Баскак Ахмет незворушно, ніби й не слухав мови боярина, добровільним зневоленням ущасливленого, сидів на трьох подушках, підкарлючивши під себе ноги, проте крізь щілинки між повіками пильно стежив за княжичем Ростиславом, немов перевіряв його вдачу на міцність перед тим, як сказати йому: твій вітець ніколи вже не повернеться на Пониззя, розтоптаний він башмаком слуги Батия за те, що не захотів очиститися у священному вогні від слов'янської скверни, й кумис відмовився пити. А Данило хитріший був: і кумис пив, і кущеві, що уособлює у Золотій Орді самого Чингіз–хана, доземно кланявся, — але ж як тепер галичани й волиняни зможуть визнати його своїм володарем, коли він потоптав руський покон?
Зірко стежив баскак за Ростиславом, немов боявся побачити на обличчі княжича тінь невдоволення, а то й протесту, бунту, за який умить буде скараний на горло, а такого дозволу із Сарая баскак не мав; мало того — до Пониззя вже допадають гінці від Батия з ярликом для Ростислава. Й коли про це Ахмет звідомив княжича — жоден м'яз не здригнувся на обличчі Ростислава, й страх від того, що може бути покараний за гріх батька, вмить зіслиз з його лиця, й він доземно поклонився баскакові…
Цього ж дня під вечір у халабуду Пантели, яка принишкла на дні земної розколини над Смотричем, вдарила звістка, що в Бакоті біля печерного монастиря над Дністром відбудеться скликане Судиславом Кормильчичем віче, на якому боярин прочитає указ про відокремлення Болохівської землі від Галича в князівство на чолі з Ростиславом.
Чорну коромолу супроти Данила Романовича зачувши, поквапився прочанин Пантела Маломужний з Кам'янця до Бакоти, щоб на власні вуха почути підлу змову й князеві Данилові, який перебуває в Синєводську, впору доповісти.
Й застав Пантела біля входу до печерного монастиря зборище бояр і посполитих, до яких через Дністер брели дивні люди в непідперезаних білих сорочках. Обличчя в них були блаженні, а очі просвітлені дитячим спокоєм, вони виходили гурмою на берег й підступали до зібраних перед печерою кметів та бояр з гамівними сорочками в руках. Й зрозумів Пантела, що, певне, це ті рахмани, про яких згадував чернець Миколай.
На лавицях перед норою, що була входом до монастирської печери, сиділи бояри в заквітчаних барвистими байорками киреях та в червоних юхтових чоботях. На грудях у них яріли золоті ланцюги, на головах стриміли ковпаки з бобровими околичками — й упізнав Пантела боярина Путяту з Хмільника, який вздовж Збруча рибні стави повикопував, високі греблі спорудив й тучних коропів вивозив колимагами на продаж у Дунаєвець, Заліщики й Хотин; упізнав теж поповича Доброслава Судича, що тримав у своїй власності коломийські соляні жупи і відправляв валки з сіллю до Коростеня, Києва, Сум і аж до Лисичанська, що над Дінцем; й Івана Молибоговича із Старої Ущиці, котрий засіював просом видолини між Бугом і Дністром, теж побачив. Знав Пантела, що не було жодного озера, жодного річкового берега, над якими б не височіли вежі боярських палаців, оточених кам'яними мурами з настромленими на гребенях залізними штирями, й обгороджували бояри свої двори не зі страху перед злодіями чи розбійниками, а щоб прості кметі, які он стоять перед боярами в сірих сардаках, не могли підгледіти, бо навіть шпаринки в мурах не світилися, — як мається багатий володар безмірних добр, і не плекали примарних надій, що з того багатства може перепасти їм бодай крихта.
Тож природною була боярська охота відокремити Болохівщину від Галича в мале й багате князівство й не сплачувати галицько–волинським князям щорічного чиншу, не споряджати для княжих дружин чоловіків, які мусили гинути за княжу славу, — коли можна спокійніше жити в підвладному татарам болохівському улусі, чей Бог високо, а хан далеко.
Й думав бувалий прочанин Пантела про те, що коли й схлине на якийсь час татарська орда із завойованої землі, то вмить своя утвориться, в ординській неволі викшталтована, бо ханські закони можна легко застосувати в себе: запровадити послух татарський і докладну звітність від упокорених громадян, та щонайважливіше — мати змогу кожній зневоленій людині в душу влізти… Що там — чужинецька орда: вона не стоїть на місці, летить, мов кинутий у прірву камінь, котрий на дні провалля розсипається на пісок, та слід від його падіння надовго залишається в душах і свідомості люду глибокими ритвинами, що роз'їдають, розмивають, нещадно руйнують і честь, і родову пам'ять, і звичайне людське милосердя… Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.
Страшну небезпеку уздрів прочанин Пантела в боярській затії — створити своє незалежне не лише від Галича, а й від власної споконвічної історії князівство, і в тій журі явилося йому видіння — як завше, у найскрутніші хвилини.
Білі люди в незаперезаних сорочках, схожі одне на одного, як недоношенці, спокійні та самозадоволені, ніби наділи на обличчя однакові маски, крізь які не можна прозирнути в душі, бо й душі їхні вивітрилися, затоплювали майдан перед печерою й оточували бояр, сільських кметів і міський ремісний люд… Й згадав Пантела слова ченця Миколая про шкаралущі з великодніх писанок, що можуть приплисти з руського світу до Рахманії й нагадати пожильцям Лотосових островів, ким вони колись були, та чи оживить це їхню заниклу пам'ять, якщо гамівні сорочки, що їх несуть в руках рахмани, задушать людські душі, на яких за непам'ятних часів була незримими письменами записана їхня історія?
А рахмани вже одягали в білі кошулі бояр і посполитих, й коли вони стали перед печерою з однаковими обличчями в однаковій одежі, коли новоявлені близнюки рідну матір вмить забули, — боярин Кормильчич в оповитому білим гамівником корзно оголосив, улесливо заглядаючи в задоволені розкосі очі баскака Ахмета, про створення Болохівського князівства — новітнього татарського улуса з бродником Ростиславом на чолі.
Й вигукнула біла громада в один голос про згоду, й ніхто іншої думки не висловив; білі люди почали хором повторювати одні і ті ж слова про надану їм найвищу честь називатися татарськими людьми, про щасливе й радісне життя під берлом великого хана й дякували баскакові за подароване їм найвище щастя: ніколи вже не потрібно буде їм мізкувати, як мають жити, бо думатиме за них татарський хан.
Й забачив Пантела, що й до нього підходить рахманин з білою кошулею в руці, мов із знаменням смерті. Він схопився з каменя, на якому сидів оподалік печери, й у нестямі вибіг з яру. Біг без перепочинку дні і ночі й аж у Зелену неділю допав до церкви в Синєводську саме в той мент, коли князь Данило благословив молоде подружжя.
Розштовхавши стражників, які оточували князя, упав Пантела перед Данилом на коліна й повів йому, що бачив і що чув. Й мовлячи те, уздрів він на обличчі князя зловісний образ гніву… З лихим передчуттям вернувся Пантела додому, не знаючи однак, яке лихоліття накликав на свій край, звідомивши князя про боярську змову…
Розділ четвертий
Над Лімницею цвіли акації й черемхи біло осипалися в лугах, медовий легіт віяв над заплавами ріки, на обочинах згиналося додолу житнє колосся й джмелилася червона конюшина. Теплий літній день ласкавив закохану пару, якій судилося нині ще раз прощатися над рікою: кликав Митусу на службу залізний брязкіт у Тустанській фортеці, та він не йшов на той поклик, опирався — виганяла його з рідного краю пекуча пізьма на князя Данила, прощення якому співець не знаходив у своїй душі.
Сумні половецькі очі Зореслави скрадливо, щоб того суму милий не запримітив, пасли Митусу, а він серцем слухав її тугу й пригортав до себе жону, щоб на якусь хви лину ще затримати її біля себе; настирливі звуки рогів зваблювали співця, та Митуса намагався їх не чути, — але ж як він обійдеться без княжої дружини, а вона без свого співця в поході на Ярослав, куди підтягував важку силу угор ський полководець барон Фільній…
Й зрунталася нарешті туга мовчанка між молодим подружжям, й повів Митуса Зореславі свій рішенець, якого во на боялася почути, хоч знала, що іншого кроку коханий уже не зробить, — переступить він присягу, складену Данилові під Луцьком, за яку отримав від князя шлюбне благословення. Не мав співець сили здолати біль, що його зазнав від свого володаря, котрий з доброго батька злим вітчимом став й жорстокіше від татарина сплюндрував мирні житла й тучні поля на Пониззі; просяні й житні ниви столочила княжа кіннота, піші ратники греблі розкопали, й тоді води Збруча та Дністра позаливали городи; вогонь спопелив Бакоту, й чорні руїни волали до неба о помсту за вчинену кривду, й не знали біженці, над ким має Господь мститися — над баскаком Ахметом, який спонукав болохівців до зради, а сам здимів й зеленоверхого намету не стало видно на дністровській кручі, чи над городянами і кметями, які через власний нерозум піддалися боярській намові, а може, — над князем, котрий сплюндрував Болохівську землю, весь руський край від запроданства рятуючи…
(Продовження на наступній сторінці)