Був Данило нещадний, коли дізнався про боярську змову. Винних і невинних карав, та справжніх винуватців не застав уже на Пониззі; коли горіла Бакота й батьки Митуси, житло втративши, заривалися в землянку, бродник Ростислав із Судиславом Кормильчичем вже досягали Угорської землі за Верецьким перевалом, й закликав Ростислав Белу IV свою залогу в Галичі поповнити й вирушити з військом під Ярослав, дати Данилові останній бій над Сяном, а після перемоги посадити його, Ростислава, на галицький престол — й ніколи ти, угорський королю, не мріяв навіть посісти під своїм берлом таку могутню державу — від Дніпра, Сейму і Смотрича до країв Паннонської рівнини!
Знала Зореслава, куди веде її Митуса горі Лімницею. Коли з–за мединських горбів зринула баня собору Святої Ірини, оточеного будівлями жіночого монастиря, обоє зупинилися на крутому березі Лімниці, й побачила Зореслава той запропалий світ, в якому їй доведеться жити послушницею, а як Митуса до року не забере її звідти, то й постриг прийняти.
— А чи ти не подумав, Митусо, що зраджуєш князя і нашу державу в біді покидаєш? — спитала Зореслава, викликаючи в собі останню надію зостатися на волі, поки чорна брама ще не створилася перед нею, та не зміг Митуса і тепер, кохану втрачаючи, стлумити печію кривди за себе, за батьків і за край болохівський.
— Він перший мене зрадив, — відказав Митуса.
— Вас обох, мій любий, судитиме отчина.
— Від отчини кару прийму, не ремствуючи.
— Навіть якщо її іменем каратиме князь?
— Бог добре знає, кому віддавати в руки каральний меч… Я проситиму в Господа справедливості на службі в перемишльського митрополита Антонія, він ближче стоїть до небесного престолу, ніж князь.
Митуса стояв на березі Лімниці й дивився вслід Зореславі, а коли за нею зачинилася чорна брама, попрямував перемишльським шляхом.
Й тієї миті стих медовий легіт, зчорніли китиці цвіту на акаціях й поблякла червона конюшина — немов у осінньому присмерку стускнів світ, коли не стало видно Зореслави.
Трубили сурмачі в Тустанському замку, закликаючи співця до походу, й запитав сам себе Митуса: а кому більше потрібен мій спів — Богові у хорі півчих в перемишльському соборі Івана Хрестителя чи рідному краєві у битві над Сяном? Глухо дудніло в грудях Митуси, й відповісти на власне питання не зумів співець.
…Король Угорщини Бела IV таки спокусився на заманливі обіцянки Ростислава: квапно влаштував заручини бродячого руського князя з дочкою Анною, яку відмовився за Льва Даниловича віддати, й ніби увіч себе побачив властелином Галича; татарва відкотилася до Волги, тож силу відчув Бела й вирядив під Ярослав могутнє військо, очолене бароном Фільнієм.
Простугоніли вздовж Сяну до зубів озброєні угорські полки, прямуючи до неприступної руської фортеці, яку досі ні один із західних сусідів не важився облягати. Князь Данило укріпив город найздольнішою дружиною, ще й Конрада Мазовецького покликав на допомогу, а з Любомля вирушив на Ярослав волинський князь Василько із своїм військом, до якого долучилося ополчення карпатських верховинців, озброєних важкими келепами та сталевими топірцями.
Ростислав розбив свій табір між городом і дрімучим лісом — на засянській просторіш. Дружину мав невелику — не встиг зібрати воїв на Пониззі й на ратний загін Судислава Кормильчича, який, до смерті переляканий, не вилазив з намету, не покладався. Проте почував себе в безпеці з огляду на незчисленне угорське військо, й додавав йому отухи барон Фільній — пихатий і самовпевнений лицар у блискучій кірасі.
Щоб показати русичам відвагу й силу свого війська, влаштував Фільній герці на просторій галявині, й Ростислав, скинувши корзно, в кольчузі й простоволосий, виїхав верхи на поле зі списом у руці й викликав на двобій знатного лицаря Ворша, котрий зухвало гасав перед угорськими бойовими лаштунками.
Полетів на Ворша Ростислав. Спис в угорського лицаря був довший, й з розгону наколовся на нього чернігівський бродник — спис порвав кольчугу, Ростислав упав з коня, й закричали угорські вої:
— Не на добро таке знамення!
Тим часом піші угорські ратники зводили довкола Ярослава осадний вал, підкочували до нього тури, а на гребені валу ставили каменемети.
Першими порвалися до бою гарячі верховинці, та відкотилися від угорської стіни, що рушила з місця, немов повенева вода крізь прорвану греблю. Дрижала земля, ламалися списи, коні здиблювалися, налітаючи на ряди Данилових дружинників: на полі битви стало так тісно, що й мечами орудувати було невміч, супротивники змішалися — не видно, хто кого рубав.
Данило Романович з найменшим своїм сином Мстиславом стояв на горбі з правого боку Сяну й спокійно спостерігав за битвою, а коли княже військо похитнулося, змахнув рукою. Тоді з–за згину лісу вихопилася кіннота князя Василька, а на чолі лави мчав на коні син Данила Лев — відчайдушний і жадібний ворожої крові юний лицар. Й коли Лев наблизився до батька на віддаль звуку, гукнув до нього князь:
— Утіш вітця, сину, он сам Фільній летить на тебе, силу твою відчувши, не осором князя галицького!
Й додали ці слова ще ярішої відваги, ще дужчої сили молодому княжичеві, він вихопився уперед з лави вершників, й на галявині між рікою й дібровою стали до бою, мов на лицарському герці, непереможний барон Фільній і неопірений юнак.
Зіткнулися в розгоні єдиноборці; зударившись об щит Фільнія, зламався спис у Лева, й малий Мстислав заплакав, схопившись за корзно батька, а князь зімкнув очі, очікуючи синової поразки. Та зблиснув меч в руці княжича, коні сплелися передніми ногами й гризли один одному горла, сипалися долу іскри з мечів, князь спостерігав, не дихаючи, за бойовим умінням сина, який долав ворога; кінь Фільнія осідав на круп, і світла думка осяювала Данилову свідомість, що передасть він князівство у сильні руки; кресалися мечі, й з утоми й несподіваного страху перед хоробрим витязем сповільнив Фільній рух, й тоді упав тяжкий булат Лева на шолом барона.
Уздрівши смерть свого полководця, угорці безладно з'юрмилися й почали панічно втікати, вони зникали в густих засянських лісах, їх наздоганяли княжі вої, рубали, топтали — і встелилося трупом бранне поле.
А коли стихла битва на просторих гонах між Сяном і дібровою, привели до Данила безоружного бродника Ростислава, якому не судилося запосягти галицький престол, — покинутого угорськими опікунами, жалюгідного, осамотненого, бо й боярина Судислава Кормильчича досягнув каральний меч.
Не сподівався Ростислав такого навального й блискавичного погрому угорських військ, він був розгублений, зляканий, знівечений і підвести очей на князя не мав відваги. А Данило пронизував його повним лютої синяви поглядом, довго мовчав, тамуючи в собі почуття нещадної помсти над зрадником, якому вже не раз прощав збродні вчинки і притулок ізгоєві давав.
Й почув нарешті Ростислав терпкий голос Данила:
— Ось як ти платиш мені за те, що я рятував тебе від татарської наруги, у Володимирі прихищав!
Мовчав Ростислав, і грізно вигукнув князь, терпець втрачаючи:
— Кажи ж, подле твоє потороччя, за яку плату зраджуєш рідну землю?
Тоді Ростислав підвів на князя очі, повні ненависті й марної надії на княже милосердя, та враз рятівна мисль осінила його обличчя, й слова, ним вимовлені, притлумили Данилів гнів.
— А хто з нас зрадник — я чи ти, князю? — спитав Ростислав, сміливості набравшись. — Чи ж то я або мій вітець Михайло Всеволодович так, як ти, ординського напою скуштувавши, кланявся ялівцевому кущеві, який для татар був за покійного Чингіз–хана, а потім під ярмом крізь вогонь переходив і в такий спосіб, руськість у собі випаливши, прилучався до татарського племені. І кумисом, вином татарським, впивався!.. Я ж у Сарай за ханською ласкою не ходив, а вітця мого за те, що від тієї ласки відмовився, затоптали живцем ханські слуги. А ти повернувся додому цілий і неушкоджений, з ханським ярликом на право галицько–волинським улусом володіти. Й наслідки твоєї науки в хана видні сьогодні повсюдно на Пониззі — чорне воно від пожеж і стоптане кіньми твоїх ратоборців… То хто з нас зрадник, Даниле Романовичу, — я чи ти?
Поник князь Данило, не в силі пояснити бродникові ваготи жертви — гірша ж бо зла честь татарська! — принесеної ціною власної ганьби своєму краєві. Та чи зможе втямити бездомний ізгой, в якого іншого прагнення, крім посідання княжого престола в Галичі, ніколи не було й зараз немає, що коли б не принизив себе Данило в ханському наметі, то сплюдрували б ординці Галич, як колись Володимир, і посілості людські стоптали б, й навіть той клаптик землі, на якій цієї миті стоїть Ростислав, на болото змісили б. І нинішня перемога над уграми не дісталася б у руки галицькому князеві, якби у Холмі й Луцьку хазяйнували татари… Що князь своєю покорою перед ханом увірвав для себе шмат часу, аби уміцнитись на престолі, на якому сьогодні сидів би зрадник, оточений зажерливими боярами й ворожим військом захищений… А про кару, яку зазнало Пониззя, мовчи: зло карається злом, такий наш покон.
Та нічого цього не сказав князь нетямущому й пожадливому Ростиславу… Й німо стояли біля Данила брат Василько, дворський Андрій і княжич Лев, рука якого тремтіла на ефесі меча, готова вихопити його, щоб скарати зрадника. Однак мусив чекати Лев батькового дозволу, та Данило мовчав, звісивши голову, обтяжену страшним звинуваченням, проти якого так мало знаходив слів для виправдання: вже нині його осуджують, а що скажуть колись нащадки про Данилове гостювання в Батия?
(Продовження на наступній сторінці)