"А Франко? Він усе життя був поденником — заробляв на хліб редагуванням та коректурою".
"Це особиста справа Франка. А може, поденщина — його покликання? Та якби він був директором гімназії, то всі папери писав би сам і навіть складав би розклад годин… А я — чистий мистець, жодним іншим інструментом, крім пензля й смичка, працювати не вмію і не хочу, — чому на кожний випадок життя мені підсовують приклад Франка? Набридло вже…"
"Це Шпатько з тебе говорить".
"Можливо… Але й Шпатькове озлоблення має свій ґрунт. Вибач, я не маю рації… Та уяви собі, що раптом усі стали такими, як Франко. Хто ж виділиться тоді з тієї інтелектуально–титанічної маси, щоб повести її за собою, — Господь Бог?"
"Римський історик Гай Саллюстій у "Змові Катиліни" писав: "Якщо людина прагне виділитися з–поміж інших, то мусить докласти всіх зусиль, щоб не змарнувати свого життя у мовчанні, мов худоба, яка з природи своєї хилить голову до землі й турбується тільки про живіт". Дав би то Бог, щоб усе суспільство стало на рівень Франка, тоді появились би сильніші, а ледачим і слабодухим серед будь–якої громади один вихід — небуття, смерть".
"Якби ж то я мав мужність умерти, Адаме… А іншого виходу не бачу: без тебе не вилізу з того багна, в якому зав’яз… О, якби ти воскрес, я вернувся б до праці — трудився б і ждав…"
"І ждав? Так легко хотів би пройти крізь життя — тільки з творчістю, яка дає насолоду, тільки з натхненням, без мук, у празничному очікуванні благоденства, царства вільного суспільства, яке виборять для тебе Франко, Січинський, Коцко і іже з ними, а ти прийшов би на готове весілля у святковій одежі, з подарунком — багатим чи скромним — і всівся б на видному місці за накритим столом?"
"То що мені діяти — вмерти чи жити?"
"Аби з гідністю і з користю для людей".
Домовину кладуть на підвищення, хтось промовляє.
"Хто цей чоловік з чорною бородою й трагічними очима? Знайоме обличчя… Хто він, Вандо?"
"Це посол Стефаник. Це Василь Стефаник, Іване".
"Стефаник… Як віддалилося життя — на далекі гони, і не перейти, не наздогнати…"
"Не перейти й не наздогнати, Іване".
Промовляє посол Копачинський. Він плаче… Це ж той, який не знає, віршами чи прозою пише Стефаник. Чому він промовляє, яке має право, адже напевно досі й не чув про Коцка… То з ким мені нині йти, коли Коцка нема, Стефаник далеко, а хлопці з "Молодої музи" стоять он пониклі й безпорадні? З Копачинським?
Хтось хоче розрадити Косинюка, бере його під руку, дихає у вухо горілчаним перегаром і підбадьорливо бурмотить:
"А ми ляхів — за Сян! Нас вони називають мужиками, які не знають навіть, для чого існують плювачки… Не потребуємо плювачок, нам досить паркету й намісницької пики!"
"Ради всього найсвятішого, Йосипе, — щезни назавжди з моїх очей. Мені вже все одно… Як тільки ще раз підійдеш до мене, я тебе розстріляю з оцього ось кольта".
"…Іване, я тебе не відпущу від себе; пропадеш. Я тебе кохаю, Івасю!"
"Побавилися — й досить, Вандо. Розлюбив".
"Неправда! Неправда! Неправда!"
Косинюк затикає вуха, щоб неї чути відлуння розпачливого крику, яке летить за ним, наздоганяє; він приспішує ходу, йому здається, що чує живий голос Ванди: "Іване, Іване!" — втікає від нього й зупиняється на самому вершечку гори, звідки видно весь Львів.
Бачить: на Хорунщизні вирує натовп людей; знає — хто вони, чує гамір, викрики. Ось воно, пане Франко, "братерство велике всесвітнє": ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям — у пояс, у пояс!.. Але ж не всі, не всі там — Ванди й Карла нема… А чому б, Іване, не зійти тобі із Замкової гори й не розігнати роз’юшену банду кулаками та пострілами, не спам’ятати, не дати їй відчути твою силу? Таж то найлегше — пустити собі кульку в лоб.
З Високого Замку видно, як у піщаній печері на Левиній горі палко цілуються закохані.
Косинюк виймає револьвер. "Оцей маленький інструмент, холодний та блискучий…" Вертатися чи залишитись тут? Розігнати озвірілу банду чи сполохати закохану пару пострілом? Стріляти вгору чи в скроню?
І разом пролунали: "Іване, Іване, це я, Ванда, о Боже!.." з підніжжя Замкової гори, а на вершечку — постріл.
Невідомий втомлено змахнув рукою:
"Завісу!.. Вистава закінчена… Шановні глядачі з майбутнього, я не знаю, які андрєєвські слова маю продекламувати зараз: "Я переміг тебе, злий вороже" чи "Тихше, тихше, людина вмерла"?
IX
Урицькі скали, які вночі при місячному світлі бовваніли під небом у недосяжній для нас площині й, перебуваючи в незмірно віддаленому часі, заманювали у свій нереальний світ усе довкола суще, ніби ота "Снігова гряда" Реріха, до якої можна лише наближатися, мов до ідеї, — ураз змаліли, тільки–но сонце піднялося над чолопком Жолоба.
Зникли безслідно, навіть з уяви, рублені стіни старовинного замку, залишилися тільки лискучі шрами на громадді велетенських каменів, абияк природою накиданих, реконструювати Тустанську твердиню можна тепер хіба що з допомогою точної науки й холодної логіки — і то не як реалію, а як пам’ятник ранам, заподіяним народові давним–давно.
А десь там, на самому вершечку Каменя, повинен видніти проти сонця незарубцьований слід від долота художника, якого і я міг знати, бо диктував йому текст напису письменник, котрий був моїм метром; закарбовували вони на скалі рани своїх душ: нездійснені пориви, біль за передчасно згасаючим життям Учителя, та, певно, й надії, що цю пам’ятку прочитають щасливіші за них люди й згадають часи, коли народ стояв на краю ночі — перед світанком; я повинен знайти слід людей, яких уже нема, — щоб заболіло мене їх небуття.
А може — щоб утвердило? Чому людське небуття повинно доконче пригноблювати живих? Чому ми так бездумно повторюємо слова Джона Донна[70] "від смерті кожної людини малію і я"? Чи ж то змалів я, дізнавшись про смерть мого друга — білоруського письменника Володимира Короткевича, — таж ні, навпаки — виріс і змужнів, забираючи в нього найцінніше, те, що він зумів залишити людям. А може, від смертей, закономірних і неминучих, людство не бідніє, а збагачується? Що дала світові смерть Бальзака, Толстого, Франка — втрату чи зиск? Зиск, бо зі смертю геніїв назавжди зникають їхні слабкості, а залишається тільки доцільний продукт мислення…
Гай, гай… Як легко дійти до такого категоричного висновку, забувши, скільки добра ми висушуємо в собі, коли вишукуємо в людях, які відійшли, лише потрібні нам ідеї, а забуваємо про їх звичайну земну людськість.
Хай не пригноблює й не збіднює нас людське небуття, але боліти — мусить.
Ми з Адріаною переступили Вороновий потік і почали підніматися крутим пішничком до колишнього дитинця Тустанського замку, де, можливо, чекали ще на нас молоді археологи й керівник експедиції Михайло Федорович.
Мене діймала тривога: а чи вдасться побачити сьогодні те найголовніше, за чим я приїхав, — напис, викарбуваний в честь сорокаріччя письменницької діяльності Івана Франка на урицькому Камені 1913 року, відчитати, що саме записали на скалі учні поета — яку думку, який заклик, і в змісті напису віднайти ключ до зрозуміння сенсу безперервної зміни поколінь, які, немов бігуни, передають один одному факел життя.
Я тримав за руку Адріану, допомагаючи їй вибиратися на гору, був безмірно вдячний їй за цілонічну розмову і, відчуваючи холод її долоні, розумів ще й те, що не тільки Урицька скала при денному світлі стала звичайним об’єктом для досліджень, а й тема мого роману, і якщо продовжуватиметься між нами бесіда, то вона буде предметніша й сухіша; а може, й немає потреби її продовжувати, а може, й не потрібен мені вже той напис після того, як ми під покровом купальської ночі зуміли діткнутись пучками до шрамів, залишених на чолі Історії.
Для чого ми це зробили? Щоб роз’ятрити свої ще не загоєні рани? Можливо — у нас їх немало. Ми пережили війну, яка за своєю жорстокістю не мала прецеденту. Полоненого солдата Першої світової війни за виявлення у нього кулі "дум–дум" розстрілювали на місці без суду, а за Хіросіму й донині ніхто не покараний…
Ми повинні кожної миті доторкатися до ран — давніх і свіжих. Мусимо пам’ятати про кожну краплю людської крові, справедливо чи несправедливо вона пролита — та ніколи не марно.
До дитинця скрадалися крізь отвір, у який колись були вправлені в’їзні ворота. Обоє, кожне для себе, придумували слова виправдання перед товариством за цілонічну відсутність. Проте наші побоювання були даремні: археологи міцно спали на розстелених наметах; промерзлі від вранішнього холоду, вони попритулювалися одне до одного, мов діти, — ніхто й не поворухнувся, коли ми зайшли.
Адріана вивільнила свою долоню з моєї й попрямувала до колоди, на якій сиділа вчора, присіла й відчужилась від мене, ніби знайомства між нами ще й не було.
(Продовження на наступній сторінці)