"Чи може людина прожити без гріха? — здивувався Майстер. — Перебути життя, навіть не наблизившись до нього? І чи потрібні світові людська стерильність, безбарвність, бляклість? Адже ту самодостатню Природу заповнює грішна суспільна діяльність — вона її сенс і серцевина. А може, ви вже встигли стати лозою, травою, лісом, Божим птаством, звіриною — субстанцією, яка не має розуму, тільки інстинкт, і тому може існувати в непомильності?"
"Ми намагаємось поєднатися з Природою — найдосконалішим творінням Бога. Усе в ній доцільне, в ній немає ненависти, а тільки життєва потреба, в Природі споживають, а не вбивають, вона не знає підступности й дотримується законів співжиття, в ній присутня жадоба самооновлення, а не руйнації… А що запосяг ти, який все своє життя намагався додати до Природи енергію людської духовности? І чим більше ти доклав труду, чим глибше проникав у людські взаємини, тим частіше спотикався об людську черствість, злобу, захланність, фальш, поки не зупинився перед стіною бездуховности, продуктом змагань недосконалих людей. І ти сам, ти сам, віруючи, що працюєш для ідеалізму, той же ідеалізм спрощував, набридаючи читачам проповідництвом, дидактикою, ілюстрацією історії, сам же ні разу не став учасником описуваних тобою подій; своєю творчістю ти проторговав своїм учням шлях до грубого практицизму, набиваючи їм нав'язливим патріотизмом квасну оскому. Невже ти й досі не збагнув, який ти недосконалий супроти гармонійности Природи? А все ж утямив! Бо чому ж би то — такий впевнений у своїй правоті й перевазі — раптом вихопився із звичного середовища й вибудував собі ґражду, якої на землі насправді не існує, як немає захистку від себе в собі самому? Що тебе змучило, чому ти покинув своїх людей, які врешті здобули свободу?"
Майстер відповідав, а може, лише думав.
"Я теж її здобував і не каюсь. Я був між тими, хто проголошував незалежність нашої держави. Але нині не хочу жити поруч з людьми, які ту свободу тратують, мов дикі коні тирсу, як вепри виноградник. Куди поділася в них пошана до ідеалів, за які клялися віддати своє життя? Вчорашній патріот називає нині Україну виплодом хворобливої уяви, маревом, не поміченою в світі лінивою й інертною нацією, яка не дозріла до самостійного життя: рідна мова, мовляв, стала їй чужою, українські письменники киснуть у своєму патріархальному минулому й не визнають новизни миті; посполиті тужать за неволею, в яку протягом століть впрягалися з покірністю волів — і що це за народ, що не відає ціни свободи, і що це за держава, яку щодня покидають обдаровані люди, надумавши здобути собі визнання на чужині?
Так галасують уже понад десяток літ колишні супер–патріоти, які, власне, ними ніколи й не були, і я закричував їх з піною на губах: ви не герої, ви вуличні крамарі, яким вдалося за перемінний час розбагатіти, у вас нема національних святощів, ви навіть наших пророків стягаєте з п'єдесталів, — і став я для них посміховиськом, мовляв, з упертістю маніяка не хочу скидати з себе маскарадного костюма історії, й назвали вони мене захриплим речником відмерлої національної ідеї.
Їхні глузи проїли мою душу, мов іржа залізо, і я врешті впав у гріх сумніву: а якщо все те правда? А таки правда, — добиралась до моєї свідомости зневіра, — бо що то за влада в нас, коли ігнорує народні свята й примушує святкувати чужинецькі, поклоняється більшовицьким ідолам, а національні пам'ятники осквернює; яка відзначає дати не звитяг наших, а програшів; лицарів, які боролись за незалежність України, оголошує зрадниками; а таки правда, — переконувався я, коли бачив, як припадають пилом вистраждані болем мої твори на вітринах книгарень і блякнуть — на сонці свободи; коли чув, як літературні нувориші подають як еталон екзерциси, заґрунтовані проблемами жіночого оргазму, сексуальних збочень і порнографії, коли уздрів, як модерні бездари пересаджують на рідне поле екзотичні щепи, які ніколи в нас прийнятися не зможуть, та ще й видають їх за свої, — і я знайомлюся з тим чтивом, втолочуюся у баговиння, що смердить лайкою, блювотиною алкоголіків, брудними майтками повій, розтоптаними тарганами, павуками, фекаліями…
Бог заклав у людині енергію творення, і я, перебуваючи в неволі, використовував її в боротьбі проти фізичного й духовного руйнування особистости, нині ж побачив добровільне уярмлення бездуховністю, й боротися з нею не стало сил. Я втік від здеформованого псевдодемократичною свободою світу й не визнаю за ним жодних на себе прав".
"Тоді ти наш, ти наш! — злагоджено загомоніли крішнаїти. — Ти ж, як і ми, здався на милість Природи!"
Утім на порозі світлиці стала жінка з коротко стриженим шпакуватим волоссям, образ якої дивно гармоніював з її віком, і тому вона здавалася надміру звабливою; Майстер упізнав її, простягнув руки, жінка увійшла в його обійми і проказала:
"Я прийшла, як обіцяла, — тоді повернула голову до дверей і лагідно мовила до крішнаїтів: ідіть собі, він не ваш, в нього багато ще роботи, й рано йому здаватися на волю Господню".
Жінка сіла на лавицю і, спершись ліктями на стіл, довго дивилася на постарілого Майстра, котрий ще недавно був вродливим юнаком і так невміло поцілував її на майдані біля собору Святого Юра, — відтоді він не вступався з її душі, залишався завше разом з нею, й жінка чула, як він кликав її, коли йому ставало важко.
"Отак посидь, любко, посидь хвильку, хай я ще раз пригадаю собі, як тебе шукав і як знайшов".
"Я чула твою розмову з крішнаїтами, — не звернула жінка на Северинові слова уваги, — й мені здалося, що ти виправдовувався перед ними, марно намагаючись знайти причину своєї втечі від людей. Я вчула в тоні твоєї мови глухе озлоблення, і це засмутило мене: який може бути гнів на когось, хто тебе не розуміє або ж перебуває у різних з тобою площинах? То інші люди, не вчи їх шукати стежки — самі знайдуть, а ти вдовольнися тим, що вони — хочуть того чи не хочуть — продовжуватимуть стежку твою… І не в'яжи їх, мов жмуток льону, в один сніпок, вони різні — хіба ти в цьому не пересвідчився, коли плив разом з ними на "Ренесансі"? А той, хто стверджує, що наша нація неспроможна, говорить передовсім про неспроможність власну".
"Ти розумієш, ще цього тобі не говорив: я певен, що в зв'язаному сніпку мусить бути той, який хотів колись мене знищити… Ще в армії я написав свою першу повість і відіслав її до Києва, в Кабінет молодого автора. То була річ наслідувальна, і я про неї нині зовсім невисокої думки: творів про часи польської окупації в Галичині було на той час чимало, і всі одного штибу — нового слова я, звісно, не сказав. Та все ж нетерпляче чекав відповіді й таки діждався. Рецензент, спочатку похваливши мене за вправність письма, на вісьмох подальших сторінках громив і знущався над моїм писанням і врешті закінчив рецензію вироком: "Це бандерівська повість, вона не має побачити світу". Слава Богу, біля мене, коли я читав, нікого не було; переляканий до смерти, бо ж майнула думка, що листа міг прочитати лейтенант Корсаков, я зіжмакав папери, запхав у кишеню штанів і чимдуж побіг до вбиральні, щоб викинути їх… Здавалось би — дурниця, та, однак, це могло коштувати мені волі, і я донині думаю, хто ж той критик, бо прізвища не запам'ятав, а певне, сидить він поруч зі мною на зібраннях, на пленумах і з'їздах, у своїх виступах хвалить мене або ганить, але чи хоч раз спало йому на думку, що він стріляв мені в потилицю? Яка ж його Україна нині: червона, синьо–червона чи жовто–блакитна? Хто він тепер — мій ворог чи, може, прихильник? Мені ця згадка ні на хвилину не дає спокою, бо знаю: він зв'язаний в одному сніпку зі мною й ніколи не втече від людей, побитий власним сумлінням і усвідомленням своєї гріховности…"
"Не став собі риторичних питань, Северине. Й чому ти шукаєш Україну поза собою, Україна в кожного у власній душі, у твоїй теж. Ти висвітли її, не бійся відкрити людям такою, як вона в тобі є. Іншої ж і не маєш… Тож берися за працю, яку вмієш робити, й розкажи всю правду передовсім про себе, хай світ побачить, у яких муках народжувалася українська держава в кожній людині й зокрема в тобі. Буде важко? Може, й так, але ти мусиш це зробити. Кажеш, що не хочеш жити з людьми, які тебе розчарували… А може, то вони, в тобі розчаровані, не хочуть більше перебувати поруч з тобою? Зізнайся в усьому перед людьми і пам'ятай: вірять тільки самозвинувачуванням, а самохвальбі — ніхто".
Майстер підвівся, взяв жінку на руки, вона була по–дівочому струнка — достоту така, як тоді, коли бавилася на Святоюрському майдані м'ячиком; поклав її на постіль, роздягнув, й вона лежала на його руці, прислухаючись, як закипає в ньому молодість; Северин кохав її й накохатися не міг, і в якусь хвилю йому здавалось, що то Саламіна. Коли втихомирився, сказав:
"Усе, що я зазнав протягом життя, відбувалося в твоїй присутності, і кожного разу ти мала інший образ. Але то була завжди ти: я знайшов тебе і більше ніколи не втрачав. А чи ти знайшла тоді свій м'ячик у кущах козолисту? І куди сама зникла? А може, тебе зовсім і не було, може, ти лише привиділась мені? Може, я тебе вигадав?.. Ха, ти чула — крішнаїти запевняють, буцімто безгрішні… Дурне, як можна говорити про відсутність того, чого не знаєш? А я знаю. Я грішив умисне, щоб, долаючи гріх, міг вивіряти свою силу в боротьбі з ницістю".
Жінка притулила долоню до Северинових уст, розгладжувала його вуса й шепотіла:
"Ти весь час обороняєшся. Перед ким? Чи не перед самим собою?.."
(Продовження на наступній сторінці)