"Я ходила до них, — відказала Емілія. — Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту".
"Може, так і краще, — зітхнула Нуся. — І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім..."
Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:
"Най ся діє Божа воля..."
У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанії отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН — дочку священика Зеню Левицьку. Застала й уважно слухала її розпоряджень.
"Залишатися в Місті тобі не можна, — говорила Зеня. — Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем... Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира... а–а, ти вже знаєш про нього... Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки... Таких, як ти, там буде чимало... Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв’язок із закордону. Прощавай... Вірю, що недовгою буде наша розлука..."
Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.
Перед від’їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:
"Десь там Казьо перебуває. Як зустрінешся з ним..." "Казьо мене мало обходить", — різко відказала Нуся. Після її відходу в домі запала така тяжка мовчанка, ніби щойно мерця винесли. Антошко сидів у фотелі, закривши долонями обличчя, й шепотів сам до себе:
"Де б не проклався кордон між Польщею і Україною — по Дніпру, Збручі, Сяну чи навіть по лінії Керзона, — завше він проходитиме через мій дім, розпанахуючи його навпіл..."
Розділ одинадцятий
Нагріті літом осінні вітри звіялися з долів до карпатської гряди; вони остуджувалися у тісняві смерекових пущ, полишаючи рештки тепла біля розпазурених кореневищ, у виворотнях і бездонних пропастях, на дні яких сріблилися заспокоєні осінню ліниві струмки, що доганяли одні одних і, зливаючись у широкі бинди галасливих потоків, впадали до Черемошу.
Від останнього осіннього тепла набухала чатинна повсть, у ній потавали ноги, ставало важко йти, й жаб’євський війт Петро Шекерик, продершись крізь хвойну гущавину, опинився нарешті на белебні Льодової Баби, яка розігнала увсебіч на видолини, що з обох боків обступили її підніжжя, Чорний і Білий Черемоші.
Й здалося цієї миті Шекерикові, що зайшов він у потойбічний світ, де зберігся ще ніким не порушений дух старовіку, й не чутно було тут ні владних перемін, ані подиху зачаєних небезпек, що їх принесла у надпрутські доли війна...
З гірського тунелю вихоплювався в подовгувату долину Чорний Черемош, а з піднебесної Дземброні вибігала збитошна річка, що обмивала Скарби, присілок Бистреця, вливалася вона до Черемошу з переможним шумом, начебто не вона в Черемош, а він у неї впадав... А з похилої скарбської царини дивився на вічне змагання гірських сил критий гонтом двовежний теремок, й здався він у цю хвилину жаб’євському війтові неприступною фортецею, над котрою у потойбічному карпатському світі не владна зла сила, яка вигнала його з дому шукати захисту в захованій у горах віллі співця Гуцульщини — характерника Станіслава Вінценза.
Й немов нічого тривожного не лучилося на світі: незворушний спокій витав над Бистрецем, й здавалося Шекерикові, що часу тут не існує, що неторканим зберігається дух правіку, що минулого теж немає, тільки теперішність — і в такому застиглому часі зринула перед ним жива картина, немов над сценою піднялася завіса...
Люта зима в Карпатах, аж липне в носі, біла габа вкрила гори, білими кутасами закосичилися смереки, й не видно на поверхні борів ні верховіть, ні гілок, й лінії просік засипані білизною — пухнаста бараниця простелилася над безмежним гірським ковчегом, і по тій бараниці до терема з двома вежами, тусуючись та галайкаючи, котиться орда засніжених колядників, перебраних за ведмедів, чортів, відьом, чугайстрів, жидів, жовнірів і пророків у коронах; над ордою похитуються на тичках звізди, сонця, місяці й голови допотопних звірів — то допадає до вілли карпатського співця Вінценза новорічна маланка, щоб під Василія налякати химородника й завіншувати, аби йому краще зародило, ніж торік; а по горах то тут, то там волає трубний звук трембіт, щебет скрипок, лунають голосні сміхи й теленять колядки про предвічного Бога; від пострілів з пістолів дзеленькотять вікна в теремі, сиплеться сріблом звук дзвіночків, тупотять ноги, скриплять чоботи у дворі; скарбникбереза Петро Шекерик бере високу нуту, й заводить маланка старосвітську колядку, що відлунюється в бескеттях:
Ой ішли туди дев’ять купців,
Дев’ять купців — самі молодці,
Ой ішли вони і спиталися
Доброго ґазди — ґречного пана,
Ґречного пана, пана Станіслава:
Ой ми знаємо, що ти дома,
Що сидиш собі по кінець стола...
Пан Вінценз широко відчиняє двері терема, впускає маланку до хати; пані Ірина зі служницею виносять полумиски з голубцями, буджениною, банушем, пан Станіслав наливає в пугарі горівки, перебраний тлум випиває, дякує й починає представляти панові дійство з ангелами, Юдою і тріє царями; новорічний гомін розлітається понад горами...
Чи було таке? А було!.. Та інша картина відслоняється перед Шекериком: на белебень Льодової Баби виходить з недеїв дід Іванчик.
Давно вже покійний Шекериків дід з Голов — старий ворожбит, забобонник, знавець найсокровенніших заклинань, знахарських примівок і зловісних наслань на недругів — вийшов з бистрецьких пропастей і став перед своїм наймолодшим онуком достоту таким, як був у Петровому дитинстві: довговусий, з поораним ритвинами обличчям, в чорному ширококрисому капелюсі з павиним пір’ям за околичкою й довгополому байбараку, защінканому під шиєю червоними кутасами, взутий у грубошкірі постолі із загнутими уверх рийками та з мосяжною барткою в руці.
Стояв він мовчки, наче дивом дивувався, що цей колись допитливий хлопчина, який переймав від діда, немов молитви, розмаїті повір’я, найнеймовірніші старосвітські перекази, легенди та басні, відчужившись від родимих вуглів найстарішої в Головах гражди, прилучився до вищого світу, став послом до польського сейму, знакомитим письмовцем, який видавав у самого Гнатюка записані від старих гуцулів оповідки про опришків, а ще й гуцульські календарі складав, був обраний війтом у Жаб’ї, проте не відцурався від народної ноші, ані від мови, хоч усе своє зріле життя приятелював з великими ученими із панського світу — Станіславом Вінцензом та Гнатом Хоткевичем, в красноїльському театрі якого грав Довбуша; був теж бажаним гостем у Франка й Коцюбинського, коли вони літували у Криворівні... Довго стояв мовчки перед Петром Шекериком дід Іванчик і врешті заговорив до внука, запитуючи про те, що його найбільше цікавило: чи сповнив він свою обітницю, яку дав дідові, коли ще вчився у головського вчителя Луки Гарматія — напишу, мовляв, діду, про вас велику книгу, щоб і наші нащадки мали змогу пізнати вірну правду гуцульського старовіку...
Й відказав Шекерик дідові, що книга майже готова, але як нині її уберегти, коли настав такий час, що старосвітські оповіді за крамолу вважають, — хіба що вдатися мені до святотатського вчинку, який диявольську силу дає; ви на нього колись важили, діду, та не зважилися, злякавшись небесного прокляття.
...Був дід Іванчик завзятим мисливцем, умів бистрооко цілитися у звірину чи в птаха, й падали до його ніг цапки, олені, ведмеді, навіть орла знімав з небесного зеніту. Встеляв шкірами долівки усіх клітей гражди, опудалами яструбів та пугачів обставив світлицю, на стінах пишалися оленячі роги, впираючись крученими гілками аж у стелину, а зі сволоків шкірилися зубаті пащі вепрів, лякаючи Іванчикових гостей, які у дні престольних празників приходили до нього на балюнок.
Та всього цього було дідові мало: чорна заздрість його душила, коли згадував, що живуть у Головах ще знакомитіші за нього мисливці — Джинда і Бурдей; їхня слава не давала Іванчикові спокійно спати, й задумав він диявольської сили запосягти. Й коли перед Великоднем приймав від священика святе Причастя із золотої ложечки, — не ковтнув оплатки, сховав під язиком, щоб потім закласти Боже Тіло в патрон і вистрелити в розп’яття...
Підніс священик цілувального хреста до його уст, та не схилився над ним Іванчик, й постала перед його очима щедра лісова здобич, яка уславить грішника не так користю, як славою першого в горах мисливця, наділить його незмірною силою, орлиним оком і готура слухом... Він побачив себе велико сильним у тілі, та водночас відчув, як ослаб його дух. Повів очима по людях, які півколом клячали перед престолом, і втямив, що всі вже бачать його задуманий гріх. Глянув на іконостас: Матір Божа плакала, і прошепотів Іванчик покаянну молитву — яко Юда, яко разбойник ісповідуюся тобі — а тоді прийняв Причастя і втішився чистотою своєї душі, на яку щойно насувалася чорна тінь святотатства.
(Продовження на наступній сторінці)