Навіщо вбив… Як пояснити тобі, жінко, що не я вбивав Митусу, а влада, правітцями мені дана. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено мені суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, і тому помильності підвладний. Не я вирішую долю людей, а закон: це вища державна сила і від князя не залежна, це метальна машина, яка сама працює, і не завжди можна вгадати, де впадуть випущені з пращі камені. Ми виконавці вищого закону нашої держави.
А ти подивися на тих зайд, пришельців, завойовників — хто вони? То бездержавна й беззаконна потолоч, бо єдиний в них закон — сила і сваволя. Нас закон зібрав у державу, а їх погнало по світу беззаконня — що це за народ? Що це за зборище озброєних людей, які зуміли від алтайських відрогів, Байкалу і Єнісею дійти переможним ходом аж за Карпати, й ніщо не стримує їх і досі. Що їх єднає, чого вони хочуть, навіщо їм весь світ, коли й своєї рідної землі вони не знають? У них нічого немає: ні тину, ні двору, навіть цвинтарів не мають — тільки хіть іти далі й далі, неволити й нищити, ґвалтувати й різати, а в ім'я чого, не відають самі, й жене їх світами не державний закон, а сплоджений ними самими страх, і він є для них законом.
А ми маємо свою землю, своє дерево, зело і свій дім, обряди, свята і пісню, та для того, щоб зберегти все це, нам дане, мусимо бути законопослушними — і в цьому наша сила, і тільки так ми можемо встояти перед сваволею орди… Не розумів цього Митуса, і закон скарав його. Бо винен єсть непокорою, тією ж сваволею, що руйнує устої держави. Хто ви без неї — ти і Митуса, хто ви без закону?
Ти тільки збагни: коли владдя і співець єдині, тоді і їхній чин удвоє значиміший. Але де, в якому місці найдоцільніша спілка владики й мистця, де та межа між доброчесністю й злочинністю, на якій повинні вони зійтися? Не знав цього Митуса. Я вказав йому ту межу, та він не захотів стати зі мною поруч…
Ховалися в ізворах сутінки, розповзався долинами туман. Данило зійшов з галереї в дитинець: світало, й настала пора будити залогу.
Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.
— Зупинись, господине, — звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.
Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою. Зелене полум'я Зореславиних очей обпалило його, й зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жінки Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло, і бачив князь, що її не минути.
Не боявся смерті… І не смерть з рук месниці лякала його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька і не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося Данилові вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: "Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть князя нині — остаточна ваша погибель".
Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вихопила з піхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою черниці, та й сторожу гукати соромотно: покірно стояв Данило перед своєю суддею, однак у коротку мить спостеріг її вагання й промовив мовчки:
"Месть твоя, жоно, була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати в руках. А за тобою стоїть народ, якому сьогодні потрібен не інший державець, а тільки Данило Галицький — жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, а новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю…"
Обоє думками розмовляли — так у смертну хвилину пробігає в пам'яті людини все її життя.
"Ти ж знаєш науку Святого Письма, — відказала черниця, — око за око, зуб за зуб, кров за кров… І помсту я вчиню не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом і краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів вийшов він до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за спалену тобою землю".
"Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами людей, і загосподарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти у найми до завойовника з Митусиною піснею?"
Думки блискавками шугали в голові князя, бо ж був безборонний перед караючим ножем, й запізніле каяття здавлювало серце: знав–бо, що нема нині на всій Руській землі людини, котра зуміла б сльозою загоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру, — не сила володареві це зробити. Він може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи до душі свого народу, який його боїться або шанує, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя поза межу, яку переступити може тільки співець. І без нього став князь удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів і смерек до низькорослого терну.
"Спинись, Зореславо… А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і неприступним терном, — його порятунок; може, таким чином він виживе й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, тиси й смереки?"
"Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не вбив його пісні — пам'яті про часи панування могутніх дерев. Бо без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сил триматися свого ґрунту, міцніти й множитися — всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі для прикладу й застережень…"
"І може, решта мого життя, яке ти маєш право відібрати, помножить іще справедливішими ділами пам'ять у нащадків про колись могутню Русь, й та пам'ять допоможе нащадкам вижити?"
Згасло полум'я в очах Зореслави, кволим порухом повернула вона ножа в піхви, опустила руки, й безмежна туга лягла на її обличчя.
Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльози полегші стекли з її очей, та сліз не було. Тяжко карався Данило за свій злочин: започаткував–бо він убивство співців. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час — і співці сукупно з володарями стануть властителями духа й земель.
Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, підвів її голову й заглянув у подовгасті половецькі очі. Злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно було йому від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників теж, бо страждання властиве тільки живим.
Й сказала Зореслава:
— Новітній Каїне, ти випив татарської отрути–кумису і вбивцею став. І ти, і ті, які зрадили воєводу Дмитрія в Києві, відмолюйте гріхи перед Чудотворною іконою Божої Матері — покровительки Русі: врятувала вона Холм, врятує і всю нашу землю…
— Немає вже тієї ікони, Зореславо, — відказав поникло князь. — Пропала, покинула нас…
— Я віднайду її, господине…
Розвиднилось. Висипалась орда з табору, у фортеці забила сторожа в клепала, стали біля заборол ратники. Князь піднявся на сторожову вежу, Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла молитву — ніби перед Чудотворною іконою, яку бачила тільки вона…
Частина друга
Трудне читання патерика, знайденого в підвалах любомльського храму Святого Георгія, виписаного то кирилицею, то глаголицею й навіть старослов'янською в'яззю, несподівано закінчилося: отця–професора Львівської Богословської академії Миколая Конрада дійняв стан, схожий на невдоволення кіноглядача, коли стрічка обривається й на екрані ж миготить білизна. Текст патерика обірвався на півслові, й пожовклі чисті сторінки засвітилися перед очима глухою німизною. І перше, що замозолило думку отця, було невідання, хто написав цей патерик: літописець Йов з Володимира, княжий книжник Тимофій з Галича чи той чернець з Києво–Печерського монастиря, який під час татарського нашестя подався на захід і знайшов собі притулок в Страдчі, диктував невідомому писцеві свої розповіді?.. Але яке лихо могло трапитися з ігуменом Страдчівського монастиря, що не докінчив манускрипту: помер у молодому віці, зморений поневіркою, чи став жертвою другого нашестя орди під чільництвом нойонів Телебуги й Ногая?
Таки вельми стомився отець–професор, розшифровуючи манускрипт, він задрімав, і в короткому сні навіялась йому думка, що про подальші події могла б розповісти вчителька Зореслава, яка вірила у перше своє життя на землі, а якщо таке можливе, то могла б вона бути послушницею Мединського жіночого монастиря Святої Ірини… І він вирушив уві сні, немов то було наяву, до Залукви: а може, записалася на полотні Зореславиної пам'яті історія сивих віків?..
(Продовження на наступній сторінці)