати його жоною...
Дорога додому, здавалось, не мала кінця, час скорочувався в розмовах. Нуся користала з нагоди, щоб наговоритися з розумною людиною, і самій було дивно, що з кожною хвилиною ставала все сміливіша у спілкуванні з професором, якого гімназисти обожнювали, хоч водночас никли перед його маєстатом, а під час матури тремтіли зі страху.
Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, — звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою–мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у "Віснику" Донцова, — взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: "Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!"; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:
"Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія — то естетика, а не політика... "Ich singe, wie ein Vogel singt" — висловив колись своє мистецьке кредо Гете".
"Таке кредо нині не на часі, — сміливо заперечила Нуся. — Ким би ми стали, якби не будили нас своїм "кайдани порвіте" Шевченко, "вставай, хто живий" — Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва — "покотиш Чорним морем гомін волі"?
Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:
"Маєте рацію, панно Нусю... Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко... Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм — мертвотна петля, що здавлює дух..."
Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:
"Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти... Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать–два, смірно, habt acht , проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п’яного очерету.
Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:
"Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі..."
За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?.. На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.
Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:
"Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!" — Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: — А де ж ті женці — по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?"
Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:
"Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники — кожен про свою всесвітню державу... Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? — Й додав по хвилі, зблиснувши очима: — Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії — так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави..."
(Продовження на наступній сторінці)