Українська парламентарна репрезентація у польському соймі зажадала покарання для пацифікаторів; спеціальна колегія Ліги Націй затаврувала ганьбою польський уряд за жорстокі розправи над українським населенням у Галичині.
Полковник Коновалець стривожений подіями в Краю: на нього одного падає вина за організовані ОУН саботажі, а також за розправи польських карателів. Совєтська преса оголошує Коновальця головним терористом, більшовицькі агенти стежать за кожним кроком Полковника, він виїжджає із Женеви й зупиняється на якийсь час у Цюріху, врешті покидає Швайцарію й скитається Європою. Я не відступаю від нього ні на крок.
* * *
Страта Біласа й Данилишина у львівських Бригідках 1932 року, про що детально повідомила галицька газета "Голос Нації", вплинула на Полковника неоднозначно. То він подивляв відвагу підпільників, то смерть молодих хлопців здавалася йому марною. Прочитавши повідомлення, він промовив у великій скрусі:
"Організація, як бачиш, обійшлася якось без тих грошей, що їх нападники мали забрати з городоцької пошти, а хлопців нема…"
Полковник кілька разів перечитував газету й щоразу висловлював іншу думку.
"Народ ще не підготовлений до таких акцій: у Роздолі Біласа й Данилишина затримали не поліцаї, а таки свої – селяни, які у святій простоті люто ненавидять розбійників, злодіїв і конокрадів, високої мети вчинку бойовиків не зрозуміли. Скільки ще треба часу й нашої праці, щоб простий люд збагнув ту вищу мету?"
"Але ж 23 грудня вночі, у мить смерті хлопців, по всьому Краю задзвонили дзвони! Хто дзвонив – та ж такі самі люди, як і ті, що прийняли героїв за злочинців. Настає пора всенародного прозріння: смерть молодих мужів породила нову національну ментальність…"
"І що думаєш, Оресте: Василь Білас і Дмитро Данилишин перед стратою відштовхнули копняками катів і самі собі вчинили смерть. У цій трагедії – мій оптимізм: воїни майбутньої підпільної армії переможуть у собі страх. Так, так, нічого не бійтеся, люди, крім страху!"
Ці думки Полковника я записав слово в слово.
* * *
Рік 1934. Мережа ОУН охопила всю Галичину. Крайова екзекутива ділиться на окружні, в окружних – п'ять повітових, у повітових – районні. У Крайовій екзекутиві – референтури: організаційна, ідеологічна, безпеки і юнацтва. Найменша клітина ОУН – трійка зі своїм зверхником. У такій мережі має діяти майбутня підпільна армія.
І всю цю злагоджену структуру вразив політичний параліч. 15 червня за наказом заступника Крайового провідника ОУН Степана Бандери бойовик Григорій Мацейко вбиває у Варшаві міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Зашаліли арешти, деякі члени Крайової екзекутиви зламуються на тортурах, мережу викрито, новий міністр внутрішніх справ Козловський заповнює в'язнями концтабір у Березі Картузькій на Поліссі. Заарештовано Степана Бандеру, Романа Шухевича, Володимира Тимчія-Лопатинського… Зв'язок Крайової екзекутиви із Коновальцем втрачено.
За Полковником ходять назирці польські й більшовицькі агенти, газети вперто трублять: "Варшавський процес відбувається над відсутнім на суді терористом Коновальцем".
У газеті "Голос Нації" Полковник заявляв: "Молоді максималісти, виховані на традиціях визвольних змагань, вдалися до крайніх методів боротьби, вони – як і мої вороги – бачать у мені символ майбутньої Української Держави. Це стало причиною ненависті поляків і більшовиків, які, представляючи мене терористом, хочуть знищити передовсім морально. Як воїн, я завжди був за відверту боротьбу з ворогом, проте не можу нині зупинити стихійної революції, котра, залежно від ситуації, завжди є початком, а деколи, на жаль, і кінцем очисної війни. Я не благословляю терор, однак не маю права його засуджувати, оскільки він є виявом національної помсти. Можливо, й такі методи боротьби підготують українців до того сприятливого моменту, який уможливить створення нашої незалежної держави. Мене ж покликано очолити різні методи наших змагань – революційні, помірковані й лояльні. Тож не ставте мене ні на який цоколь, я створений для роботи, а не для презентацій".
Зв'язкова Полковника Анна Чемеринська налагодила контакти між Проводом ОУН і галицькою екзекутивою: їй вдалося зустрітися з Андрієм Мельником на Знесінні.
* * *
Рік 1936. У Львові відбулася судова розправа над членами ОУН, зокрема над Степаном Бандерою. Його засуджено до страти, смертний вирок замінено довічним ув'язненням. Як оптиміст я маю великий сумнів у тому, що бездарна й жорстока польська держава аж так довго протриває.
Концтабір у Березі Картузькій забитий оунівцями. Ширяться моторошні чутки про тортури в Березі: професійні кати Коморовський, Штейнер, Питель за наказами коменданта табору Болеслава Грефнера застосовують середньовічні катування.
* * *
Полковник, а з ним і я, назавжди покинули Швайцарію – після публікації провокативної статті в женевській комуністичній газеті "Ле Травай" 24 липня 1936 року. У ній оголошувався вирок Провідникові ОУН: "На Варшавському процесі жертви Коновальця. Смерть терористові!"
Швайцарець Жан Плянк, який стежив за помешканням Полковника на вулиці Де ля Гаране, заарештований поліцією буквально перед виконанням атентату.
Скитаємося Литвою, Італією, Голландією.
Промінь надії на спалах боротьби за Україну зблиснув із проголошенням автономії Карпатської України. Командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш вишколює у Хусті січовиків. Може, це початок великої війни?
Але на кого в ній маємо спертися? Українці поділилися на три групи: комуністи, звісно, за Радянський Союз, яре покоління націоналістів – за смертний бій з большевиками, помірковані оунівці на чолі з Андрієм Мельником сподіваються на підтримку Німеччини.
З приходом Гітлера до влади ідеолог націонал-соціалістичної партії Альфред Розенберґ висунув ідею боротьби з Польщею і СРСР, спираючись на незалежну Україну. Однак Гітлер після вбивства Пєрацького висловився проти ОУН.
Коновалець після довгих вагань зробив ставку на Німеччину. Тепер він зустрічається із наддніпрянцями: на випадок війни між Німеччиною і Радянським Союзом мусить бути підготовлена на терені східної України мережа ОУН. Так думає Полковник. Але в який спосіб уберегти його від більшовицьких агентів, замаскованих під українських патріотів?
* * *
Повинен, до речі, сказати, що Полковник ніколи не був таким собі ехт-галичанином: доля визначила йому поле діяльності в центрі України – було то його високе покликання, він волею Провидіння став вождем всеукраїнського національного опору. І хоч ностальгійно належав Галичині, Львову, Зашкову, все ж симпатії й довір'я до східних українців превалювали у його ментальності. Та й не дивно: створений ним Корпус Січових Стрільців, з яким він пройшов крізь трирічне воєнне торнадо в боях за нашу незалежність, складався з вояків майже всіх регіонів України, і ніхто з них не переважав хоробрістю, і до всіх Коновалець ставився однаково, як Командант і батько.
Тому і признавалися до нього в еміграції наддніпрянці, слобожанці та чернігівці – і хто з нас, найдовіреніших його людей, міг вгадати, з якими помислами приходять до Полковника його колишні бойові побратими й зовсім незнайомі особи; Коновалець водно повторював свою сакраментальну фразу: "Найдужче бійтеся страху!" й був довірливий і відкритий у щоденних стосунках з людьми.
Цілковито довіряв він харків'янину Леонідові Катаріву – Контрадміралові: вони колись разом вирушали з Білої Церкви проти Скоропадського, зверталися один до одного на "ти"; Катарів переконував Коновальця, що в Харкові й інших містах України існує потужне антибільшовицьке підпілля – і як би то було добре, коли б Коновалець погодився очолити те підпілля на Сході. Полковник на ті натяки не реагував, а Контрадмірал не наполягав, він був делікатний і слухняний, забирав у нього газети й націоналістичну літературу, приносив Полковникові поштові чеки, які свідчили про відправлення бандеролей; Коновалець писав звернення й відозви до східноукраїнських підпільників і їх теж віддавав Катаріву…
І враз його не стало в Женеві, ніби змило, й ця подія стала загадкою для Полковника, а я утвердився у своїх підозрах щодо Контрадмірала, ніколи й не мав до нього повної довіри.
* * *
П'ять років тому радянським кораблем, таємно в трюмі, прибув до Бельгії Іван Хом'як на псевдо Найденко. Він добився зустрічі з Коновальцем і представився йому як колишній воїн УГА. Сам родом зі Станіславівщини, після упадку УНР влаштувався на один із харківських заводів економістом, був заарештований і згодом звільнений. Заанґажувався в антибільшовицьке підпілля, до якого входили й колишні Січові Стрільці, і там дізнався, що до Коновальця підіслано убивцю на псевдо Контрадмірал. Отже, він приїхав попередити Полковника про те, що на нього готується атентат – таке завдання отримав від підпільної "трійки". Коновалець віддав йому кілька пачок листівок, і Хом'як тим же кораблем, у тому ж трюмі, вернувся на Україну як емісар від ОУН.
* * *
Незважаючи на те, що я надто підозріливо ставився до так званих посланців зі східноукраїнського підпілля до Коновальця, все ж Хом'якові-Найденкові повірив. Моє довір'я цілком зміцнилося на початку лютого 1938 року, коли ми перебували в Голландії. Одного дня задзвонив телефон, абонент назвав себе Павлом Вельмудом: він має справу до Полковника й покликався на Хом'яка-Найденка. Я подав Коновальцеві слухавку, й він якось аж похапливо взяв її.
(Продовження на наступній сторінці)