Я нині розкриваю стару енциклопедію, щоб глянути на парсуну залізного отамана, і думаю собі: який то фізично й духовно здоровий був рід Тютюнників! Я товаришував з племінниками отамана – письменниками Григорієм і Григором Тютюнниками, вони теж були отаманами в літературі, доля їхня була геть схожою на долю безшабашного дядька: тільки-но стали на свою тверду дорогу на полі письменства, як і отаман Тютюнник у мілітарії, Бог забрав їх до себе, ніби спам'ятався, що зарано послав таких здольних мужів в Україну – чей вона ще не готова їх прийняти, слухатися і підкорятися їхній волі, й полишив Усевишній Україну без них – нехай вона ще визріє. Юрія Тютюнника розстріляли більшовики, коли йому було тридцять вісім літ, знаменитий романіст Григорій помер від воєнних ран у сорок два роки, а неперевершений новеліст Григір, не витримавши цькувань совєтських гайдуків, покінчив із собою в сорок сім…
Після двох зимових походів на Україну проти большевії полководець Юрій Тютюнник зійшов із бойової сцени: ганебно втік на коні з-під Базару, залишивши перед кулеметами Котовського триста п'ятдесят дев'ять своїх вояків, заховався у Львові і замешкав зі своїм штабом біля парку Еллінського.
Уже без війська, в своїй уяві, готує він нове антибільшовицьке повстання, ніби й не знає про те, що його військо давно інтерноване у польському Каліші; більшовицька розвідка підсилає до нього агентів, чекіст-провокатор Заярний входить у довір'я Тютюнника: намовляє його перебратися в Україну, де на нього нібито чекають готові до повстання підпільники. Отаман Тютюнник перепливає через Дністер, та замість підпільників потрапляє просто в руки комісарові ДПУ Балицькому… Більшовики ще трохи забавляються з колишнім грізним отаманом, надівають на його голову блазенський ковпак: втішаючи переможців, Тютюнник сам себе представляв у фільмі Олександра Довженка "Звени-гора", та, видно, у творі великого кіномайстра невільний актор ще раз показав ворогам своє справжнє обличчя.
У грудні 1929 року Юрія Тютюнника наздоганяє давно призначена для нього куля – у московській Бутирці. І того самого року бойовий побратим колись славного генерал-хорунжого Євген Коновалець створює Організацію Українських Націоналістів, яка за п'ятнадцять років очолить десятилітню війну УПА проти московської окупації.
Із напівсну будить мене Михайло – уже розвиднілося. Він залишає мене на господарці і йде до Тані, я ж присуваю до себе Михайлів рукопис.
Розділ чотирнадцятий
Війна ще буде!
(Із Михайловых записок)
1 листопада 1928 року з холодного туману висипався на Львів сивий недосвіток. Зжухлі травинки перед собором Св. Юра закосичилися колючим інеєм, й рівна доріжка, що перетинала митрополичий сад, спинаючись від резиденції Владики до притвору храму, встелилася візерунчатим килимком опалого козолисту. По цьому путівцю монастирські послушники витрутили візок із спаралізованим Кир-Андреем до церковних сходів і винесли його на паперть. Преосвященний поблагословив мирян, які заповнили подвір'я собору і просторий майдан поза кам'яною огорожею; тисячоголова громада прихожан німотно слухала проповідь митрополита й підносилася д'горі серцями, укріплюючи свій дух вірою в кращу долю зневоленого люду.
А говорив митрополит Андрей Шептицький про невмирущість чину славних українських лицарів, які поклали голови за незалежність Галичини й за синьо-жовте знамено, що десять років тому замайоріло на шпилі Народного Дому, – і хай пом'яне Господь у Царстві своїм загиблих у боях за Львів і нині, і присно, і вовіки віків, а живі борці на знак нашої нездоланності нехай віддадуть у цей день священний прапор у руки Св. Юрієві, який ось на фронтоні собору проколює списом пащу змія.
І коли заспівав церковний хор "Боже великий, єдиний", до фігури змієборця вибрався драбиною сивоголовий чоловік із синьо-жовтою бандерою в руці, він закріпив її за фігурою й вигукнув: "Слава Україні!"; на новітнє вітання Української Військової Організації натовп хором відповів: "Героям слава!" – і в радості, що саме так вшановує народ полеглих у боях за Україну, звів прапороносець угору руки й на мить завмер, а тоді знизу прокричав до нього русоволосий кучерявий юнак, приклавши долоні трубкою до уст: "Зникайте, пане Максиме, жандарми йдуть!" Голова ходорівської екзекутиви УВО Максим Безрідний вмить зістрибнув із драбини, вони обидва з юнаком прошилися крізь натовп, збігли митрополичою доріжкою в сад, заступлений високим грабовим живоплотом – і за мить стих за ними хрускіт по замерзлому опалому листі.
І коли жандарми кільцем обступили церковне подвір'я, зсередини храму вихопився величний кант "Благословенне царство Отця і Сина" – митрополит Шептицький зі священиками-мітратами розпочав молебен за душі оборонців Львова, й поліціанти не насмілювалися під час відправи знімати прапор, що лопотів, схилений із фронтону над храмовим подвір'ям.
Панахида закінчилася, а люди і далі стояли, тісною стіною заступивши сходи; "Стріляйте, стріляйте!" – почулися вигуки з натовпу, й жандарми оголили шаблі. Вони били безборонних людей плазом шабель по головах, а коли почулися постріли, люд почав розбігатися, в метушні падали долі прихожани й поліцаї, народ відступив за кам'яну огорожу, й тоді на жандармів полетіло каміння. Ті поки що не наважувалися виходити на майдан зі спорожнілого церковного подвір'я, ждали військової підмоги, а кількатисячний натовп рушив зі Святоюрської гори вниз, втиснувся у вулицю Сикстуську й зупинився, роз'юшений, біля головної пошти. Боївкарі УВО вибралися на дах і прив'язали прапор за древко до димаря; частина демонстрантів відділилася й подалася на вокзал – над залізничним двірцем теж залопотіло синьо-жовте знамено.
До полудня озброєне військо оточило колом місто; із ринкових закамарків і сутерин вибігли банди ендеків, вони вривалися в будинки "Просвіти" та "Дністра", ламали двері, розбивали вікна; врешті вояки затопили Ринок – почався кривавий погром…
Тим часом Максим Безрідний і Роман Шухевич прокрадалися через Старе Місто до підніжжя Високого Замку; на Собіщині було тихо, тільки з центру міста долинали приглушені крики й стрілянина; стривожена пані Терміна впустила в дім Максима й Романа, і вручив молодий Шухевич Максимові грипс від Коновальця: Полковник викликав його до Відня. Явка повітових керівників екзекутив УВО й голови Крайової екзекутиви Андрія Мельника має відбутися 28 січня 1929 року у віденській кав'ярні "Монополь".
…Максим попрощався з дружиною гейби назавше: перейти через чесько-польський кордон було нелегко, польські прикордонники ретельно патрулювали смугу, полюючи на зв'язкових УВО, які підтримували контакт між Коновальцем і Крайовою екзекутивою в Галичині. Був Максим неспокійний, адже залишив дома семилітнього Остапчика й терпнув від думки: як же виховає Катерина хлопчика без батька? Заспокоївся аж тоді, коли обійшов звіриними стежками Верецький перевал і опинився на Срібній землі, яка належала до Чехо-Словаччини; з Ужгорода до Відня добирався потягом.
Відень для Максима був трохи знайомий ще з часів світової війни, коли Січові Стрільці Коновальця, інтерновані в Тарнові, втікали з польського концтабору до масариківської Чехії, яка до часу радо приймала українських біженців. З Праги до Відня – рукою подати, а у Відні в ті роки перебував емігрант Михайло Грушевський – засновник Українського соціологічного інституту, деякі галичани й Максим їздили до Відня слухати лекції академіка: з історії України й римського права.
З вікна "Монопольки" виднілася сталева смуга Дунаю, його береги бралися крихкими скалками льоду; зима добиралася до Відня, й гайвороння такими самими хмарами, як і в Ходорові чи Львові, кружляло над шпилями замків і банями храмів. Каркали, сварилися на голих деревах і нагадували Максимові рідний дім з любою Катериною та синком-щебетухом; а десь там, недалеко від дому, тече тиха річка Луг, що впадала в Дністер; берегами річки біжать тополі й берести, покраплені чорними воронячими гніздами, немов китицями омели, – і все те так схоже на віденський холодний світ, лише теплим здається, бо – рідний…
І думає Максим про свого приятеля Євгена Коновальця, який має ось-ось з'явитися в "Монопольці", й тоскно йому стає на думці, що його побратим, який має гучне ім'я і владу українського вождя, водночас безсилий і неприкаяний, і, певне, печалиться, що ніколи вже не побачить рідного Зашкова, не обніме батька-матір, які пишаються сином, однак мучаться ядучою тривогою за його життя. А який Полковник нині, чей Максим його не бачив вісім літ: чи виснажлива туга не виссала з його лиця тої його чоловічої вроди, не зігнула кремезної постаті, не стерла скрадливої усмішки з уст, не згасила в суворому погляді приязної іскри, яка завше заполонювала побратимів у боях і на дозвіллі. І що задумав він тепер, чому скликає з усіх кінців Галичини керівників повітових і Крайової екзекутив УВО?
(Продовження на наступній сторінці)