Зупинився Єпіфаній на розпутті—далі нікуди йти, тут кран його світу, тут українське цвинтарище, на якому для нього виділено місце за огорожею.
Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що не, невже тут животіє хоча б одна душа? А потім третій раз — теленьк — і знову тиша.
Кого скликає тут дзвін — людські душі? На сповідь, на молитву, на панахиду?
Обережно й боязко наближався Єпіфаній через пустир до Гончарівки, крізь пролом у валу вийшов на майдан і став на тому самому місці, де стояв тоді, і в одну мить червона лава затопила його мозок — то дзвіниця закрутилася шалено і задригали дитячі ніжки… Він стояв по коліна вкопаний у землю, та надсадився і витягнув з тягучої трясовини одну і другу ногу, а тоді ще раз теленькнув дзвоник, і Єпіфаній побачив біля дзвіниці людський гурт.
Згадав, що за всю дорогу, як тільки переступив межу України на Чернігівщині, він ніде не зустрічав людей, хоча поля були засіяні й дими курилися з коминів; на лавках біля обійсть лежали буханці хліба й коновочки з молоком; подорожні пили і їли, клали копійки, та ніхто з хат не виходив, тільки часом діти визирали крадькома крізь вікна на вулицю і притьмом ховалися, коли прохожий зупинявся.
Єпіфаній ламав хліб, запивав молоком і йшов далі, пригноблений людською застрашеністю: кого вони бояться— драгунів, карликів, себе? Коли ж себе, то що потім сподіється з цим людом? його просто не стане на землі, він самозникне, переміниться, перевтілиться, боячись свого власного імені…
А тут побачив — гурт мовчазних людей на всеукраїнському цвинтарі. Що вони роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підійти до них?
Єпіфаній наблизився: тут стояли із складеними до молитви долонями чоловіки у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині дзвіниці тихо виголошував проповідь старий священик.
— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, які пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, яке відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, яка знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!
Слухати це було втішно і страшно: серед хору анафем уперше прозвучало на Україні слово похвали Гетьманові.
— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:
— Вічная пам’ять!
— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься ему всякое прогрішеніє вольноє і невольное!
— Господи помилуй! —дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.
— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш душу від нас переставившагося раба своего Іоанна з селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилует, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.
Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:
— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…
— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розгніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу боязні й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом—Україна очунює від знепритомлення, Україна розпочала будувати свій Храм.
— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священникові у вічі, і той зрозумів, шо чернець готовий на все.
— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Моско— вією і Туреччиною. Наше козацтво, яке стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися па Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш на Україні отця Єпіфанія, який перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить запорожців хоча б на рік. Тоді простить йому Господь всі прогрішення — більшої послуги Україні годі нині зробити. Рано ще скликати народ на Україну, українці потрібні нині там, де вони опинилися, — усі боротимуться за незалежність… Квапся, сину, бо з дня на день вийдуть з турецької землі запорожці й увіпхають свої шиї в зашморг, який приготував їм за намовою цариці Анни Іванівни вижитий з розуму Данило Апостол — намісник московський на Україні. Єдиний у нас гетьман Пилип Орлик, та невільний він і волає з Салонік до синів України: "Це останній наш шанс!"
Тож подався Єпіфаній Київським шляхом. Він ішов і вголос молився, зводячи до неба руки:
— Спаси, Боже, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіди на супротивния даруя, і твоє сохраняя хрестом твоїм жительство!.. Сталося, о Боже! Прокидається народ з отупіння — відправляє панахиди по своєму провідцеві, і пробудження народне — се єсть Храм… Я покличу козацтво на Україну, як колись поклявся, але для визвольного походу!
Він ішов, славив Бога і натхненно шепотів слова Лебедиці–Мотрі:
"А тепер поглянь довкола — все це твоя Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може цей край здолати? Маловіре, твій час не закінчився у Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?"
Відповів уголос Єпіфаній:
— Готовий!
У цю мить почулося вовче виття. Зупинився чернець і весь скам’янів, бо впізнав поклик вовкулаки, який прийшов відібрати в нього воскреслу душу.
Вовкулака стояв на обочині дороги, ікластий і наїжений, він гарчав, бризкав піною, корчився і врешті перемінився із звіра в полковника Носа.
— Куди так поспішаєш, отче? — загородив полковник Єфіпанієві дорогу. — Ти вже й забув, що я на світі є. То нагадаю тобі про себе… Складай реляцію за крамольні діла: чи правда те, що з грамотою Орлика ходив єси по Україні, що карликів, вірних помічників орди, потопив у Неві?
— Пріч з дороги, зраднику! — відсторонив Єпіфаній полковника.
— Не боюся більше тебе, мене нині захищає мій Храм!
— Ха–ха! —зареготав Ніс. —Твій храм згорів, і всі ваші книги попелом розвіялися! Покійний благодійник цар Петро наказав спалити друкарню в Печерській лаврі — з усіма рукописами і фоліантами. Я сам передавав царський наказ архімандритові Аллілуєві, і він його ретельно виконав. Згорів твій храм!
— Страшну річ повів ти мені, вовкулаче, — простогнав Єпіфаній і затулив долонями обличчя, згадуючи блюзнірські слова Аллілуя: "Для прохвоста нема поста".., О, цей святотатник міг таке зробити! Проте ще не йняв віри. — Але ж він християнин? — перепитав.
— Що може бути гіршого для нас, ніж втрата пам’яті нашої?
— Безбожник він, такий самий, як і я! А втім, у Московії церкву відділили від держави, ти цього ще не знав? Безбожний сенат, безбожний сінод, то де ж візьмуться побожні священики?
— У що ж переміниться держава без Бога, коли й до того була страшною у своїй ненаситній жадобі? Що станеться з народами?
— А ось що! Коли немає Бога — все дозволеної
Вовкулака протяжно завив і на обрії постало видіння.
Золотоверхий Михайлівський собор, що возвисився до неба над Подолом, обступала диявольська рать у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, з факелами в руках. Пролунала команда, і ратники почали підпалювати бікфордові шнури, й ті зашипіли враз, вивергаючи іскри. Завмер Поділ, завмер весь Київ, чекаючи великого лиха. І враз почали падати стіни собору, ламалися хрести, топилося золото, і врешті безгучно злетіли золоті бані в піднебесся. Тоді почали збігатися зі лементом і риданням до місця, де стояв Михайлівський собор, люди; диявольська рать реготала, злітали над головами аркани, ординці в’язали людей, зводили на Поділ і в гирлі Почайни, там, де хрестив Володимир Україну, брали полонених по одному і стріляли кожному з пістоля в потилицю. А гору трупів підмивав Дніпро і ніс, і знову ніс…
— Не було цього! — закричав Єпіфаній.
(Продовження на наступній сторінці)