Коли почалася моя погоня за китом? Тут, у Коломиї? А може, ще раніше? Коли я уперше почув грім, який потряс найглибші основи гір? Хіба не тоді, коли ще хлопчиком лежав під оборогом і вчував згущену музику стривоженого передгроззям лісу, перетворену на людські слова "рани–рани–рани", коли я, не зазнавши ще болю ран людських, дізнався враз, що вони є, й тоді ж побачив злих велетнів, які один одному з Долу до Радичева по небу сокиру передавали, щоб завдати людям тих ран, і розпочав поєдинок з ними?
А може, пізніше, коли виплекував у серці ідею — знайти скарби Довбуша, вибудувати за них народні школи, підняти хліборобство, започаткувати промисли, виховати робітництво й інтелігенцію, й наївна ідея відтоді почала реалізуватися в тяжких пошуках тих скарбів у душах людей, і я знаходив і записував їх номінал у книгах — їм же для науки?
А може… Я шукав всеосяжного образу, в якому хотів утілити думку, що історію творять маси, проте маси складаються з одиниць, з яких кожна вносить частку свого лету, — і мусить хтось один спрямовувати той політ, а хтось мусить і терном стелитися внизу, захищаючи людей, що набираються сил для творення великих перемін. Який образ у спромозі розкрити цю філософію: Данила, Митуси, Бояна, Ісуса, Магомета, Мойсея?
Я шукав, а озерця висихали й кришилися звапнілі кістяки неспійманих рибин, замулювалися чисті води, заростали квасним зелом, та попереду я бачив море і йшов до нього — до твору, який мав стати підсумком всього мого життя, моєю сповіддю, напуттям і покутою.
О, як легко було Коцюбинському так парадно висловитися: "У своїй убогій хаті він сидів за столом босий, плів рибацькі сіті, як бідний апостол, і писав поему "Мойсей"… Мій добрий друже, не варто було вдаватися до таких вигадливих образів — сіть для риби і сіть для сердець. Так не було. І хата моя не убога, і босоніж не ходжу, і ніколи не вдаю з себе апостола, а якщо й плету сіті, то тоді, коли відпочиваю й не пишу нічого.
Для "Мойсея" я жив п’ятдесят літ, а працював тридцять, і все, що мало бути потім втілене в образі, імені якого я ще не знав, судилось мені пережити самому. Я не взявся за перо, доки…
Холод морозив обличчя, намерзали бурульки на вусах, обтягаючи їх донизу, двоповерхова Коломия йшла назустріч Франкові Ринковою площею, замкненою торговими рядами, ратушею і прикрашеним масками римських патриціанок жовтим будинком, на другому поверсі якого розміщалася фешенебельна ресторація Ціти.
Доки — що?
"Як ви можете сподіватися, — сказав Франкові намісник Бадені, — що після того, як у залі львівської ратуші на багатолюдному зібранні ви назвали бунтівника голосом народного сумління… що після того я дозволю вам зайняти в університеті кафедру, з якої ви мали б можливість безкарно проголошувати шкідливі для імперії ідеї? Ви не могли кілька днів почекати з тим ювілеєм Драгоманова?"
Здається, тоді я вперше зрозумів, що настала пора комусь одному з усього мого народу виступити вперед, щоб спрямувати його похід до свободи, і це маю зробити я… Своєю відповіддю я викликав на поєдинок сильнішого за мене ворога; знав, що на мене посипляться удари, які треба буде витримати, мало того — що я сам спрямую їх на себе, накличу, щоб розпочати бій.
"Ще не відомо, що важливіше, ваша світлість, — моє викладання в університеті чи використання привселюдних трибун для проголошення ідей радикальної партії… Та не в цьому річ: якщо послухатися вас, то все життя доведеться мовчати: нині побоїшся втратити посаду, завтра — що не запросять на бал, післязавтра чекатимеш на орден. А потім, коли нащадки спитають, що ми робили протягом свого життя, нам доведеться відповісти одним словом: боялися".
І як тільки я зважився вийти вперед, ті удари посипались на мене один за одним — щедрі й нестерпно болючі; мені довелося зрозуміти, що мій проводир — то не ліванський кедр, розлогий і пишний, а наїжачений колючий терен, якому призначено виповзати на узлісся, першому приймати удари рубачів, бути топтаним, зневаженим, якому ніколи вже не заховатися в затінок, він мусить витримувати стужу й спеку, розцвітати в заморозки й плодоносити терпким плодом…
На переломі 1896–1897 років на мене, мов на жебручого старця, напали два пси — вибори й хвороба. Я кілька місяців не виходив з темної кімнати, диктуючи дружині "Мій Ізмарагд" — записував у притчах досвід свого життя. А тим часом виборці четвертої курії округу Перемишль — Мостиська йшли голосувати за свого посла до парламенту — Івана Франка; мені потрібна була трибуна, та Бадені й цього разу не допустив мене до неї… Повз мої вікна жандарми гнали до тюрми збитих до крові селян у кайданах, хто встиг втекти від урн — забігав до мого помешкання, щоб заховатись; мої сподівання на співпрацю з польським панством розвіялися, в пресі мене назвали Валленродом, який підступно втиснувся в польський стан, щоб шкодити ізсередини, а тоді я кинувся на своїх противників з двома статтями. "Ви самі Валленроди, — вигукнув я в статті "Поет зради", в люті своїй посягаючи на польську святая святих — Міцкевича, — і ваші пророки годують покоління отруйними плодами, вважаючи зраду патріотизмом!" Можливо, й переборщив, та не шкодував — я і своїх — звернувся й до українських псевдопатріотів із статтею "Дещо про себе самого", щиро признавшись, що не люблю ні їх, ні їхньої Русі. Колись так Петро Чаадаєв накинувся на своє оточення у "Філософських листах", різниця лише та, що його слухали дами, обвішані брильянтами, сенатори й генерали, а мене — селяни, робітники й студенти, і не вони злякались моїх слів, а правовірні українські обивателі. Отож Юліан Романчук назвав мене Геростратом, а вшехпольські паничі віталися зі мною на вулиці голосним "тьфу!"
Та найбільше заболіло й болить досі інше… Здавалось, ніщо не могло роз’єднати дружбу між сином коваля з Нагуєвич і селянським сином з Куяв Яном Каспровичем. Рани наші сльозилися однаковим болем; його родаків на Познанщині онімечували пруссаки, а в Галичині шляхта ополячувала моїх братів, і він, і я запізналися в юності з тюремним комфортом; і позичав він мені фрак на габілітаційну лекцію, і кумом був, а коли ми з Каспровичем і Трушем вибралися нарешті до Винниківського лісу…
Єдиний Каспрович знав, що означала для мене та моя маленька радість — потаємне й чисте, мов сльоза, озерце з рибами: я розповідав йому про молодого лінивого сома, що хропе в білому піску, про червоноперих кленчуків і вусатих небоязких коропів у осоці; Каспрович уважно вислуховував ті мої розповіді й усміхався, радіючи моєю втіхою, і коли ми одного літнього дня, раніше вийшовши з редакції, подались–таки до Винниківського лісу, він, побачивши на другому боці вулиці Івана Труша, покликав його: "Ходи з нами, намалюєш Франків ставок…" У лісі я з тривогою в серці пішов попереду: хоча б не зблудити, скільки років минуло відтоді, як я знайшов те озерце; ми пробиралися крізь грабовий лісок, він був прочищений, і це мене до решти стривожило: сюди вже приходили люди! Ми сповзали крутим спуском донизу, я вдивлявся, та не бачив синього дзеркальця; побіг по дну яруги і врешті зупинився над великим кругом рудого гірчака, що покрив дно колишнього озерця; береги довкола осунулися, а на брудному піску виднілися розпластані кістяки риб… Уперше тоді затовклися в моїм мозку слова: "Тату, тату, нам зимно тут, зігрій нас, лиш дихни теплом, що з серця йде!.. Де я тепла візьму вам, небожата?.." Я схилився до Яна, він узяв мене рукою за плече, стиснув, і в моїм серці вгамовувався пекучий жаль…
Після публікації статті "Поет зради" я зайшов до редакції "Kuriera", та не встиг дійти до свого робочого стола, як ображені польські патріоти повставали, один сказав: "Pan tu nie masz miejsca"[72], і з усіма вийшов до сусідньої кімнати й Каспрович…
Я гамував свій біль пером, накликаючи на себе нові лиха; виповз терном на узлісся, назавжди перемінившись у нього, і в ліс мені не було вороття: мусив своїм колюччям захищати той ліс і себе — я йшов до твору, який мав розкрити й виправдати мій чин.
"Усі ми плем’я сонне і боляще…" "Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий…" "Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, ви парфумовані плебеї в фраку…" Я писав поему "Похорон", а знав, що має прийти до мене твір розважніший і глибший. Я записував до блокнота фрази, які навіювалися передчуттям бурі: "Степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови… гуркотів грім, та в тому громі не було Єгови…" Хтось нашіптував мені біблійними словами: "Не можна бачити тобі лице моє, не житиме людина, що бачила лице моє" — я чув, як наближається до мене божество творення, і я бажав його уздріти ціною життя. До мене добиралася недуга, ночами притишені голоси провіщали мій кінець, і я приймав віщування… У мене й сьогодні немає страху перед смертю: в людства відмирають тільки зношені клітини, й оновлене енергією тих клітин людство стає сильнішим і безсмертним; я просив у мого бога творчості дати мені час і снагу написати свій найкращий твір — ціною подальшого життя. І коли це сталося, божество почало нещадно відбирати в мене плату, залишаючи на дні душі черепи стовчених мрій, кістяки нездійснених планів, трупи обманутих надій. Чи окупив я ці жертви "Мойсеєм"?
(Продовження на наступній сторінці)