"Це мій охоронець, Орест Питляр", – сказав Коновалець до Максима.
…Розділ закінчився скоромовкою, певне, Михайло не вважав за потрібне розвалковувати відоме.
28 січня 1929 року на Конгресі у Відні Українська Військова Організація набрала іншого політичного формату й назвалася Організацією Українських Націоналістів: боротьба проти окупантів переходила чітко організованою сіткою в глибоке підпілля, ОУН готувалася до створення таємного війська без держави. У своїй промові Євген Коновалець наголосив: націоналізм як ідеологічна течія повинен оформитися в політичний партійний рух з суворою дисципліною, яка виключає анархію й тероризм.
Ця його настанова викликала незадоволення в молодих делегатів. Слово взяв двадцятилітній член УВО львівської екзекутиви Степан Бандера. Він закликав до саботажів, смертних вироків окупаційним проводирям, до створення підпільного університету у Львові, назвав еволюційні методи боротьби, які обстоював Роман Дашкевич, опортунізмом: окупант не повинен почувати себе в Україні сувереном, хай горить у нього земля під ногами, хай зазнає страшної помсти за Ольгу Басараб і Симона Петлюру!.. "Націоналізм, – говорив Бандера, – це фермент молодого покоління, це не реанімація замшілої квазінаціоналістичної ідеології, яка призвела до занепаду УНР, а шукання радикальних, нещадних методів боротьби".
Після промови Бандери монолітний, здавалося, Конгрес ОУН помітно надщербився. Євгена Коновальця одноголосно обрали Провідником, проте молодь домоглася, щоб заступником крайового Провідника Андрія Мельника призначити Степана Бандеру.
Конгрес розділився: лівий бік зайняли Ріко Ярий, Ярослав Стецько, Роман Завадович, Зенон Коссак, правий – Андрій Мельник, Микола Сціборський, Костянтина Малицька, Роман Дашкевич; повагавшись, з лівого боку на правий перейшла молода жінка з коротко стриженим волоссям – була то Олена Шовгенова, дружина кубанського козака Михайла Теліги.
За столом президії залишився один Коновалець.
Тінь туску лягла на обличчя Полковника: адже всю свою діяльність він спрямовував на те, щоб наблизити до себе молодь – чому нині стільки їх відсахнулося від нього. І він сказав до всіх, закриваючи засідання Конгресу:
"Наш народ мирний, терплячий, та коли чаша зла переповнюється, тоді його захоплює вихор коліївщин. Однак різня ще ніколи не приносила свободи. І ми, зберігаючи в собі ненависть, не сміємо втрачати любові. Запам'ятайте це".
Після засідання Максим Безрідний підійшов до Коновальця попрощатися.
"Бережи себе…" – сказав і тієї ж миті краєм ока вловив, що Катарів-Контрадмірал пильно прислухається.
"Якщо большевики схочуть мене вбити, то уб'ють, хоч би як остерігався, – відказав Полковник. – Чи не так, Леоніде? – підморгнув до Катаріва. – Але ти не журися, Максиме: я купив собі двох вівчурів… А втім, знаю непомильно: впаду на полі бою…"
Він подав Максимові руку, вимовивши своє звичне "сервус", кивнув охоронцеві, щоб ішов за ним. Максим на хвильку затримав юнака.
"Віднині записуй кожне його слово, кожну зустріч, кожну його дію опиши. Втямив?"
Орест Питляр пильно подивився на Максима, наче хотів запам'ятати його обличчя, й, повернувшись, мовчки подався за Коновальцем.
…У наступному розділі Михайло вмістив уривки із щоденника Коновальцевого охоронця, які знайшов у архіві діда Максима після його смерті. Очевидно, Орест Питляр послухався Безрідного й, слідкуючи за діяльністю Полковника, вів записки, а після трагедії в Роттердамі передав їх керівникові Ходорівської екзекутиви ОУН. Як склалася доля останнього охоронця Євгена Коновальця, залишилося для Михайла таємницею. Зрештою, прокотилася світом друга страшна війна.
Розділ п'ятнадцятий
Впаду на полі бою
(Із записок охоронця)
* * *
Мені судилася особлива доля – а чи щаслива, важко сказати, проте назвати її нещасливою не можу, бо що, скажіть мені, вкладає людина в абстрактне поняття – щастя? Матеріальний достаток, сімейний затишок, кохання, усвідомлення своєї порядності й чистоти сумління, гордість за виконання обов'язку перед батьками, друзями, нацією, відчуття свободи чи втіху від самотності? І ще безліч чинників роблять людське життя комфортним. Так? Ну а коли цього всього немає, коли ти не зазнав утіх від любові, не надбав багатства, не здобув свободи і не сповнився гордістю за себе самого – невже це означає, що ти нещасливий? Але як може щось означати те, чого взагалі немає й не існує навіть у думках?
А втім, усе це софістика, мудрування, медитації, а коли конкретно: що означає для мене зустріч із Коновальцем на чолопку гори Салев у швайцарських Альпах, з якого відкривається велична панорама суворих гір із Монбланом у самій славі неба? Був то лише щасливий випадок чи таки щастя?
Я, Орест Питляр, тернопільський гімназист, у сімнадцять літ вступив до УВО в потужному потоці молоді – був то протест проти хазяйнування чужинців у нашому домі й обов'язок честі, а коли говорити зовсім відверто, то частково й мода. Останнім кнюхом вважали юнака, який хоча б у мріях не зв'язував себе з підпіллям, що вже говорити про погорду й зневагу дівчат, вихованих на живих стрілецьких традиціях, на революційній героїці?
Проте ейфорія підпільної утаємниченості, яка навально заполонювала галицьку молодь, досить швидко пригнітилася страхом перед роз'юшеною польською дефензивою: масові арешти, переслідування інакомислячих, тривожні чутки про жахливі тортури в тюрмах примушували заанґажовану в підпілля молодь оберігатися, ховатися, зникати або ж одягати маску лояльності; я ж обрав еміграцію – перейшов через кордон, допав до Швайцарії і влаштувався там слухачем Женевського університету.
Українських студентів у Женеві було чимало; ми по суботах сходилися до Українського Клубу, вели там політичні розмови, слухали реферати досвідчених і малодосвідчених політиків; всі ми вважали своїм кумиром Провідника ОУН Євгена Коновальця, якого, зрештою, ніхто з нас у вічі не бачив, знали його тільки з розповідей наближених до нього, а ще із пойнятих романтикою легенд.
І випало мені справжнє щастя – пізнати не уявного, овіяного славою вождя українського підпілля, а живу, звичайну, не оповиту міфічним флером людину, хоч інколи, і нині, коли намагаюся осягнути розумом його непересічну особистість, не можу вийти з дива: як цей чоловік у свої двадцять вісім років зумів у вихорі війни створити Корпус Січових Стрільців, увійти з ним до Києва й узяти у свої руки державну владу?
…Одного недільного дозвілля, забажавши цілком усамітнитися – цей стан я завжди любив і люблю нині – я зіп'явся на гору Салев і на самій вершині побачив міцно складеного середнього зросту чоловіка в білій сорочці, що надувалася від літнього леготу; він тримав під руку молоду жінку, яка, немов тополя, згиналася під вітром, а малий хлопчик тулився до ноги батька й вимахував руками, захоплено споглядаючи засніжену вершину Монблана.
Почувши шурхіт ріні, чоловік різко повернувся і всунув до кишені руку; я як підпільник добре зрозумів цей жест і зупинився; чоловік ступив кілька кроків мені назустріч й гукнув:
"З миром?"
"З миром!" – аж надто голосно відказав я, упізнавши за газетними фотографіями самого Коновальця.
Ми розговорилися. Був він доступною людиною, без тіні зверхності в розмові; я розповів йому про наше студентське життя в Женеві, й він, прощаючись зі мною, пообіцяв завітати в наш Клуб на чарку вина.
На зустрічі я, як уже знайомий Коновальця, представив його студентам; ми цілий вечір вели дружню розмову, наприкінці він попросив мене прийти до нього на квартиру – і так я став референтом у штабі Провідника ОУН. Перечитував його кореспонденцію, складав проекти відповідей, переглядав газети й подавав Провідникові прес-релізи, та що було для мене найпочесніше й найвідповідальніше – я став невідступним його охоронцем.
Чи то щастя – жити весь час у напруженні й тривозі? А мабуть, так: я готовий кожної миті віддати за Полковника життя.
* * *
Осінь 1930 року. Українські газети в Європі зарясніли тривожними повідомленнями про шабаш репресій у Галичині, що їх розпочала польська влада над мирним населенням. Криваві акції, керовані міністром внутрішніх справ генералом Славой-Складковським, з відома маршалка Пілсудського, дістали вельми делікатну назву "пацифікація", що означало "примирення" "заспокоєння", а насправді то були напади каральних кінних експедицій на села, де мали місце оунівські саботажі: підпали маєтків польських колоністів, обривання телеграфних дротів, демонтаж залізничних колій, убивства поліцаїв, напади на поштові уряди…
Найтяжчу наругу терплять українські вчителі й священики, яких поліція вважає натхненниками саботажів і терористичних актів, їх привселюдно карають, забиваючи шомполами іноді й до смерті…
Газета "Українське Слово", яка виходить у Парижі, вмістила повідомлення про макабричний випадок, що трапився в селі Раківчик на Коломийщині: керівника сільської "Просвіти" Василя Федосюка зв'язали й увіпхали головою в розжарену піч…
Галицька газета "Гомін Краю" повідомила про бандитські напади карателів на маєтних господарів у Заліщиках: вривалися до хат, висипали з міхів відвіяне зерно й поливали гасом.
Львівська газета "Діло" помістила інформацію про арешт Президії партії УНДО.
(Продовження на наступній сторінці)