— Хто б зрікався… Та ще вислухай, князю, одну мудру притчу, може, вона промовить тобі те, чого я не зумів повісти на свій захист… Прийшли якось люди до майстра замовляти розп'яття, і спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса — живого чи мертвого. Подумали люди й вирішили замовити живого: якщо він чимось їм не вгодить, то завжди можна буде його розіп'яти, а мертвому відразу треба поклонятися… Не квапся, господине, підносити меча над моєю головою, для поклонів ще прийде час, а нині, коли народові вибивають із рук зброю чужі й свої, може пригодитися моя жива мисль, якої так бракує у нашому світі.
Князь гукнув оружних воїв і звелів їм вивести співця.
Й коли за ним зачинилися двері до чорного підвалу, почув Данило голос Митусин:
— Скажіть Зореславі…
Й згасла решта його слів у княжій катівні.
Розділ шостий
Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість посланця від брата Василька прибув чернець–літописець Йов і розказав князеві, що трапилось.
Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь з незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хаканові Батиєві: Болохівську пшеничну землю сплюндрував і данини більше не платить. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Льва й повелів їм зруйнувати фортеці. Лев уже розкинув Стіжок, Львів, Кременець і Луцьк теж розметав. Василько спалив заборола навколо Володимира. Нині Бурундай вирушив з полоненим Васильком на Холм.
Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину Галицької й Волинської земель вивершувалось шістдесят літ, добрих чотири десятки він не сходив з коня і не завжди сидів у сідлі з паленого золота — деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру — частіше в яриці, бував на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні і втечі, сидів на троні й стояв на колінах — життя незмірно втомило князя, тож не ради власного порятунку переодягнений за простого дружинника скакав тепер Данило верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до угрів й гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.
Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів'я Вепра до згину Руської путі в Тур'є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеної із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись із невдалого сватання до угорського короля Бели IV, уперше рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди сватати за Льва дочку Бели Анну, ще не знав Данило, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч–о–пліч проти навали, яка спустошила вже московитські князівства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину й учинила там таке, що й по сей бік Карпат — лихо, яке можна передати хіба словами старозавітного пророка Ісайї: "Вийдуть з лісів дикі звірі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд".
Та знекровилась орда, відкотилася, й ударив нищівно по ній Данило під Луцьком. Що вчинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?
А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чингіз–хан, що захлинається вона в руській крові…
Та ні, мусять тремтіти й вони — угри, ляхи, франки: йде ж бо могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субудая, котрий брав усі руські городи іменем бездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила із пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч з дванадцятьма князями на татарському бенкеті тільки для того, щоб міг він своїм мечем порятувати Європу?
Може… А як віддячиться Європа моєму народові за те, що знесилений Козельськом, Києвом, Володимиром і двома сотнями городів Русі Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоїти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба ні, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголені простори, зруйновані заборола. Де мої скальди, які могли б кинути клич народам?
Й цієї миті відчув князь, як боляче защеміло серце від прикрої згадки, яку вперто відганяв від себе, а тепер вона прийшла до нього піснею убитого співця:
Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там її вроню,
Своє подвір'я назад поверну,
Побудую то краще, як було,
А в три сторони та в три переї.
Ця пісня, що рознеслася по краю, як тільки відхлинула 1241 року орда і рештки уцілілого люду виповзли із сховків, землянок та лісових нетрів, аби знову орати й сіяти, мала свого співця. Був це Митуса, який після болохівського погрому пішов служити півчим до перемишльського митрополита Антонія, і обурився князь, що вірний гусляр годить коромольному владиці, який і уграм, і ляхам служить. А пісні Митусині співали і ратники, і ратаї, та все про Івана, що обмурував двір білим каменем і стрілочки струже, і в пучки кладе, а з пучка бере та й заправляє… Тож забажав князь, щоб співець вернувся до двору й замінив у пісні подле ім'я благородним, княжим, та Митуса зухвало відповів дворському Андрієві, якого Данило послав до Перемишля: мовляв, володар має силу над людською плоттю, що й довів болохівським погромом, а над духом не владний — і не пішов у Галич на зов княжий.
Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чей же не про себе він дбає, а про землю Руську. Тож позбувся Данило колишньої жалості й повелів під страхом покар, як це й личить володареві, щоб стали перед ним вої, будівничі і співці.
Першими прийшли вої — присмирили бундючних бояр і стали стерегти землю свою од литви, ляхів, угрів та ординців. Прийшли і будівничі: велемудрий Олексій відновив Василькові столицю на Волині, а зодчий Авдій взявся город Львів закладати над Полтвою. І співці прийшли, та не побачив князь серед них улюбленого Митусу, то велів привести силоміць.
І немає вже співця…
Три дні і три ночі з короткими перепочинками, щоб тільки коні попаслися, мчав князь із своїми охоронцями, квапився — муляла серце тривога за долю Тустанської фортеці, яка стоїть зовсім недалеко від поруйнованого Львова: це останній захист і опора, князь збере сюди всі сили й таки скаже орді: "Тут стань!", сам же перебуде у келіях Синєвидського монастиря, звідки вирядить послів до угорського короля.
Данило безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня він нарешті уздрів Золоту Гору над устєріччям Опору й Стрия, та замість білого частоколу й хреста на зеленій бані церкви Пресвятої Богородиці побачив лише чорне згарище і втямив, що запізнився. З тривогою вдивлявся у західну далину — там бовваніли під важким осіннім небом вежі Тустанського замку: фортеця ще стояла, й князь погнав коня бездоріжжям попереду ратників, щоб допасти до в'їзних воріт, встигнути підняти міст, а потім разом із залогою загинути в останній битві з ордою.
Пробирався хащами, залишаючи ліворуч головатий Жолоб, до Соляного гостинця. Знав князь, що тустанський воєвода Чермний обставляє найвужчі путівці оружними дозорцями, тож наготовився відповісти на оклик, але осіння густа пітьма була німотна, й Данило все більше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують татари?
Чотиризуба фортеця впилася шпилями у навислі хмари й теж німувала. Князь зупинив коня на тому місці, де мав закінчуватися підйомний колодний міст до в'їзних воріт, моста не було, чорнів тільки глибокий рів, і зрозумів Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.
З дитинця, заступленого дубовими воротами й високою рубленою стіною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом світло вогнища та гомону розмов, брязкоту зброї не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, він гукнув півголосом, щоб одчинили ворота й опустили міст. На сторожовій вежі, на тлі освітлених вогнищем хмар, з'явилася постать ратника в шоломі: вартовий мовчки придивлявся до вершників, що тінями стояли за ровом; потім Данило помітив ще десяток таких шоломів над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, і забриніла в нічній тиші натягнута тятива. Князь поквапився назвати своє ім'я.
Зникли голови в шоломах на зубчастій стіні, за хвилину заскрипіли підойми, на рів опустився міст. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.
— Я воєвода Чермний, — мовив воїн. — Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.
Данило виконав наказ, тоді воєвода поклонився й пропустив уперед князя та його охоронців.
— Що привело тебе сюди, князю? — спитав, коли міст знову став другим заборолом.
Князь підступив до ватри, простягнув до вогню закоцублі пальці.
— Лихо, воєводо. Орда вже тут?
(Продовження на наступній сторінці)