Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.
Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір’я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай — можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:
"О, przyszły damy, tutaj my wam damy, gulasz z was zrobimy!"
Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком "Biegiem" погнав крізь лаву. В’язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.
Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в’язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:
"Тримайся, Сербине!"
Два поліцаї потягли Тарновецького по землі до крайнього барака, а інші кинулися до новачків. Вибираючи з–поміж них чоловіків, глузували: "Polska policja kobiet nie bije!" і гнали хлопців по одному крізь шпіцрутени. Нуся бачила, як падають гумові палиці на голову Юрка, як він біжить крізь безкінечний прохід, падає, встає і біжить далі.
Дівчина закам’яніла, та водночас відчула, що, замість страху, який діймав її в автобусі, вливаються в душу мужність професора Тарновецького і Юрка Сербина, а ще власна злість і ненависть до катів — ці почуття уміцнили її, й Нуся вже знала, що відтепер і завше сприйматиме мужньо свою подальшу долю.
Вона дивилася, як лютують поліцаї, чула їхні крики, бачила їхню поквапливість і метушню, і здалося їй цієї миті, що вони, відчуваючи наближення кінця своєї сваволі, намагаються вилити всю жорстокість, бо іншої нагоди можуть уже недочекатися... Тюремники репетували, ніби криком відганяли власний страх перед бідою, якої ще не зріли, однак уже були на неї приречені; передчуття неминучої покари над катами додавали Нусі впевненості й рівноваги...
Прийшла черга й до жінок — їх повели до жіночого барака. Там зустріли дівчат змучені, виснажені голодом і зачумлені барачним смородом невільниці; одна з них підвела Нусю до незайнятого прогнилого матраца на нижніх нарах, й вона, знесилена, впала на нього; інші дівчата теж полягали — хто на лежаки, хто на голі дошки, однак тут же їх усіх підняли тюремні нагладачі й учинили шмон: відбирали коралі, кульчики, пояси, а теж молитовники, знайдені в торбинках.
"Tutaj niema Boga, Bóg za bramą został" , — насміхалися вони з дівчат.
...Тієї ночі тюремні наглядачі не тривожили в’язнів, — невже змилосердилися, і як таке могло статися, — думала Нуся і в думці вимовляла молитви, які тільки знала, аби хоч на годинку заснути, бо наступної ночі напевно спати не дадуть: барачні старожилки радили прибулим дівчатам берегти сили, бо ж будуть опричники оголошувати побудку щонайменше до трьох разів за ніч, робитимуть обшук і виганятимуть з барака на переклик, ніби хтось міг звідси втекти; будуть лупцювати гумовими палицями й наказувати роздягатися догола — на стид і ганьбу; Нуся вмовляла себе, що все те витримає, й нічого більше в ці хвилини не хотіла — тільки заснути.
Та сон не приходив, відганяли його рої думок — то про родину, то про те, яке доручення мала виконати до арешту, а не виконала, і це її мучило ще дужче, ніж турбота про батьків... Провідниця референтури Спеціальних доручень в ОУН Зеня Левицька довірила їй до початку осені зв’язатися з найнижчими ланками "Юнацтва" у Вербіжі, Іспасі, Микитинцях та Пістині й принести їм наказ бути готовими до оборони, якщо на випадок війни, про яку говорять і пишуть у газетах так густо, ніби вона вже розпочалася, рушать на села пацифікаційні поліцейські загони; Нуся той наказ вивчила напам’ять, та не встигла донести, може, хтось інший зробить це за неї, можливо, сама Зеня, бо ж не було її серед заарештованих — чи то не заклали провокатори, або ж не посміли поліцаї нападати на плебанію залуцького пароха Гояна, який втішався вселюдським пошанівком у запрутських селах...
Із смердючого матраца вилазили голодні воші й жалили тіло дівчини; їй згадувалася чиста домашня постіль на не зайнятому нині ліжку, а біля нього сидять, схопивши голови в руки, і плачуть, а може, вже й не плачуть торговицька прачка Емілія й бляхар Антошко.
А ніч така тиха, аж моторошно — чей у концтаборі такий спокій неможливий: десь брязнула б зброя, перегукнулися хоча б зрідка вартові або розрунтав би тишу крик катованого в’язня в будинку табірної жандармерії, — як же тривожно глухо стало в цьому обгородженому колючим дротом прямокутнику, ніби і земля, і небо перестали існувати — так тихо стає перед грозою або після пострілу в потилицю; й питає Нуся в сусідки, яка теж не спить, повертається з боку на бік й чухається, — чому так тихо стало.
"І я дивуюся, — відказала сусідка, — гейби їх вимело... Та й темінь надворі чоренна, навіть жарівки на вишках не горять". — "А як називається той старший поліцай з нагайкою?" — "О, то бездушний кат, не дай Боже, щоб ти хоч раз потрапила йому до рук". — "Не я, то інша потрапить, яка різниця..." — "То Юзеф Камаль — це він тримає у стані моторошного страху весь табір". — "А чому його не чутно зараз?" — "Не знаю, може, спить — хоч і нелюд, та людські потреби, певне, і в нього є..." — "Як мертво тихо", — прошепотіла сама до себе Нуся.
Мовчали до світанку, а коли надворі засіріло, почувся над пущею, десь там у глибині бездонного космосу, дзвенячий звук, нібито долинали, може, аж з Міста, дрібушечні удари молоточком по штанзі — так умів видзвонювати лише гімназійний педель Штефан Січкарня; й згадалося Нусі, що нині 1 вересня — початок навчального року. Дівчина підвела голову, наслухаючи: дзеленькотіння густішало — добиралося із незвістей до самого концтабору, захованого в пущі, розтинало небо й почало зловісно завивати; Нуся збагнула, що то не Штефанове калатання, а що — не розуміла; завивання в небі звучало так, немов там хтось скручував залізні прути, й нарешті зовсім близько, може, над мостом, що над Прип’яттю, пролунав вибух, й через заґратоване вікно завиднівся високий стовп диму, який на грибовидній шапці виносив у небо дерев’яні колоди й потеруху з дощок.
Й тоді увесь табір, зрозумівши, що сталося, враз ожив, мертва тиша розірвалася разом з вибухом бомби. Біля службового будинку метушилися поліцаї, кидали зброю й зникали в лісових нетрях, лише Юзеф Камаль кричав, показуючи своєю нерозлучною нагайкою в небо, з якого, знизуючись, просвистіли понад табором, мало не торкаючись верхів’я сосон, дві трійки — одна за одною — блискучих літаків:
"Do ukrycia, to niemcy!"
Однак сам не втікав за своїми підлеглими в ліси, ніби він один мав силу оборонитися від нападу німецьких літаків — а таки не міг він зійти зі свого поста, бо іншого місця, ніж концтабір, для нього в цілому світі не існувало, і не вмів він нічого іншого робити, лише катувати. Проте коло його діяльності швидко скорочувалося, стискалося — то наступали на поліцейський будинок з несамовитим галасом сотні в’язнів, які розламали двері бараків й вихопилися на майдан; вони наближалися до ката, хапали його за руки, а він і не оборонявся, наче не міг повірити, що його всесилля раптом скінчилося; його звалили на землю й навіть не вбивали — розтоптали, немов жабу.
В’язні добралися до складу з пальним, викотили бочки з бензином, облили жандармський будинок, він спалахнув, мов смолоскип, потім пообливали спорожнілі бараки, а коли все те взялося полум’ям, завалили залізну браму й вийшли на волю.
...З Ковельського тракту долинали до річки Ясельди, що обмивала спалений концтабір, гул машин, торохтіння возових коліс і тупіт тисяч ніг вояків Ридза Сміглого; полишаючи у придорожніх фосах гармати й кулемети, вони безладно втікали від німців, які займали східні креси поваленої за два дні Речі Посполитої. Покинувши збомбардовану Варшаву, провідці польської дефензиви, котрі нахвалялися не віддати ворогові "nawet guzika", мчали тепер трактами в автах, бричках й пішо — в бік Румунії.
Вчорашні в’язні перечікували в лісових хащах, поки стихне гуркіт на Ковельському тракті. Із надприп’ятських сіл донеслася чутка, що до Збруча марширує озброєна до зубів совєтська армія: два володарі Європи квапилися поділити між собою загиблу польську державу, її четвертий розбір уже розпочався, й отець Чемеринський злобно пожартував гіркою приповідкою, що народилася ще в часи Тадеуша Костюшка:
"Poćwiartowali naszą Polskę па trzy nierówne połowy" .
(Продовження на наступній сторінці)