Так я думав завжди, в поті чола працюючи над словом, так я, зрештою, думаю і сьогодні, проте, навтішавшись історією і збагнувши її глибину, відчув, як підкрадаються до мене сумніви.
А чи ж то ослабла Російська імперія від прихованої сатири Гоголя і чи зміцніла Україна від його романтизації нашої історії? А українська література – то набуток героїв чи гречкосіїв? Чи, за Достоєвським, краса слова вилікувала зазомбований імперський люд – та ж ні, бо за допомогою яких героїв – раскольнікових та смердякових? І чи не з'яловіла українська штука в рідному гетто, ставши споглядальною, а не бунтівною; і чи наша література і моя скромна лепта в ній своїм співчуттям до маленької людини не наділа народові на обличчя маску голоти й не винесла на нетривкі престоли ницих провідників на кшталт брюховецьких та пушкарів – схоже сталося за наших часів у Італії, Росії й німеччині, коли там до влади поприходили кальварійські жебраки з-під тібрських мостів, кавказькі шевці та прусські єфрейтори… А чи із заразою ідей класової боротьби, яка так міцно вросла в українську драматургію, прозу й поезію образами сільських глитаїв, козацьких старшин і маєтних дідичів, ми, письменники, не озброїли чернь проти національної аристократії й залишилися учнями в колоніальній школі перевертнів, де гуманність назвалася слинявістю, жорстокість – мужністю, грабіжництво – відвагою, фанатизм – ідейністю, авантюра – героїзмом, і де людей навчають не шляхетності, а хамству?
І з того співчуття до знедоленого люду ми обернули вістря наших пер супроти провідної верстви – і горді мазепинці перетворилися на свинопасів або жеброту – та ж ми ще і досі виставляємо свою біду, немов жебраки гнійні виразки на відпустах, і випрошуємо в чужинців милостиню…
То чи не мав Ігор рації – звичайно, супроти мене, літератора, а не супроти свого батька, який півжиття провів за ґратами, щоб повернути нам аристократичну гідність?.. Але ж і Михайло взявся за перо, то чи це не означає, що моя дорога правильна?
На стихлому Майдані в Михайловому наметі терзають мою душу розхристані думки, напливають до голови сумніви й здирають тиньк із храмових стін, заквацьованих мальовидлами сучасних богомазів. А що під ними на старих фресках: героїка чи ганьба?
…У моє сонне марево вплітається спогад про недавню мандрівку з моєю коханою Любкою до Кам’янця-Подільського – того міста, що увібрало в себе десятки архітектурних стилів, а найвиразніші з них – українське бароко, польська готика і мавританський стиль, бо стояло на пограниччі трьох держав і трьох культур. І як не дивно: незважаючи на те, що Туреччина панувала тут у часі найменше, найвідчутнішим є слід магометанської культури – певне, тому, що чужа вона культурі християнській і, як усе чуже, виділяється з неї.
Коли згадую це місто, постають перед очима передовсім Турецький міст над запаморочливо глибоким каньйоном, на дні якого в'ється Смотрич, і мінарет, споруджений над католицькою готичною катедрою. Ну, і, звичайно, фортеця з численними баштами, а одна з них – Кармелюкова; і як то міг він утекти, і то не один раз, з тієї піднебесної вежі, ніяк не вкладеться мені в голові, а може, то легенда… А коли зійдеш крутими східцями на дно каньйону, то відчуєш цілковиту розгубленість і безвихідь: з обох боків відриваються від землі прямовисні скелі, і там, на дні, можеш хіба що уявити собі біблійне чистилище, з якого до синього кружала неба, де знаходиться рай, жодна душа вибратися не змогла б…
Ми з Любкою дивимося гранд-виставу, яка відбувається під небом на Турецькому мосту: козаки в багряних кунтушах, у барвистих шароварах, у кучмах з довгими шликами, озброєні шаблями, мушкетами, пищалями й гарматами, штурмують зайнятий польським військом замок; гавкають гармати, тріскотять мушкети, сиві дими стеляться над рікою, блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, дзвенять пісні, аж земленька свята дрижить під нами, дорогая – за волю смерть нам не страшна!.. І пісня ця, коли я дивлюся на театральне дійство, звучить у моїх вухах хоралом і втискає мене у глибину віків; я під шал мелодії, насиченої звуками, немов симфонія, бачу справжню битву, яка в історії не конче, як це нині у театральній виставі, закінчувалася перемогою; і падають десятки, сотні воїнів, переможці скидають переможених із піднебесного моста у хлань бездонного чистилища, звідки немає вороття, – гинуть винуваті і невинні, борці за рідну землю і злобні завойовники, а міст стоїть непорушно, й забавляються артисти над полеглими, нібито ті й насправді мертві, позабувши у стані видовищної ейфорії, що кров людська – не водиця…
Та крізь нинішню театральну веремію я бачу справжню людську трагедію, що, викликана забавою, зринає моторошним видивом з глибин історії.
Турецькі яничари у чалмах із ложками на околичках, озброєні кривими ятаганами, волочать по мосту полоненого в заболоченому бурнусі; чалма зі страусовими перами, яка свідчить про колишній високий османський сан нещасного, злітає з голови й губиться, потоптана, у твані; полонений скиглить, благає пощади, та випросити помилування у бездушних яничарів неспроможний, вони його підносять, немов набитий половою мішок, перевалюють через поруччя, скидають у бездонну прірву, і тільки чутно сплеск води у Смотричі… Так зникає безслідно у глибинах каньйону найнікчемніший правитель України – син Богдана Хмельницького Юрась, ниций виплодок великого батька, нобілітований на реґіментаря хворим гетьманом, зрадник, який запродував Україну примежним сусідам, турецький баша, архімандрит, свічкогас, монастирський послушник і непотрібний уже турецькому султанові блазень.
І бачу я ще й інше видиво… Із судової зали Міністерства військових справ УНР, що на Вірменському ринку, виходить під конвоєм чотирьох петлюрівських гайдамаків запідозрений у змові проти Головного Отамана полковник Петро Болбочан – герой української революції, який вигнав із Проскурова і Жмеринки більшовиків, через що став урівень з Отаманом; руки в нього закладені за спину, а вигляд спокійний і гордий; він зупиняється, повертає голову до Петлюри й запитує востаннє: "Україні доконче потрібна моя смерть?" Головний Отаман опустив очі й мовчить; Болбочан не просить пощади, бо знає, що такий його жереб – загинути за Україну якщо не під Жмеринкою, то на дні каньйону над Смотричем, до смерті за батьківщину він завжди був готовий. Болбочан виходить з білого палацу на бруковану площу й крокує вбік каньйону, гайдамаки йдуть за ним з карабінами напереваги, зводять вниз вуличкою Іоанна Предтечі, камінні сходи не мають кінця, до смерті ще далеко, ще треба перейти ріку і стати під скалою; ноги в полковника не тремтять, він рівно йде кладкою, а за нею скала, і він спирається спиною об холодний граніт. Лунає команда "вогонь!", та пострілів не чутно, гайдамаки не насмілюються вбивати героя; до засудженого підступає охоронець Петлюри й стріляє впритул. Ми з Любкою зупиняємося на місці страти, де хтось поклав дві червоні троянди…
Героїка і ганьба проступають з-під тиньку на храмовій стіні нашої історії. А пісня лунає, звістує світові історичну правду – то із Кам'янця-Подільського, зі столиці УНР, якій залишилося для владного існування ще кілька днів, вирушає у невідомість Українська республіканська капела Олександра Кошиця, й сто самовідданих мужів пронесуть по безмежному світу славу й неславу України.
У солодкій дрімоті крізь заплющені повіки до мого внутрішнього зору раптом втискається білина стіни – чи то хатньої, чи то музейної, – а на ній з портрета в гебановій рамці дивиться на мене знайома з дитинства парсуна суворого отамана в смушевій високій шапці з тризубом над чолом, у шкірянці, перехрещеній на грудях ремінними портупеями; в нього суворе обличчя, грізно заломлені похмурі брови, стиснуті уста й міцне підборіддя; і я згадую, що вперше його побачив на знімку в довоєнній Українській загальній енциклопедії – то незрівнянний характерник, генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, про якого я ще хлопчиком думав, а нині переконаний: якби то він очолив тоді всі українські збройні сили…
О, якби то він – але ж не дав Господь – підпорядкував собі полки Зеленого, Григоріва, Волоха, Мамая, Божка, Махна й самого Петлюри, то не тинялися б по європейських задвірках Грушевський, Винниченко, ті ж Махно й Петлюра, і, певне, здиміла б навіки з нашої землі червона сарана.
Він, коли вибухла Лютнева революція, і ще не вся Україна вміла назвати своє родове ім'я, вийшов у чині царського підпоручника до тисяч солдатів, які зібралися на віче на Сімферопольському майдані, не знаючи, до кого й з ким іти, за що воювати, й вигукнув: "Є серед вас українці?" І коли піднялося з десяток рук, він знову запитав: "А малороси є?"
І побачивши, як майже третина солдатів замахала руками, посміхнувся і спитав утретє: "А може, ви хохли?" – й над головами затріпотіли тисячі рук. Тоді Тютюнник подав команду лаштуватися в колони по чотири – і кроком руш! – повів шеститисячний український полк імені Петра Дорошенка в революцію.
Отаман Юрій Тютюнник привів на Звенигородщину вимуштроване в боях світової війни добірне військо саме в той момент, коли Винниченко дав наказ роззброїти полк імені Павла Полуботка, бо, мовляв, не гоже нам стріляти в єдинокровних братів, й коли ті єдинокровці змасакували загін студентів під Крутами, Тютюнник зайняв оборону Звенигорода перед бандою Муравйова, розгромив її, очолив Залізну дивізію і на день Злуки 22 січня 1919 року вийшов із найдобірнішим в Україні військом на Софійський майдан, щоб стати пліч-о-пліч з Головним Отаманом. Однак Петлюра, який приймав парад, удав, що того війська й не бачить.
(Продовження на наступній сторінці)