Думки, які ще якусь годину тому, підхоплені грайливим вітерцем, втікали від Франка, даючи відпочити його мозкові, тепер, відбившись від тюремної стіни, невідступно йшли за ним, гоготіли, вкривали хмарою. Франко втомився думати, до того ж замерз: з Ринку потягло холодним вітром, ураз захурделило. Біля входу до ресторації заступила йому дорогу чиясь постать, Франко обійшов її, відчинив двері; з ресторанного вестибюля потягло теплом і лоскітливим запахом кави. Важко піднімався сходами наверх; біля гардероба зустрів його кельнер, холодно вклонився й повідомив, що ресторацію за півгодини замикають; кельнер поводився зверхньо, проте великодушно погодився подати філіжанку гарячої кави.
Франко струшував із себе пальто — кельнер не квапився допомагати; пальто впало на підлогу, й аж тоді потеплів у кельнера погляд — він підняв пальто, зняв з клієнта шапку: "Вибачайте, пане Франко, ледве впізнав: ви весь у снігу. Сьогодні бачив вас у залі Ощадної каси, йшов–єм на службу, а народ туди валив, я думав, що то загостив вельможний архікнязь, то вже і вас трохи послухав. Ви дуже подалися, на радикальному вічу, з десять років тому, виглядали–сьте ліпше. А що вже народу, пам’ятаю, було тоді — і все репаний мужик, якому враз отворилися уста: простіш хлоп став поруч з вами за трибуну й прорікав революцію… Я не бунтар, пане Франко, але той здвиг захопив був і мене… Сідайте, сідайте, я зараз подам каву, та засиджуватись не зможете, це вже від мене не залежить, — кельнер був збентежений — відходячи, бурмотів сам до себе: — Що за день на такі гості, що за день?"
У ресторанному залі було мертво. Не тихо, а мертво. Вікна завішані білими шторами, біля входу став непорушний, мов статуя, метрдотель, на столах у вазах червоніли сухі безсмертники. Франко сів за той самий столик, за яким сидів колись з Ольгою; на столику теж мертвотно красувалися цвинтарні квіти. "Кого це ними вітають? Таж не мене". Франко силкувався викликати в пам’яті мелодію вальсу Воробкевича, щоб іще раз згадати останню зустріч, але не воскрес жоден тон, не зринула жодна рисочка образу коханої — все вмерло в цьому залі, прикрашеному похоронними квітами.
Схилив голову, і на мить йому здалося: він приїхав у Нагуєвичі, щоб підняти з дна криниці ключі, які опустив на дно ще дитиною, — може, вони повернуть йому здоров’я. Стоїть над криницею, до останньої рури засипаною глиною; люди чомусь поховалися по обійстях, хоч і впізнали Яся Франка; і враз над ним у високості зареготав велетень, з яким він колись став на прю: "А що, всихаєш? Бо не знаєш, як вийти з нетрів, у які я тебе загнав! Тобі здавалося, що ти переміг мене, а я відібрав у тебе ключі, і ти ніколи не вийдеш з клітки твоєї гордині на волю, все умре разом з тобою, жодне слово не випорсне, бо ключі там, під дванадцятьма рурами, повними глевтухи. Ти хочеш, щоб люди розкопали криницю, а вони он ховаються — бо хто зважиться добувати воду, в яку вдарив грім? Та вода може стати вулканом, а народ хоче жити в спокої! О, якби ті ключі хтось відкопав, то повернулась би до тебе й до людей колишня сила!"
"Брешеш, — прошепотів Франко, — хоча й довго вже втішаєшся з нашої немочі… Ти реготав наді мною і над усім народом десять літ тому, коли на Стрілецькій площі у Львові військо розстрілювало демонстрацію мулярів і лилася кров, а в моїм серці зродились тоді віщі слова, які вирвалися з тюрми моєї душі на волю й перестали бути моїми, і народ повірив у них, жити ними почав: "Ще момент — і прокинуться всі з остовпіння тупого… задуднять — і пустині пісок на болото замісять", — тоді народився мій "Мойсей", і я переміг тебе, злий вороже!"
Кельнер подав каву, нагадавши Франкові ще раз, що за півгодини ресторацію замикають.
Що можна згадати за півгодини — як прийшов до нього образ Мойсея?
Це трапилося дуже просто, в одну мить, тільки йти до нього треба було все життя.
…Мозок натруджено працював, почало мучити безсоння, вночі причувались то скрадливе стукання у вікно, то теленькання дзвіночків або ж бренькіт мухи в павутинні, — світ наповнювався хаосом звуків, і були вони то гнівні, то благальні; поетові потрібні були ті й ті: громові — для заскорузлих черствих сумлінь, благальні — для зневірених душ; він збирав їх усіх до скриньки своєї пам’яті, там вони складалися в рядки, з яких виліплювався образ провидця, імені якого поет ще не знав.
Франкові потрібен був поштовх, чиясь порада, та ніхто не наважувався втручатися в його світ: нещадні удари зробили Франка замкнутим, відлюдькуватим, і лише Труш, метушливий і безпардонний, умів виводити Франка із шкаралущі самотності; Франко не раз говорив молодим поетам: "Ви сердитеся на Труша за те, що він є, але уявіть собі на мить, що його нема — як ви розлінивіли б!"; Труш якось прийшов до Франка й витягнув його з хати — на малярську виставку в Народному домі.
Тут я знайшов те, чого так довго шукав. Із фронтальної стіни виставочного залу глянув на мене пророк, який сходив із скелястих гір з кам’яними скрижалями у високо піднятих руках. Сповнений незламної волі старець, освітлений сонячним промінням, твердо ступає кам’янистою дорогою — обличчя натхненне, в очах гордість і впевненість, а біля його стіп звивається змія — символ мудрості.
Була це картина Корнила Устияновича "Мойсей".
Я нарешті знайшов символ. "Схиліться, небеса, — проказав біблійний пророк, — і ти, земле, слухай слова з уст моїх. Нехай же як дощ ллється наука моя, як рясні краплі на траву, як буйна злива на гаї…" Я відчув, що устами цього пророка зможу звернутися до свого народу, який повинен мене вислухати: я ж весь вік свій, весь труд тобі дав у незломнім завзятті… Впевненість Устияновичевого Мойсея сходила на мене, я ще раз окинув оком монолітну постать пророка з голови до стіп, і в ту мить побачив, як заворушилася змія, змінивши враз свою мудрість на підступність, засичала голосами Датана й Авірона: "Чого тобі ще треба від людей, іди від нас. Хіба мало тобі, що ти нас вивів із землі, медом і молоком текучої, з теплого затишку — в голодний степ, де кожного дня треба натужувати мозок у пошуках поживи, мало тобі, що розбудив нас із солодкої дрімоти й примусив уздріти нашу убогість, — ще хочеш і панувати над нами?" І кинув мій Мойсей, зрозпачений і зболений, об землю скрижалі, й розбились вони вдрузки…
Я ще раз глянув на картину і вже не вірив більше образові Устияновича. Так просто й без мук, почувши глас Божий, пішов його Мойсей на гору Сінай, узяв готові скрижалі з написаними на них заповітами й, не додавши до чужої мудрості ні краплі своєї мислі, в поті чола зродженої, віддав їх людям, а люди безмовно увірували Мойсеєві й подались за ним одностайно в країну благоденства. Неправда це. Де ж печать труду на пророцькому чолі, чому не похилилась у нього спина після довгого й важкого ходу на Сінай, куди поділися враз Датани й Авірони — уособлення рабської покори, заздрості, лінивства й злоби? Самі вступилися Мойсеєві з дороги, розтанули під отим сонячним промінням, що так щедро ллється на праведну землю з–над скелястих гір?
О ні! Не встигне ще пророк узяти ті скрижалі з вибитими на них словами, що закликають проливати кров і піт за волю, як підуть вони, темні й страшні демагоги, топтати їм дане долею благо, і аж тоді, коли розіпнуть пророка, перелічать йому кості, розчавлять, відберуть силу тіла й духа, аж тоді втямлять, що без проводиря жити не можуть, і лише після його смерті почнуть збирати кусні розбитих таблиць, складати їх докупи й відчитувати пророчу науку.
Ні, не таким буде мій Мойсей: за життя він згорбиться, зігнеться, тричі зневіриться, скрижалі в серці заховає, щоб не пропали, допише їх останніми краплями крові свого серця й залишить на горі Нево, щоб тоді, коли по його слідах підуть розбуджені ним люди, мов за матір’ю діти, могли знайти їх і набратися з них сили й віри перед битвою.
Так подумав я й вирішив поїхати до Італії, щоб побачити інший образ Мойсея — твір великого Мікеланджело.
…Уже мій поїзд мчить з Туріна до Рима через Геную й Пізу. З одного боку — Тірренське море, з другого — Апеннінський хребет, що зламується донизу терасами, на яких італієць викохує в жовтому супіску оливи й виноград, і супроводжують мене старовинні замки–кастелли, що увінчують вершини гір.
Їду в переповненому вагоні другого класу. Поруч зі мною чужі люди, проте чужості їхньої не відчуваю. Італієць привітний — без комплексу настороженого осадника, зовсім не схожий на польського шляхтича у Львові, відсутні в ньому й упокореність та запобігливість пригнобленого. Він почувається на своєму місці й не припускає навіть, що його присутність тут не бажана або що він людина другого сорту.
Рим. Спершу йду оглядати старовину. Форум Романум — розрите гробовище республіканського Риму, недогризок давнього життя. Колізей — краса руїни Риму імператорського, місце шаленого людського божевілля — вражає мертвим спокоєм. У Капітолійському музеї стою перед скульптурою галла; він лівою рукою обнімає мертве тіло коханої, яку тільки що вбив, а правою — перед обличчям римського завойовника — проколює собі мечем горло. Хто позував скульпторові, які жахливі сцени мусив він бачити? Прославляв перемогу римлян над варварами? Але ж ні, переможений галл — упертий, незламний. Невже митець, прозрівши перед кінцем світового панування Риму, визнав за новою силою величність і благородство? Ось прийде такий вродливий і сильний варвар і розтрощить непереможну, здавалось, імперію…
По крамницях — торги хрестами, образками, чотками, ляльками в червоно–жовтих убраннях папських гвардистів, алебастровими фігурками Мойсея…
Мені треба побачити живого мікеланджелівського пророка.
Спочатку йду до Ватікану. Ось яка вона, цитадель, з якої напливали до нас і "місія", й "чума". Як розгледіти її крізь зібрання шедеврів мистецтва? А таки через мистецтво.
Розписи Мікеланджело в Сікстинській капелі — крик протесту проти церковних пут; "Страшний суд" на олтарній стіні — документ конфлікту вільної творчості з церковщиною… На правій стіні — сцени з життя Мойсея, розписи Сандро Боттічеллі "Мойсей на Хориві" та "Покарання Датана й Авірона". Біля жертовника народ закидає камінням зрадників. Це станеться після смерті Мойсея: задуднять і пустині пісок на болото замісять, Авірона камінням поб’ють, а Датана повісять…
І врешті — собор Кайданів святого Петра. Скульптурна фігура Мойсея владно зупинила мене, я стрепенувся перед поглядом вождя; переді мною — не камінь, а жива людина титанічної сили й непогамовної енергії; Мойсей сидить на низькому п’єдесталі в благородній величавій простоті.
Великий майстер, коли вирізьблював його в каррарському мармурі, мав двадцять п’ять літ. Він втілював у ньому свій молодий геній і силу свого покоління, народженого Ренесансом. Камінь мусив ожити. Закінчивши роботу, Мікеланджело побачив перед собою живого пророка й заговорив до нього. Та Мойсей мовчки дивився на свого творця, ніби докоряв йому за те, що через тисячоліття примусив його знову ожити й знову мучитись своїм призначенням. Розсерджений скульптор ударив його по коліні молотком — той слід на мармурі залишився донині — й закричав: "Заговори ж до нас нарешті!"
Але й це не був мій Мойсей. Я удвічі старший від Мікеланджело, мені п’ятдесят, мій Мойсей повинен бути теж удвічі старший.
Він утомився. І вивів Єгова його з рівнин Моава на гору Нево, на вершок Пізгу, звідки видно Єрихон, і показав йому весь край: "Я показую тобі його, але не ввійдеш ти до нього, тебе відіпхнув власний народ, зневірений твоїм сорокалітнім проводом".
Це правда. Моєму Мойсеєві реаліст Азазель, дух зневіри, не раз розкривав контраст між пророцькими обіцянками волі й кривавою боротьбою за неї.
Я втомився. Я не готовий до тієї боротьби, в зародження якої вклав і свою частку. Не нам тебе провадити до бою… А битва розпочинається: повіяло весною. Ще ніби нічого й не сталося, та вже, немов коло замкнутого будинку, де жильці спали мертвецьким сном, вчувається якась метушня, у вікнах з’являються перелякані лиця: невже справді? Тріскає крига абсолютизму, надходить велика доба, в яку я не ввійду. Так бажалося з вами входить серед трубного грому… Та від мого останнього відміряє свій перший крок новітній воїн.
Озвись до мене, мій Мойсею, заговори, я маю що сказати поколінням.
І він озвався.
"Чи справді озвався? Чи маю я право стати перед своїм народом як його вчитель? — думав Франко, сидячи скраєчку крісла з опущеними на коліна руками; про Грималюка й Стефаника він забув. — Я ж уже не вчу, я так знесилів… Стою, втомлений боротьбою, на своїй горі й тільки тінь кидаю на табір. Сорок літ. І не ввійду… Немов сам собі напророкував, бо ж не мені, з порубцьованим невигойними ранами серцем, вести нове покоління в новий світ. Та, може, передам йому частку свого духу…"
Франко підвів голову, але не побачив перед собою гостей: час знову переніс його в коломийську ресторацію Ціти.
…Кава у філіжанці прохолола, й можна було, нахилившись, пити її губами без допомоги рук. П’ючи цілющий напій, Франко відчував, як зігрівається промерзле тіло, відтаює душа й повертається енергія. У Франка збудилося бажання розмовляти з кимось, сперечатися: хто ж то має прийти до ресторації, для кого прикрасили столики цвинтарними квітами, перед ким треба вступатися; а–а, хіба не все одно, пора вже йти до вчителя Кузьми на обід, там порозмовляє, Кузьма — розумний чоловік. Глянув спідлоба: біля вхідних дверей — обличчям один до одного, немов на траурній варті, — стояли, витягнувшись, метрдотель і кельнер; втім на сходах почувся тупіт, і Франко зрозумів, що час його закінчився; кельнер рвучко ступив до нього, та раптом зупинився, скам’янів, блідість покрила його обличчя, він сторожко, наче хтось цілився в його потилицю з револьвера, повернув голову, й тоді Франко побачив, як до зали, пропускаючи вперед даму, увійшов високий молодий пан у лисячому хутрі, перед ним доземно розкланювався й щось лепетів, знімаючи з клієнтів верхній одяг, метрдотель. Франко впізнав архікнязя Карла.
Підвівся й пішов до виходу, виминаючи сторопілого кельнера. Та сталося таке, чого не міг Франко й сподіватися: йому назустріч ішов архікнязь, одягнутий у кітель з еполетами й аксельбантами, він галантно, по–військовому привітався, стукнувши закаблуками, запанібратськи усміхнувся й заговорив:
"Вітаю найбільшого поета рутенського краю! О, не дивуйтесь, що знаю вас, я повинен знати всіх більш–менш визначних осіб, які гостюють у Коломиї під час моєї присутності. А вас, до того ж, супроводжували афіші з портретами й неабиякий ажіотаж… Зіто, — звернувся до молодої жінки в оксамитовій сукні, — ти завжди, буваючи в селянських хатах, допитувалася, чий то портрет висить на стінах поряд з іконами — ось перед тобою оригінал. Знайомся: доктор Іван Франко, духовний архікнязь рутенців! Я вас упізнав, пане Франко, над ставом; ви вже вибачте мені за ті мідяки: то такий народ, що без гроша й не поклониться… Чи не хочете чого–небудь попросити в мене?"
Франко з цікавістю приглядався до архікнязя Карла, який на випадок, боронь Боже, смерті його брата Фердинанда перейме кермо влади в старого Франца Йосифа; при останніх словах Карла поморщився, знехотя відказав:
"Я кланяюся вам, ясновельможний архікнязю, задурно, а якщо можу чогось просити, то одного: кидайте вже нашим людям срібло й золото, за мідяки перед вами скоро ніхто й не схилиться".
Обличчя архікнязя остигло, проте панібратська усмішка ще не відклеїлась від його губів; спохмурніла лише архікнягиня Зіта, вона зовсім не сподівалася почути такі зухвалі слова з уст рутенського доморощеного поета; Карл голосно засміявся, поплескав Франка долонею по плечу.
"Не треба гніватися. Я розумію: вас, поете, палить сором за своїх братів, які й донині не можуть позбутися рабських звичок, і ви докладаєте всіх зусиль таланту, щоб зробити їх милішими своєму серцю".
"Ні, не з гордощів я розпочав своє діло, тільки бачачи люд у ярмі, моє серце боліло", — проказав Франко в думці рядки із своєї поеми, а вголос мовив:
"Неволя, звісно, деморалізує людину: вчить на лапки ставати, лизати руку, котра б’є, всміхатися до тих, які катують його рід. Тому я все життя боровся за свободу, ваша ясновельможність".
"Мені важко, пане Франко, зрозуміти безплідні змагання рутенської інтелігенції за якусь ілюзорну волю. Чого вам ще бракне: панщина знесена давно, маєте конституцію…"
"Дозвольте, якщо можна, розказати вам одну італійську фацецію, я почув її в поїзді, їдучи з Туріна до Рима… Селянин, вертаючись з поля, поклав плуг на осла й сам сів зверху. Осел не зміг іти, тоді селянин взяв плуга на свої плечі й знову сів на осла, потішаючи його: "Тепер тобі буде легше".
Архікнягиня пирснула:
"Карле, чи не краще було б, щоб він розмовляв не з тобою, а з міністром юстиції?"
"Зі мною ті добродії розмовляли — і не раз, шановна пані", — уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.
"Та що ви, що ви! — замахав руками архікнязь. — Мені аж тепер стало цікаво розмовляти з вами. Я вже зустрічався з селянами, урядовцями, а з поетами ще ні… Метрдотель, подайте нам вина! Почекайте… ви що п’єте, пане Франко?"
"Я не п’ю".
"А все–таки… Яким напоєм ви почастували б ваш народ на великому святі? Кажіть, замовляйте…"
"Яким напоєм почастувати народ?.. Чистим підкріплюючим вином чи, може, наркотиком для приспання? Що за питання? Певне, що вином, я наркотиками не шинкую".
"Колосально!.. Традиційна розмова володаря з поетом, класичний сюжет… Ви знаєте, напевно, поему "Співець" нашого великого Гете: король хоче нагородити співця за пісню золотим ланцюжком, а він…"
"А він воліє співати за пугар вина… В нашій історії є складніший сюжет: князь Данило вбиває співака Митусу за те, що той не хотів служити в тяжкий для краю час".
"І на чиєму боці ви стоїте?"
"Народ їх сам розсудить, ваша ясновельможність".
"Що ж, народ розсудить і нас з вами, пане Франко".
"Так, тільки вас судитиме ваш, а мене мій народ. Ви вернетеся у свої краї, ми зостанемося тут".
"Правда, правда, — спісніло обличчя в архікнязя. — Я вже закінчую свій урльоп у милій моєму серцю Коломиї, незабаром повернемось до Відня".
"Щасливої дороги!" — вклонився Франко і ступив до дверей.
"Постійте, — зупинив його архікнязь. — Ви не могли б пояснити мені, чому вас рутенці називають своїм Мойсеєм?"
"Народ жде вождя", — відказав Франко й подався сходами вниз.
Почув за собою архікнязеве: "Постарів мій батько, надто добрим став, а їх давити треба", — і відповів йому в думці: "Не встигнеш… Будеш ти, мов розчавлений черв, що здихає на шляху".
Хвилева бадьорість минула, розмова з архікнязем виснажила Франка — відчув, що слабне. На вулиці вдихнув холодного повітря, сперся об стіну.
"Тату, що з вами?" — підбіг до нього Андрій, який весь час ходив за батьком слідом і чекав тепер на нього біля входу в ресторацію.
"Синку… Вірний мій хлопчику, — зітхнув полегшено Франко. — Як добре, що ти тут. Що я робив би без тебе?"
…Стефаник урешті насмілився підійти до Франка.
— Пане доктор, — сказав, — ми засиділись у вас, а ви втомлені. Мене просив Гнатюк… Я повинен переконати вас, що від ювілею вам не можна відмовлятися. Не маєте права…
— І я з цією місією прийшов, — підвівся Грималюк. — Як не парадоксально, мене теж уведено в ювілейний комітет.
Франко відказав упалим голосом:
— Ви зрозумійте й мене… Мені не до паради… Син мій, Андрій, тяжко хворий…
У той мент тихо прочинилися двері, до кабінету увійшла Ольга Федорівна, очі її були темні й запалі, вона довго дивилася на присутніх, ніби дивувалася, що вони можуть так спокійно сидіти й розмовляти.
— Хворий?! — прошепотіла сухими губами. — Він мертвий… Мертвий!
Звільгле за ніч ріще розгорялося неохоче, Адріана роздмухувала ватру, терла зап’ястям очі — може, й умисне так робила, щоб приховати сльозу.
— Ви не змогли інакше, — промовила тихо. — Та й не можна — інакше…
І все ж дивилася на мене з докором, а може, то в її очах тінився жаль за чарами купальської ночі, яка ніколи вже не вернеться, будуть інші, але не ця; або — що закінчилася цілонічна розмова, котра теж ніколи не повториться; можливо, то була й полегша, що все–таки закінчився наш важкий діалог.
Я пильно придивлявся до її втомленого, позначеного прожитими роками обличчя, щоб зрозуміти, що саме таїться в ньому, і враз побачив, як з нього виходить інший образ, дуже подібний до Адріани, але інший — з–перед років, і я спіймав себе на думці, що це обличчя я вже колись бачив — у молодості а чи уві сні; може, до вчорашнього знайомства я мріяв, щоб саме така незнана жінка вислухала мене; нове обличчя виступило з Адріаниного, мов метелик із лялечки, й було ефемерне, як метелик; з’ява ця була подібна до того вітрильника на морі — і вона раптом зникла, залишивши в мені слід краси, яку я буду віднині знову шукати…
Адріана не знала, що я побачив у ній, вона, не відриваючи від мене свого тужного погляду, спитала:
— І це вже все?
Мені стало шкода закінчувати розмову, хотілося бодай на мить її продовжити, і я сказав:
— Ні, не все. Буде ще.
ЕПІЛОГ
Третього липня 1913 року Іван Франко прокинувся від свисту чорного дрозда. Боліла голова. Вночі мучили кошмари й крізь сон вчувалися Лесині слова: "Коли мене покличе янгол смерті, я чую — вже його недовго ждати", та проминула тяжка ніч, і поет зрадів пташиному співу, що сповіщав народження нового дня.
Знав: сьогодні ввечері він попрощається з народом і попросить, щоб "Боян" проспівав йому пісню "Чорна рілля ізорана" — замість реквієму. І все… Робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж накінці не стало у власнім серці запалу ні віри…
Але день виростав, розпускався білою півонією, чулися кроки на вулиці, голоси, гуркіт — і нічні примари тікали в невість, поступаючись перед буденною звабою дня; крізь відхилене вікно вливався до кімнати вологий свист дрозда — десь він там, на старому каштані за дорогою, вперто й невтомно компонував свою вранішню пісню, і від цієї творчої наполегливості птаха у Франковій душі ставало щораз затишніше: світ житиме й без нього, світ вічний — і завжди створюватиме свою пісню чорний дрізд, і будуть народжуватися нові поети; велике щастя мав той, хто, з пітьми невідомого прийшовши, встиг до вічного життя додати частку свого подиху й тим відкупитися від забуття; щасливий той, хто над безоднею нірвани зумів побачити медовий щільник, спожити краплю меду мудрості, а решту передати людям. Хапайте квапно краплі ті, брати…
Франко вдягався. Вдивлявся у синяву літнього неба за вікном, до нього дотикалося тепло світу, зігрівало, й він відчув, як починає обсипатися з його душі чорний накип пережитого горя, немов під ковальським молотом окалина із залізного бруса. Дрізд уже заливався, знайшовши свою мелодію: справжній поет серед птахів, він вітав кожен день іншою піснею, бо день нинішній не подібний на вчорашній: вчора тлів, мов Лазар, я в горя домовині, що це за нова зоря блисла мені нині, і чому цей весняний вірш, зринувши з глибин десятків років, звучить по–новому й оновлює мене, як пісня птаха новий день?
Почув, як дужчають у нього руки, здивувався й незмірно зрадів, що може їх підвести й розправити ними на голові скуйовджене за ніч волосся; голос дрозда доливав у кволі м’язи силу, а в змучене серце — бадьорість; дивний голос м’я кудись кличе тут–то, ген–то, встань, прокинься, пробудись, vivere memento!
Тож здалося на мить Франкові, що цих сорока літ праці ще не було, що він лише розпочинає входити в них, тільки й того, що знає, як вони протікатимуть. Проте був готовий знову їх пережити від початку до кінця, не виминаючи жодної п’яді, і це втішило поета: не відчув страху, лише надію на радість життя. Благословенна мить оновлення!
Що мене нині жде, чому бентежні передчуття тривожать серце?
Хто так спозаранку стукає у двері? А–а, напевно, майстер Голембйовський.
— Увійдіть…
Чотири жінки в темних сукнях заходять до кімнати, Франко не бачить їхніх облич, тільки вінок терновий, який вони йому підносять, тримаючи з чотирьох боків, а на вінку — китиця білих троянд.
— Чому вінок терновий? — запитав.
— Бо тернова ваша слава, — відповіла перша жінка.
— А ця китиця білих рож?
— Це ясні хвилини у вашому житті, — сказала друга жінка.
— Не було їх стільки…
— То хай ця хвилина буде одною з тих білих троянд, — мовила третя жінка.
А четверта мовчала.
Франко глянув на неї — і впізнав.
Львів — Урич — Коломия,
1984 —1986 pp.