— Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи — Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці вас пропустили, та вернутися по ньому можна лише з мого дозволу, бо на сигнал із замку вмить відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків стоять на зрубах… Й дізналися мої розвідники: княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, має прибути сюди, щоб і нашу фортецю спалити.
— Не буде цього, — спокійно мовив Данило, й розпогодилося чоло у воєводи.
— Спасибі, князю, і ми так між собою порішили.
Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстібнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в чернечій одежі: сумними очима, наче й не помічаючи князя, дивилася вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.
Схопився князь.
— Що тут робить жінка? — суворо спитав воєводу.
— Нині у всіх лихо, — знітився Чермний.
— Полюбовницю з монастиря привів, хтивість сієш серед ратників! — сердився князь.
— Ні, господине, — спокійно відказав воєвода. — Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій віддати за отчину — замість мужа свого вбитого за твоїм повелінням.
— I — за отчину?! — звів брови князь.
— Право князя милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм присудом — справедливим чи несправедливим.
— Хто ж ця черниця? — поник голос у Данила.
— Зореслава, жона Митуси, — мовив воєвода, і аж тоді жінка підвела на князя очі.
— Зореслава… — повторив за воєводою Данило, пригашуючи в душі збентеження. — Благословив я вас з Митусою на шлюбі, однак обличчя твого не запам'ятав. Та коли ти свій біль за кривду потлумила й маєш волю стояти з нами, то дяка тобі: жіночі руки завжди знадобляться, рани перев'язуватимеш… А в смерті мужа твого я не повинен — він сам не захотів жити…
Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворість оживила прив'яле обличчя монастирської послушниці, вона пильно дивилася на князя, ніби намагалася осягнути розумом велич цієї людини, яка все життя присвятила рідному краєві, мужа благородного й сильного, котрому підвладні закон і благодать, повелителя, рятівника і — вбивцю.
При останніх словах князя подовгуваті половецькі очі Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум'ям, та тут же згасли й зосталися спокійно–зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:
— Мій муж не міг бути самовбивцею, ревно–бо любив землю свою й жити для неї бажав.
Данило мав силу встояти перед полум'ям гніву, що зблиснув у її очах; крутий норов князя легко приборкував навіть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою подовгастих очей, в яких тінився докір, витримати не зміг й опустив повіки. Миттєву княжу слабодухість помітила жона Митуси, й це додало їй отухи — не до помсти, а до натужної задуми: чому князь, наділений од Бога розумом і добротою, убив співця?!
Ватра почала пригасати, ніхто не смів поратися біля неї у присутності князя, який сидів на колоді в одязі воя, але від цього не переставав бути князем: його гідність виказував владний погляд, що вряди–годи важко падав з–під кущуватих брів на воєводу — і той виструнчувався, чекаючи повеління; сердито покошлана борода і владительська поза, ніби князь сидів не на колоді, а на троні, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись. Князь заглибився в задуму, а вої стояли довкола і, стоячи, подрімували, воєвода бачив це і, здолавши боязнь, промовив:
— Дозволь, князю, спочити ратникам перед боєм, — і Данило згідливо кивнув головою. — Та й сам приляж у гридниці… Зореславо, — звернувся до жінки, — залиш нас.
— Нехай сидить, — мовив Данило, не зворухнувшись, і Зореслава, що вже підвелася з колоди, знову присіла біля вогнища. — А ти, воєводо, спічни. Я ж іще не повів свого слова на докір жони Митуси.
Відступилися від вогню тіні ратників і розчинилися в темряві, воєвода теж зник у проймі, що вела в нутро замку, а коли ковані двері лунко брязнули, підвів Данило кошлату бороду, аж засвітився до полумені золотий хрестик на шиї, й Зореславі здалося, що князь молиться, бо ворушилися його губи, й серце її зм'якло від думки, що князь кається за злочин.
Та не молився князь і не просив у Бога прощення, бо не почував за собою вини. Він тихо щось говорив, і лише тоді, коли тупіт, брязкіт і шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить Данило.
А він, ніби сам до себе, розповідав стародавню притчу про те, як дерева вибирали між собою вождя. Попросили дуба, та був він надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такої ніжної істоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмірно побожною, тис і без корони знав собі ціну — тож нарешті погодився терен і поповз колючими кущами по узліссі, сплітаючи гілки й перехрещуючи колючку з колючкою, оповив ліс наїжаченим заборолом з того боку, звідки віяли найсильніші вітри, й розвивався ліс за терновою стіною й шумів.
До лісу раз у раз добиралися рубачі, щоб дістати смерек на щогли, дубів на підвалини фортець, тисів для оздоби, буків на опал; вони приходили із сталевими добре нагостреними бартками й рубали насамперед терен, який заважав їм допасти до чистого лісу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полоні рубачі — така була владичеська служба в терна.
Усе ж рубачі інколи стоптували тернові кущі, прорубували просіки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лісу, були такі знесилені, що бартки не слухалися їхніх рук, і вони мусили вертатися домів, щоб відновити свої сили в перепочинках, а за той час терен розростався і просіки та стежки закривав — ліс жив. А терен сумлінно виконував свою вождівську повинність, холодно цвів і терпко плодоносив, служба зробила його наїжаченим і злим, і не раз зверхньо дивилися на нього захищені ним дерева.
А коли таки орда рубачів прорвалася в ліс, вирубуючи його впень, найбільш горді дуби заблагали пощади й стали жолудь родити для ординських свиней…
— Для кого цю притчу розповідаєш, князю? — спитала Зореслава.
— Для тебе, жоно, бо рекла єси, що муж твій ревно землю свою любив і жити для неї бажав. Не сказала ти лише того, що не мав він охоти стати хоча б однією колючкою в терновому кущі, бо мав він себе токмо за тиса дорогоцінного.
— А яка вина тиса, що єсть він ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотів перетворити в нього весь народ? Адже не стане гілка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зіпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубів, і тисів, і плакучу березу, і смереку, якій дано бачити самого Бога, що тернові недоступно? Були ж у нас вільні громади — оті ліси, сповнені пташиного співу, заселені добрими духами, а ти сам допоміг орді знівечити духовність Господню. Що зробив з Болохівською землею, яка давала рідному краєві і хліб, і пісню, чому захотів її бачити маєтно і духовно вихолощеною? Хіба не знаєш, що хліб родить тільки тоді, коли ратай ростить його, співаючи вільну пісню, а не ходить за плугом під карбачем? Ти ж послав міста болохівські попалити, греблі розкопати, і не родить уже земля на річищах Случі, Бугу й Горині — терном поросла…
— Поросла, поросла! — вигукнув князь. — І не пройде більше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохівці людьми татарськими стали, а ти заступаєшся за коромольників і зрадників, та ще й у ту хвилину, коли над Стриєм стоять ординські намети!
— Ординці прийшли і здиміють, а Болохівську землю вже ніхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен — то лише вождь, а народ — живий ліс, який душу має, а не лише колючки, і злочинно робити його Тернополем. Що з того, що ворог вже не піде його займати — кому яка користь буде з нього?.. А тепер скажи: чи міг Митуса після болохівського погрому славу тобі співати? — Зореслава пройняла осудливим поглядом князя, який сидів за пригаслим вогнищем. — Чому ти забув, що найцінніший скарб народу — його співець. Навіщо ти вбив його?
Мовчав князь.
Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму і врешті погасла.
Данило підвівся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гніву, лише тужава зібраність і готовність. Він обійшов вогнище й подався важкою ходою до галереї. Вийшов на поміст й поглянув з–під причілкового залому на світ, засланий вогким туманом, довго вдивлявся в сутінну далину, поки його зір не вловив крізь мрячну непроглядь широко розлиті води Воронового потоку. Князь подумав, що орда приступом не візьме замку ні нині, ні завтра, але як довго витримає осаду тустанська залога? Питної води в камінних водоймищах вистачить до зими, харчу — теж, та коли замерзнуть води, замок упаде. Треба мізкувати, як і куди вивести залогу з пастки: підземний хід сягає до Підгороддя, але й там стоятимуть ординці.
Туман проріджувався, крізь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились підніжжями до Тухольських воріт, а за гаттю — від Підгороддя аж до розлитого повінню Стрия — засіріли плосковерхі юрти видовженим колом — стояв там, певно, цілий кирієн з двома тисячами воїнів, і серед них, можливо, сам Бурундай: на середньому найвищому наметі звис мокрий зелений стяг.
(Продовження на наступній сторінці)