Антон замовк, й довго мовчали приятелі — один пойнятий оптимізмом, а другий цілковитою резиґнацією.
Після згірклої мовчанки Антон знову заговорив, докінчуючи розповідь.
— У нашого львівського поета Миколи Петренка, в його збірці поезій "Камчатські береги" є вірш, з якого я зап'ятав таку строфу… Доля Петренка була достоту схожа з моєю: він теж був репатрійований з Німеччини на батьківщину — на Далекий Схід, тільки й того, що в різних таборах ми перебували…
Я край цей проміряв від моря до моря
Крізь стужі і спеки, крізь бурі і в'юги,
Я чув, як тюлені ридали від горя,
Коли не верталися з моря подруги…
Я теж чув ті розпачливі плачі — тварин і людей… Два роки працював на лісоповалі, а згодом нас випустили із загорожі на вільне поселення без права повертатися в Україну… Де тільки не знаходив роботу, щоб настарати трохи грошей, — ні на мить не покидала мене надія вернутися додому. Працював вантажником у портах, механіком на вагоноремонтному заводі в Хабаровську, на рибних промислах у Петропавловську–Камчатському… Врешті замешкав в українському селищі Зіньківка над Уссурі… Та сконав нарешті проклятий вождь усіх народів, і я вернувся до свого Переяслава. Склав екстерном екзамени за десятий клас, а коли дізнався, що у Львівському університеті на філфаку конкурс не надто великий — поїхав на Захід. А що було далі, ти знаєш… Після розправи над нами я подався сюди й тут, мабуть, житиму до смерті.
— А за чим до Владивостока приїхав? — спитав Ігор.
— Може, вдасться записатися заочником на російську філологію в тутешньому університеті — мені ж залишилося тільки державні екзамени скласти.
Цієї миті Ігоря дійняло відчуття, нібито між ним і Антоном впала раптом непрохідна заслона, й обидва вони опинилися у незмірно віддалених світах, між якими обірвався будь–який зв'язок, хоч сиділи приятелі один навпроти одного, однак аж до знеохочення відчужені.
А Ігор в надії на взаємне зближення наготовився запитати в Антона про найболючіше… Холод, що провіявся між ними, пригнічував його — і як же це, подумав він, могло так раптом зникнути з Антонової пам'яті зовсім недалеке минуле — а мало ж воно стати змістом життя доморосів: навіщо ж тоді було йти на ризик й розплачуватися такою дорогою ціною? Й спитав–таки Ігор:
— Ти не здогадуєшся, Антоне, хто нас видав?
— Мене більше це не обходить, — відказав Доленко, вийняв цигарку, запалив і глибоко затягнувся. — Те, що було з нами, залишилося в далекому потойбіччі, й воно тепер не має для мене ніякого значення. Але якщо тебе це ще цікавить, то можу поділитися своєю здогадкою: можливо, це був той хлопуньо в клепані, який переслідував нас у Страдчі. Проте — сумніваюся… На тій партійній розправі в університеті нас звинувачували у таких деталях, про які самодіяльний конфідент знати не міг, хоч і підслуховував… Зрадив нас Аркадій, це найімовірніше, ти ж чув, як він каявся… Я перестав йому довіряти ще тоді, як він підозріливо квапно залишив нас у Мирона перед тим побиттям. Ніби змовився із нападниками. А втім, ніхто достеменно знати того не буде.
— Нема таємного, щоб не стало явним, — відказав Ігор. — Ну що ж, Антоне, мені пора добиратися в штаб… Чи ще зустрінемося — хоча б через тридцять літ, як домовлялися?
— Не знаю… Надто далеко й коштовно їздити звідси на такі романтичні й нікому не потрібні зустрічі… Я вже тут вкоренюся. Якщо матимеш час, приїдь у Зіньківку, то зовсім недалеко від Владивостока — година їзди автобусом. Я там живу й, напевно, там і помру… Ще тоді, коли вийшов з табору на вільне поселення, замешкав в одних переселенців з України — ще тих, столипинських. У них росло миле дівчатко Настуся. Тепер вона красуня! Незабаром стане моєю дружиною…
— Вона українка?
— Тут немає українців — лише хохли.
— І ти хохлом станеш?
— Не буду ж білою вороною…
— І вдосконалюватимеш чинний суспільний лад?
Антон заярився:
— Та невже ти й насправді повірив, що мізерна групка доморосів може розвалити такого дужого монстра? І чи думаєш, що твоя писанина йому нашкодить?
— Крапля камінь довбе, — сказав Ігор і підвівся.
Вони навіть не обнялися, прощаючись.
— На одного домороса стало менше, — промовив сам до себе Ігор, прямуючи до штабу військового округу. — А згодом не залишиться нікого. Але не треба шкодувати: ми ж таки були!
XI
У штабі військового округу мене вмундирували в елегантну форму лейтенанта Морфлоту й доставили катером на крейсер "Дмитрий Пожарский", що стояв на рейді у відкритому океані.
И розгорнулася переді мною нова й несподівана сторінка мого життя — вельми романтична з присмаком непевності. З тієї миті, як я ступив на хисткий трап корабля й, тримаючись за леєр, щоб не впасти, оскільки огромна металева махіна похитувалася на хвилях легкого прибою, мов горіхова лушпайка, — перестав належати собі. Вахтовий матрос глузливо посміхався, придивляючись до новоспеченого морського офіцера, який не вміє ступати по трапу, він провів мене до командира крейсера. Й став матрос Агафонов моїм першим розпорядником і вчителем: у ту хвилину і в наступні дні ставився до мене по–начальницьки поблажливо, зрештою, вся морська мурашва, яка досконало злагоджено жила в цій залізній купині, була до мене доброзичливою, хоч дещо зверхньою, а командир, капітан третього рангу, який з дива не міг вийти, чому прислали до нього на вишкіл саме письменника, швидко змирився з цим й, думаючи, певне, що сталося це неспроста, виділив для мене флагманську каюту, в якій я прожив цілі три місяці.
Мене приписали до крейсерської газети, я мусив до неї дописувати, що давалося мені нелегко, — я ж не знав, про що потрібно інформувати моряків, однак якось давав собі раду, а втім, мною особливо ніхто не цікавився, нікому я не був потрібний, лише капітан третього рангу Зосименко інколи викликав мене до себе й насторожено випитував, як мені пишеться: був він упевнений, що Спілка письменників України доручила мені написати книгу про моряків, й тому довго і нудно розповідав про героїчні й важкі морські будні.
Я втрапив саме на початок навчання, й це дало мені можливість побачити далекосхідні береги від Владивостока до Чукотки й ще раз відчути сувору й невблаганну чарівливість земних просторів, обмитих безмежжям Тихого океану.
Найбільше часу провів я на Камчатці. Тайфун Елоїза, що налетів з Японського моря, загнав наш крейсер у тиху й неприступну для морських штормів Авачинську бухту, де я й перебув майже весь час своєї служби: в негоду нудився на якорі, а в погожі дні, як повноправний моряк, виходив разом з усім особовим складом крейсера на маневри у відкритий океан — аж до Чукотки.
И поки гуляв тайфун й матроси дармували в кубриках, а офіцери в каютах, мені дозволено було сходити з корабля на берег. Я виходив на край Петропавловська–Камчатського й, щоб вибратися із надморської низовини й побачити край, у який потрапив, спинався угору схилом Авачинської сопки, що панувала над бухтою й з кратера якої струменіла цівка сизого диму — мирно й тихо, немов із комина гуцульської хижі.
І я побачив…
За вигнутою косою, що відокремила бухту від океану й раптом обірвалася, подробившись на маленькі острівці, протягнувся плоский берег, заселений тісним містечком. Воно обігнуло Авачинську сопку й зупинилося ніби в страху перед безмежжям скалистого простору, який, віддаляючись у безкінечність, виростав щораз вище до неба рудими скелями і врешті впирався у зеніт засніженим Пенжинським хребтом, що відділяв запропащений світ від Великої Землі, до якої закинута в ці безвісті людина не могла б добратися пішки за весь свій вік.
Над хребтом тьмяніли важкі снігові хмари й заповнювали собою розколини й провалля — може, для того, щоб відчайдух, який захотів би вибратися з цих незвістей на світ Божий, загубився в темряві й осліп, опинившись на безлюдді, й потонув у бездонних ізворах перед прямовисними скелями… І здалося мені, що на тій засипаній камінням і відламками скель дикій землі не може жити ні птах, ні тварина, що такі земні кути призначені хіба що для біблійної преісподні, хоч знав я, що за цим хребтом й за Шелковою затокою Охотського моря існують Магадан і Колима — реальне людське пекло.
(Продовження на наступній сторінці)