Й послав йому Бог тяжке випробування, неземною втіхою пойняте: Пантела відбував останню прощу в Києві в найстрашніший для Русі час. Коли орда вдерлася до міста, диякон разом із збожеволілим від жаху людом заховався в Десятинній церкві — й завалилася вона, а він, опинившись під камінням, в смертну годину уздрів: з ікони, яку він бачив уже не раз, кивнула йому головою Божа Матір, і втямив Пантела, що це є якраз та Чудотворна ікона, що її з Царгорода привіз до Києва Володимир Великий, й прочанин заблагав Пречисту врятувати йому життя.
І сталося чудо: Пантела вибрався з–під кам'яних брил й побачив, як молода монахиня, обминаючи обвали й тіла мертвих, вільно виходить з церкви з іконою в руках. А тоді зникло все. Опам'ятався Пантела біля Золотих воріт у той мент, коли татарський темник наказав розв'язати сплутаного зрадливими боярами воєводу Дмитрія, а той підняв на списа Золоті ворота, й попливли вони попід небесами…
— І не питай мене, іноче, — видіння то було чи дійсність, та виразно я вчув пророцтво воєводи: вернуться Золоті ворота в Київ, коли народ відбуде покуту. Повір і ти у ті його слова: стоятимуть Золоті ворота там, де вони стояли. Бо нічого іншого, крім надії, нам нині не зосталося…
Потім Пантела надовго зник із сторожки, а коли вернувся, таке розповів.
…Надвечірню тишу над Бугом розтяв тривожний звук рога, немов трубач не до нічного спочинку кликав, а до бою. Стрепенувся Митуса, розпізнавши голос сурми, а руки Зореслави, що оповили шию коханого, опустилися, й половецькі очі дівчини, до нестями сполохані, допитувались у гусляра, що то за поклик.
— Ворог наближається, — проказав Митуса. — Князь до походу кличе. — Він поривчасто обняв Зореславу й прошепотів: — Прощавай, моя зоре вечірняя, і чекай на мене: якщо житиму — знайду тебе.
— Шукай мене в Залукві, там я буду тебе ждати, — відказала Зореслава й довго дивилася йому вслід, поки він не сховався за мурами замку, звідки долунював брязкіт зброї.
А лучилося це, коли зимовий день уже згасав. До княжого терема прискакав на змиленому коні посланець із Тустанської фортеці, що біля Синєводська, — від князя Данила, де галицький господин зупинився, повертаючись із угрів від Бели IV після невдалого сватання дочки короля Анни за сина Лева. Не погодився на шлюб дочки з руським княжичем угорський володар — обіцяв же видати її за Ростислава Михайловича й дотримувався свого слова не з великої прихильності до чернігівського князя, а з невіри у могутність Данила, котрий донині не спромігся твердо посісти галицький стіл: відбирали його в нього то бояри, то бездомні князі, й через те часто перебував Данило Романович у бігах то в Болеслава Мазовецького, то у Вацлава Моравського, а то й у самого Бели, шукаючи спільників супроти заволок, які незвість з яких земель приваландувались до Галича, слабість князя відчувши…
І звелів князь Данило братові Василькові через посланця до двох днів зібрати народне ополчення, спорядити дружину в тяжкій силі й вирушити на Холм, куди суне, плюндруючи Коростень, Сарни й Ковель, татарська орда.
За три дні князь Василько, відіславши спершу свого й Данилового синів до літньої резиденції в Любомль, вирушив на чолі пішої й кінної дружини, озброєної копіями, мечами й арбалетами, на Холм; попереду гарцювали на конях сурмачі, а перед ними пішо ступав з гуслями на грудях славний співець Митуса, він заспівував похідну пісню, а натхненні його крицевим голосом ратники ту пісню підхоплювали, й здавалося їм, що веде їх на битву не князь, а гусляр.
За військом юрбами ішли селяни й ремісники в кожухах, сардаках і ярицевих каптанах із сокирами, настромленими косами, вилами та довбнями; посполитих було більше, ніж княжих воїв, — весь чоловічий люд Волині, загрожений смертельною небезпекою, вирушив на війну.
Не було серед ратоборців лише чернігівських князів й тучного боярина Судислава Кормильчича — не застав їх князь уранці в хоромині для гостей і вкотре пересвідчився, що марно чекати честі від людей, які ніколи її не мали, й доповіла князеві служба, що вдосвіта вони утрьох верхи помчали на південь кам’янецьким гостинцем.
А з Тустанської фортеці, що стриміла вежами до неба над Вороновим потоком, вирушив князь Данило із своїм військом на Володимир, щоб з’єднатися з братом Васильком. Лихі чутки ловив галицький князь від утікачів — жінок та дітей, які кинулися світ заочі з волинської столиці; з людського лементу втямлював Данило, що немає більше города Володимира, дощенту сплюндрувала його орда: згорів із тису рублений княжий замок, й тілами залишенців встелилася земля. Тож через трупний сморід не могло навіть наблизитися військо Данила до міста, й повернув князь дружину на Устєлуг, щоб допасти до Холма раніше орди.
Й розповів Пантела Маломужний ченцеві Миколаєві про те, що сподіялося над Вепром під Холмською фортецею в йорданські дні, й була та розповідь теж на легенду схожа…
…Батьківщина, іноче, не тому дорога, що вона велика: навіть найменший клаптик землі може стати найдорожчою отчиною, за яку віддають життя.
Тисячі голів у гостроверхих кучмах заступили долину над Вепром довкола Холмської фортеці. Здавалася вона дитячою іграшкою, й ординці своїм незліченим числом затоплять не лише Холм, а й увесь край довкруж — від Прип'яті до Гориня, й глибокі озера та безбережний Світязь перемісять в болото.
Проте німо й безбоязно стояли ратники на валах, їхні ряди двоїлися й четверилися — стали руські вої з відкритими заборолами, немов засуджені до страти смертники, впокорені останнім присудом.
Й послав нойон Куремса гінця до Данила з вимогою добровільно повідкривати брами в стінах фортеці, а що відповіді не отримав, то наказав приставити до валів драбини й пороки підкотив до стін.
А коли загримотіли тарани, нібито громовиця враз упала з неба, а стріли хмарами полетіли зусібіч, впиваючись у щити та груди ратників, коли ординці почали виповзати на гребінь мурів, і вже задзвеніли мечі, й іскри освітили сутінний день, коли похитнувся на валу перший ряд оборонців, й татарва готова була залити місто, — вийшла на вал молода черничка й піднесла високо над головою образ Богоматері з притуленим до грудей дитятком, і я впізнав, іноче, на тій іконі ту саму Діву Марію, яка врятувала мені життя в Десятинній церкві, коли будівля храму вже валилася й каміння накривало живих людей, і жінку в чорному впізнав. Я стояв у шелюгах на протилежному боці Вепра й поривався до Пречистої, та спинила мене ріка, тоді я впав на коліна й зашепотів молитву так гаряче, що подих, який видавлював слова, спалював горло, й повторював я безнастанно:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Вдивлявся в образ і побачив, як очі Богоматері ожили й заярилися вогнем; від того світла попадали ниць татарські вої, вони випускали з рук зброю, затуляли долонями обличчя, кричали з болю й сліпли, а Холмська гора почала виростати, підносячи все місто до небес; приперті до валів драбини попадали разом з ординцями долі, на пороках порвалися линви, ніби мечами порубані, й похитнулася орда.
Я не переставав шепотіти слова молитви, її почули княжі ратники й повторювали вголос за мною, й тоді на вал, що сягав уже неба, вийшов гусляр, став поруч з жінкою в чорному, вдарив пальцями по струнах, й подумали князі та дружинники, що то Митуса чудо творить; в морозному повітрі розлилася благальна мелодія — то урочисто заспівав гусляр:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Молитовні слова помножувалися, могутній кант прокотився над світом, й від того світу стрімголов утікали ординці, коні гризли коней, а вої падали долі, нібито благальні слова вражали їх цільніше від стріл; понад річищем Бугу добігла орда до луцьких низовин, й зупинила їх фортеця над Стиром. Тут підоспіли дружини Данила та Василька, й посполите ополчення допало — татарським трупом встелилася земля, а під небесами далі лунав спів:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Утік Куремса з рештою орди на Пониззя, а Данило зійшов з коня й прибив до брами Луцького замку свій стяг. Довго стояв мовчки перед лучанами, дружиною й ополченцями, а коли спів стих, промовив:
— Можна втратити все, дорогий народе, але мати всього ніхто не спроможний. Куремса втратив усе тому, що забагато мати хотів.
Народ клекотів, гудів, ревів, і бачив князь Данило, що серед натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають, інші улесливо в очі заглядають, та не побачив серед них чернігівських бездомних князів й боярина Судислава Кормильчича теж не побачив й постановив: коли ще раз їх запосягне, на горло скарає, як це без докорів сумління робив його вітець Роман. И цієї миті остаточно збагнув князь, на кого має спертися. Щиро вигукують йому славу дружинники й гамарники, бондарі, лимарі та прасоли, а співці пісню звитяжну складають, й літописці словом вічну мудрість творять. Погляд князя впав на сина кметя з–над Смотрича — співця Митусу, який ревною молитвою випросив у Богоматері звитягу.
І сказав князь:
— Слава вам, мої вої, і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте. Та особлива моя хвала нині співцям, які до переможної битви кличуть. Тож привітаю гусляра Митусу: я знаю, на яке поле битви посилати дружину, він же знає дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!
(Продовження на наступній сторінці)