Стомлений Франко сідає в крісло, тягнеться немічною рукою до склянки з водою, та взяти не може, Андрій підносить її до батькових уст, напоює, і в ту ж мить у залі вибухає буря. Люди піднімаються з місць, вигукують: "Слава! Слава!"; при немічному старцеві виростає, мужніє народ, він готовий іти за своїм проводирем — настає мить, що перетворює в героїв лінивих номадів…
А коли в залі стихло і двоє дівчат піднесли Франкові лавровий вінок, він схилив голову в низькому поклоні й у ту мить побачив і почув: у першому ряду на колінах у матері–селянки завовтузився чорнявий хлопчик і запитав: "Мамо, то цей пан написав "Лиса Микиту"? Мамо…" Стрепенувся Франко, бо таких слів у цей мент не сподівався почути, бо поема, яку щойно прочитав, здавалось, перевершила все створене ним досі й уособила народ, та ось найменший паросток, його майбутнє, виростає на іншому творі; вістря розчарування діткнулось серця поета, зранило, та в тій маленькій рані враз зажевріло почуття великого щастя, із сумнівами змішаного: а що з моєї спадщини стане важливішим для людей — "Мойсей" чи "Лис Микита", який твір дійде до найглухіших закутків краю, який скоріше навчить людей добра і справедливості, який — потрібніший?
Народ не хоче розходитися, кожне бажає зблизька поглянути на Франка; хворий поет у супроводі Андрія й учителя гімназії Леонтія Кузьми пробирається вузьким проходом до дверей, на нього дивляться сотні захоплених, побожних і зажурених очей, Франко згинається під тягарем слави і власного чину й полегшено зітхає, коли утрьох виходять на морозне повітря.
М’яко, мов крохмаль, заскрипів під ногами свіжий сніг на вулиці Костюшка. Тихе порипування навіяло поетові щось дуже давнє й належне тільки йому одному — згадку про зимові прогулянки в Панчужний ліс до закожушеного інеєм старого дуба; ті нагуєвицькі мандрівки, які не мали свідків, завжди очищували його од життєвого накипу; Франко відчув, як втомився він людською присутністю, опікою, розмовами, він щемно забажав самотності й попросив Андрія і вчителя, щоб залишили його, він хоче поблукати вулицями сам — Коломия дає йому таке право.
Не чекаючи згоди, повернувся й пішов догори вулицею Костюшка; Андрій і вчитель Кузьма дивились йому вслід, вони з тривогою спостерігали, як лівою, сильнішою, рукою, заклавши її за спину, ловить Франко безвладну праву, врешті спіймав і, згорбившись та налягаючи на ногу, подався далі й зник за рогом вулиць Костюшка й Крашевського. Тоді Андрій поглянув на Кузьму, кивнув йому головою й подався слідом за батьком.
Дивна полегша овіяла Франка, мов легіт у спеку. Відчувши себе самотнім, він випростався, йому захотілося розправити й руки, щоб аж захрустіло в суглобах, та вони мертво зчепилися за спиною й були йому непідвладні; тільки руки нагадували тепер Франкові про його немічну старість, а в грудях по–молодечому забилося серце й потерухою обсипалися з душі гнітючі думи й сумніви. Полегша була несподіваною, вона спустошила його; нових думок зібрати докупи не міг, їх уламки кружляли вихорцем попереду і втікали, немов літній чорторий по курній дорозі; хвилеве вивільнення від людей, обов’язків, опіки розслабило його, на душі стало легко, та водночас і порожньо, звичний до натужної праці мозок хапався за будь–яку мисль, щоб мати хоч сяку–таку поживу; Франко впізнавав ті мислі у вихорцеві, що віддалявся, проте вони були тепер чужі, не його власні, й він відпустив їх, знесилившись утримувати; звернув на Євангелицьку, а коли здалеку заблищало льодове дзеркало Рамлярівського ставу, всипаного чорними цяточками людських постатей — то сиділи над ополонками закутані в кожухи рибалки, — зголодніла пам’ять вхопилася за одну–єдину думку: все життя він мріяв мати свій ставок з рибами, була це найскромніша із скромних забаганка і примха, інших химер не мав, — але й ця не здійснилася.
А втім, був у нього ставок. Озерце. Франко випадково знайшов його ще в молодості, шукаючи грибів у Винниківському лісі біля Львова. У ярузі, зарослій з усіх боків непрочищеною молодою грабиною, на самому дні, спочивало воно, немов велике чисте око, обрамлене довгими віями очерету, живлене, певно, підземними теплими водами, тихе й непорочне; було те озерце глибоке й чисте, з білим піщаним дном, і не полохані, не ловлені ніким дивилися на світ, відкривши ротики, потішні верховодки, шугали зигзагами, немов по склі, табунці мальків, у глибині повисали, ніби невагомі, червонопері клені, із зеленої осоки визирали вусаті коропи, сонно позіхаючи чорними ротами, а на самому дні, зарившись у пісок, спочивав молодий сом, він міцно спав і, певне, по–риб’ячому хропів, бо з того місця, де була занурена у дно його паща, злітали аж до поверхні білі крупинки піску.
Панувала над озерцем свята тиша. Франко роззувся, підкачав штани — він добре вмів ловити рибу руками, за якусь годину тут зостануться тільки мальки, — ступив у воду, і побрижилося водяне дзеркало, риба причаїлася на дні і в осоці, ховатися ще не вміла, й здалось тоді Франкові, що риба ця ще надто молода і гріх її виловлювати, гріх полохати святий спокій довкруж відлюдного озерця. Він вийшов з води і, тихо скрадаючись, вибрався заросляком з яруги; озера згори не було видно; втішний, що має свій власний став, Франко потаємно вийшов з лісу, постановивши прийти сюди з товаришами на банкет, коли стучніють і коропи, і сом.
Солодко пестила втомлений мозок згадка з молодості, та вже й тривожила, бо добиралася до того часу, коли він з друзями прийшов удруге до таємничого озерця; Франкові не хотілося тепер про те згадувати, він тішив себе пам’яттю про чисту сльозу землі у винниківській ярузі й виходив Євангелицькою до Рамлярівського ставу, щоб там постояти біля рибалок.
Та по дорозі наткнувся на мур — добре знайомий, але в цю мить забутий, той високий мур затискав собою чорний будинок із сліпими, затуленими кошницями вікнами; а тоді думки, що відлетіли були з вихорцем–чорториєм, вернулися тучною хмарою й покрили його всього.
Була це коломийська судова тюрма.
Хотів вернутися, та ноги самі понесли його, немов по зледенілій похилій площині, до муру, опиратися не мав сили, з розгону вдарився плечем об сизу від паморозі кладку муру — чи то справді слизька була дорога, чи тюрма, впізнавши свою колишню жертву, знову затягала її в свою чорну утробу; Франко з жахом відчув, як підкрадається до нього приступ душевної хвороби. "Чому я пішов сам, без Андрія! Мені не можна ходити самому, я можу тут упасти й замерзнути під брамою тюрми, а тоді скажуть недруги лукаві: то було його призначення, з чого почав, тим і закінчив". Франко натужувався, щоб відірвати себе від муру, та мур держав його, немов магніт металеву кульку, й відчув поет, як він ураз розполовинився і стало їх два: один — юнак у форменій академічній куртці, з чорним метеликом під шиєю, з м’якими рудими вусами й пишним хвилястим волоссям, а другий — сивобородий старець з суворо закроєними вустами й вірлиним поглядом очей, у рожевій хламиді, гордий і стомлений; в одному Франко впізнав героя свого оповідання "На дні" — Андрія Темеру, а в другому — пророка, ожилого з мармурової статуї Мікеланджело в римському соборі Кайданів святого Петра.
І один, і другий були його часткою, витвором, дітищем, але не ним; вони, до того ж, заперечували його фізичну сутність, бо створені були для того, щоб жити після смерті автора; вони заперечували й один одного, бо мусив загинути Темера, щоб народився Мойсей.
Франко впізнав Темеру і схлипнув з радості — так плаче осиротілий вітець, побачивши уві сні своє померле дитя; Франко вмить втілився у нього, відчувши пекучу жагу молодості; йому самому дивно стало, що він не боїться — ні, навіть бажає зайти ще раз у смердючу камеру, в якій сидів більше тридцяти років тому, й розпочати знову своє сходження від прогнилого матраца на тапчані в колишній судовій тюрмі до підніжжя з білого каррарського мармуру, на якому височить мікеланджелівський пророк. Франко розумів, що це блюзнірське бажання, що навіть він сам не має права допускати й думки про можливість нинішнього ув’язнення Франка, та й нереальним було б це бажання, бо той, кому велено стояти на п’єдесталі, не може одночасно гнити в тюрмі; але він хотів ще мить побути в іпостасі Темери, й утримала його в ній надлинула враз тиха мелодія, така знайома й рідна, мов жебоніння весняного струмочка біля вітцівської хати, — Франко прислухався, упізнав і зовсім не здивувався, що крізь десятки кварталів і крізь десятки років так виразно долинає з ресторації Ціти мелодія Воробкевичевого вальсу.
Злились тоді два образи, на які він розполовинився — Темери й Мойсея, — в один, його власний, і знову Франко впізнав себе — старого й змученого, спертого плечем до стіни коломийської тюрми; він мусив іти звідси, та не мав сили відштовхнутися від муру, і тут йому на допомогу прийшла з прірви минулого жінка, яка ніколи не старіла, молода попадя з Белелуї — Ольга Озаркевичева. Вона підійшла до муру, подала коханому руку — рука у Франка стала сильною й цупкою — і тихо вивела з пастки на замерзлий Рамлярівський став. "Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода", — прошепотів Франко, й вони пішли по міцному льоду; рибалки зникли з Рамлярівки, щоб не заважати любові, яка, виминаючи зрадливі ополонки, проходила своїм останнім шляхом у хвилинах щастя золотого.
(Продовження на наступній сторінці)