Серед хлопців Нуся побачила Юрка Сербина, він протиснувся до неї й пошепки запитав: "Олесь поїхав?" Нуся ствердно кивнула головою, бо ж сама проводжала його на станцію, і Юрко відступив назад, ставши поруч з молодим учителем релігії в українській гімназії — отцем–катехитом Чемеринським.
Комендант поліції зробив переклик, а тоді в’язнів одного за одним почали виводити з приймальної кімнати до автобуса із заґратованими віконцями, і коли салон машини був уже вщерть набитий, отець Чемеринський підвів руку з розп’яттям і заговорив:
"Дорогі діти, нас повезуть до Берези Картузької на місце звільнених і страчених, бо ж там має бути так само тісно, як у цій автівці. Й не знати, що з нами буде, тож творім зараз німу сповідь, збудімо в собі жаль за гріхи, а я усім даю розгрішення..."
...Тяжкий Олесів спогад враз обірвався: за хвірткою стояв, покашлюючи, зібраний, мов до церкви, поголений і без сліду похмілля на обличчі сусід Гаврилко. Він сперся ліктями на дашок паркана й помахував до Олеся рукою, прохаючи, щоб підійшов до нього.
Олесь неохоче подався до хвіртки й мовив: "Заходьте, Гаврилку", але той замахав руками, мовляв — не маю часу, йду на базар.
"Знаєте, Олесю, що я собі помінив, — заговорив Гаврилко, запобігливо посміхаючись. — Став я бідний, мов церковна миша, не маю навіть дрібної копійки ні на келішок, ні на шматок сала для закуски, бо все, що наскладав собі на похорон, забрав з моєї ощадної книжки наш превелебний президент, бо, видите, як стара влада пропала, то й гроші стали ніц не варті, але нових не квапиться стільки напечатати, щоб і мені перепало... То я помислив: віддали бисьте мені ті ваші дерев’яні фігури, навіщо вони вам здалися, а то такі кумедні лялі, що хтось на них міг би й злакомитися. То я забрав би їх у вас і продав на базарі. Що ви на це?"
Олесь засміявся, згадавши, що сам уже подумував, як їх позбутися, й відказав:
"Та забирайте всіх хоч би й до дідька, але ж не при неділі... Торгуйте ними скільки влізе, тільки хто їх у вас купить?"
"А не кажіть: кожна потвора знайде свого аматора! То файно вам дякую, завтра прийду з тачкою".
Й пішов, галайкаючи, як уранці:
"Добро, добро, а де його взяти?"
Тоді Олесь, немовби щось пригадав собі, підійшов до дровітні, що за повіткою, й почав виймати із штабеля нарізаних для опалу дров поліно за поліном, приглядався до кожного й нарешті відклав набік гладкий липовий поруб і чорний вишневий цурпалок, сподіваючись, що, може, вдасться йому вирізьбити з них світлу й чорну голівки двох жінок, яких любив і досі забути не може...
У цей самий час пан Корнель Геродот сидів на порозі веранди й пильно вдивлявся в бік вулички, на яку вже не виходили пані Ганя й Аделя, оскільки вони постарали собі телефони й могли пліткувати, не встаючи з ліжок... Однак цієї хвилини пан радник бачив їх, колишніх, посередині дороги і в думці спостерігав за ними — уважно, немов у театрі за цікавою виставою...
Панна Ганя взяла в долоні голову пані Аделі й, похитуючи нею то в один, то в другий бік, солодко промовляла, ніби все те, що сподіялося з подругою, їй уже відомо:
"Така ви нині слічна, пані Аделю, як по весіллі... Але щось подібне таки мусило у вас відбуватися, бо світилися вікна аж поза північ. Досі я не помічала, щоб ви так допізна засиджувалися..."
"Від вас, панно Ганю, ніщо на світі не може втаїтися, проте я вас розчарую: то було не весілля, а тільки заручини", — відказала пані Аделя, сором’язливо опустивши очі.
"Хто ж то такий ваш нинішній наречений, хотіла би–м дізнатися".
"Не лукавте, сусідко, вам усе вже відомо — як би то могло так статися, щоб ви чогось не знали... Але я вам, і лише вам, відкриюся, як на сповіді... То вернувся до мене мій перший коханець, з яким я колись давно, ще за царя Гороха, цноту втратила на Воскресінецькій горі. Той галабурда, Юлько з Шепаровець, після того надовго мене покинув, та ось повдовів і вернувся, бо де кращу пасію знайде?" — пані Аделя кокетливо запишнилась.
"Ну і як? — очі Гані загорілися гріховною цікавістю, й Аделі дивно стало, що цю перестарілу панну ще й таке обходить.
"Питаєте — як? О, я тільки вам у цьому признаюся, він любить мене більше, ніж колись, ну що там колись — то був божевільний шал, а нині — повага! Та він мене так шанує, що за всю ніч і пальцем до мене не діткнувся, до півночі гладив по коліні, але не вище... Так і заснув — мій чемний, милий, коханий..."
Панна Ганя сахнулася назад, затулила долонею рота й тряслася від стримуваного сміху:
"Чемний, ой який чемний! — булькала крізь пальці її глузлива мова. — Таж він, пані Аделю, вже не може! Хі–хі..."
"А ви на тому теж трохи розумієтеся?" — видивилася на сусідку Аделя.
"Таж я не є аж така зацофана, — мовила Ганя з образою в голосі. — Хочу вам признатися, але тільки вам: як би то сказати — я майже панна..."
Від сміху Аделі задзвеніли шибки в будинку пана Геродота; пан радник відійшов від вікна, а на його місці з’явилося відьомське видмо з перекинутою на груди каштановою косою. Аделя відвернулася, щоб не зустрітися поглядом з жидівською приблудою, про вроду якої гомоніли у всьому кварталі, й запитала, нахилившись до вуха сусідки:
"А як то — майже?"
"А так... сама не знаю — сталося те чи не сталося: брався до мене один ґвалтівник, ви його знаєте — то ж Гаврилко, пияк нещасний. Але був він тоді доста файний і такий завзятий до жінок, що ніяк не могла від нього відкараскатися, хоч ніколи до мужчин замилування не мала–м..."
"О, таких я знала — і не одного! — вигукнула замріяно Аделя. — Але таке ніщо, як Гаврилко — не йму віри. Та, видно, мав доброго диявола в собі, як навіть вас брався спокушати... А мій Юлько був колись, як огир, вибачайте — як лев... Але що ви таке сказали: він уже не здатний? То пощо такий мені здався?"
"Вам донині лише пусте в голові. Та аби поговорити і на люди з кимось вийти..."
Аделя промовчала й згодом промовила з резигнацією в голосі:
"Якщо по правді, то й мені те все давно вже вишуміло з голови і з тіла — теж, панно, пардон, майже панно Ганю... Маєте рацію: аби поговорити і на люди вийти... Або що? — гнівно вигукнула. — Якби він учора впорскнув у мене рештки свого старечого насіння, то я від того стала б нині щасливішою? Дурниці... Вернувся до мене мій Юлько — то й слава Богу — обоє будемо мати що згадувати... Ой будемо!.. А повінчаємося у самого прелата Русина... Але досить уже про пусте базікати, краще скажіть, що чути нового з політики".
"Та що, — мовила поважно всезнаюча панна Ганя, яка мала ту перевагу над сусідкою, що придбала собі детекторний радіоприймач. — Цього можна було давно сподіватися, а то — nie damy niemcom апі guzika... Гітлєр напав на Польщу!"
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ дев'ятий
Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в’язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.
Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап’ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в’янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови — ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди–годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в’язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.
"Здається, ми проїхали Ковель, — сказав Юрко. — До Берези вже недалеко... Ти боїшся, Нусю?"
"Почала боятися", — прошепотіла дівчина.
"Не допускай до себе страху, — в голосі Юрка почулася сувора твердість. — Страх — то смерть, а ми мусимо жити".
Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.
Тоді знадвору долинула вимоглива команда:
"Wyłazić! Рrędzej!"
Поліцаї оскаженіли — перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в’язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в’язнями не державна, а їхня особиста влада — безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в’язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. Їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в’язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.
(Продовження на наступній сторінці)