Так минали тижні й місяці у щоденній муштрі під пильним наглядом лейтенанта Корсакова, і лайки озлоблених старшин здавалися Северинові благом порівняно із залежністю від особіста; хлопець швидко збагнув, що цей німий терор триватиме впродовж усієї служби, він намагався загартувати себе тим переслідуванням і стати відпорним до насильства; мені завжди згадувався батько, який не встояв перед злом, а я мушу перемогти, здолати ту слабкість, яка зачаїлася в душі й чатує на моє сумління; як тільки надходила неділя, й Северин отримував належне за військовим статутом щотижневе звільнення на один день, він полишав остогидле місце неволі й утікав у гори.
Лякала думка, що Корсаков може запримітити, де проводить своє звільнення Северин, і настигне його самого в горах; знав, що особіст хоче зустрітися з ним наодинці, без свідків; міг би ж лейтенант розпорядитися, щоб командир роти привів солдата до його халупки, що заховалася за огорожею військової частини над річкою, так ні, це йому невигідно: про те, що солдат побував на допиті в особіста, ніхто в полку не сміє знати, адже сексот, яким лейтенант напевне хоче його зробити, мусить бути цілковито таємним — його донощицька функція стосуватиметься не тільки солдатів, а й офіцерів; Северин намагався ніде не залишатися на самоті, він водно перебував у чиємусь товаристві, — тільки у неділю, бажаючи від усіх відсторонитись, виходив на дорогу, що вела до Ял–кишлака, і, щоб обманути всюдисущого лейтенанта, прямував нібито в Шемаху, а коли опинявся в долині Шейха, звертав непримітною стежкою вбік і зникав у горах.
Мене огортала незмірна радість, коли я занурювався в цілковите безлюддя, тихе, мов шелест змії в піщаних вижолобинах, наповнене вщерть від підніжжя до вершин дзвінкою німотою, і лише зрідка порушував спокій мертвої природи холодний протяг, що вихоплювався з глибоких ущелин і остуджував на мить розімлілу на каміннях ліниву спеку, а ще голодний клекіт орла, який вряди–годи виборсувався із сизих глибин неба й, шукаючи здобичі, кружляв над моєю головою.
Зі мною були тільки земля і небо, і в цьому спокої я складав вірші про мій туск і страх, і ненависть, я заучував їх напам'ять, бо в службовій тумбочці за моєї відсутности порпалися сексоти й перечитували мої прозові писання, я завжди заставав там безлад і тому мусив тримати в пам'яті бунтівливі поезії, котрі сподівався винести на свободу.
У такі хвилини Северин згадував дівчинку з м'ячиком: тепер тобі виповнилось, певне, шістнадцять, а коли я повернуся й зустріну тебе на Святоюрському майдані, ти будеш зовсім дорослою, і я тоді спитаю тебе: а що ти відчула, коли вперше мене побачила?
…Северин сидів непорушно в пітьмі ночі за столом у ґражді, вряди–годи обертав писанкою, щоб проникнути якнайдалі в минуле, і посміхнувся, згадавши, як зовсім недавно сивоголова вродлива жінка, яка була колись дівчинкою з м'ячиком, проникла в його сон і сказала: "Я глянула на тебе, й моє тіло пройняло незнайоме дотоді здеревіння, й лоно обпекла солодка горяч, і стегна звільгли, ніби крізь шкіру враз просякли предтечі незвіданої розкоші, якої я зазнала з тобою аж тепер"; "А ти прийдеш до мене в ґражду? Я жду тебе, і ми обоє зникнемо із світу, який мене втомив і розчарував до краю…"
"…а що ти відчула, коли вперше мене побачила?" — прошепотів солдат сам до себе, заходячи все далі й далі в бескеття. — З'явись переді мною нині й утіш, я змучився, я став немов загнаний звір, і як мені сховатися від зла, що стежить за моїм сумлінням?"
Северин стояв серед чужих гір і втішався недільною свободою, тієї миті і думати не хотілось, що ось звечоріє, й він знову опиниться в казармі, гратиме з товаришем у шахи, а тоді навшпиньки зайде до солдатського житла лейтенант Корсаков і скаже тихо, стоячи за його спиною: "Ти зробив помилковий хід, Северине".
У підніжжі гори зашурхотіла рінь; Северин рвучко оглянувся й обімлів: до нього підходив лейтенант Корсаков, проймав холодним проникливим поглядом, а з сітки дрібних зморшок, що обступили очі, світилася хижа втіха.
"Ти прийдеш сьогодні до мене після відбою", — сказав особіст.
Й Северин учинив це.
VI
Після нічних відвідин халупки особіста Северин віднайшов себе властивого, зовсім не схожого на того полохливого юнака, яким був дотоді, — прокинулися в ньому досі пригнічені невпевненістю впертість, відвага й рішучість, тепер він уже знав, що ніколи не відступиться від принципів чести, ніби та фіктивна угода з лейтенантом, на яку він свідомо пішов у нього на допиті, перекреслила будь–яку можливість змови з власним сумлінням; Северин рішуче ступив, мов та душа в загробному царстві, яка допадає до раю, — на тонкий, товщиною в кінський волос, місток–шірат, по котрому треба непохитно йти, щоб не впасти в провалля джаханаму, й він уже впевнився, що не схибнеться ніколи, мало того — хлопець умисне вибрав для себе найтяжче випробування, щоб собі самому довести, що в людини є воля, сильніша за слабкості й спокуси.
Знав Северин те, чого Корсаков і не припускав: протистояння й витримка в боротьбі з особістом буде тим стосунком між ними, який утвердить перемогу справедливости над злом; і Северин зважився на найтяжчий труд — випробування себе самого.
Лейтенант Корсаков марно чекав від Северина виконання угоди: солдат більше до нього не з'являвся, й особіст заповзявся переслідувати його доти, доки не зустрінеться з ним наодинці. Що ж би то мали означати його непоступливість, його незалежний погляд, коли стоїть на розводі, звідки береться в нього витримка, коли їхні очі зустрічаються й сув'язь між ними напружується, мов перетягнута на скрипковій кобилці струна, яка в напрузі міцніє й озивається належним звуком? Северин витримував погляд особіста й перемагав: колючі зіниці лейтенанта змигували й блякли в безсиллі; Корсаков день у день ловив Северина, ступаючи слідом за ним навіть тоді, коли той сам проходив через плац до відхожого місця, — і там подовгу стояв особіст у смороді фекалій і карболки, та солдат не виходив, поки хтось інший не з'являвся за потребою; вечорами, як Северин ставав на караулі, Корсаков підходив до межі поста, тоді вартовий вигукував статутне: "Стій, хто йде?" й скерував на лейтенанта цівку автомата: Северин сам не знав, чи вистрелив би в особіста, якби той переступив межу, лейтенант, проте, не наважувався цього робити, й обидва змагалися на відстані.
Переслідувати непокірного солдата стало для особіста своєрідним спортом, він таки одного разу у чорній пітьмі підійшов на недозволену відстань до вартового, й Северин вистрелив угору, а коли на постріл прибіг начальник караулу й нікого чужого на посту не застав, подумав, що вартовий вистрелив спросоння; Северин не заперечував і відбув за це триденний арешт на гауптвахті.
Перебування під арештом було для Северина відпочинком від лейтенантової уваги — куди завгодно міг проникнути Корсаков, тільки не сюди, і впродовж трьох днів вимушеної самотности солдат викликав до себе дівчинку з м'ячиком на розмову; нікого більше не знав і не хотів знати Северин, роздвоював себе на дві іпостасі, з яких одна була його повірницею й душею, а другою — він сам. Добирав їй ім'я, що мало два склади: один заперечував, а другий стверджував, — не міг того імени відгадати, проте знав, що воно — його власна сутність: єдність у роздвоєнні.
"Може, поясниш мені, — заговорив Северин до дівчини, коли вона проступала в його уяві виразним образом, — чому особіст так наповратливо хоче зламати мене?"; "А хіба ти не здогадуєшся: владці не можуть тобі простити того, що продовжуєш життя батька, який несподіваною смертю вислизнув їм з рук і залишився від них незалежним"; "Та невже вони, державні посіпаки, мусять постійно відчувати силу над безсилим — це ж патологія, невиліковна хвороба, яка вражає організм держави трупною отрутою зла"; "Проте, як бачиш, держава живе, втішається своєю силою, жахає світ, а ти став з нею на прю й сподіваєшся на перемогу?"; "Я не вірю у вічну могутність цієї страшної системи, тому й противлюся їй, я вмисне переступив межу дозволеного, щоб викликати в собі спротив: досі я був схожий на загнаного зайця, а нині насмілююся зрівнятися силою з ворогом"; "Ти сміливий, я захоплююся тобою, але чи надовго вистачить тобі сил у нерівному поєдинку?"; "Доки усвідомлюватиму, що ця держава є всохлим дубом, який тримається на землі не кореневищем, а власною вагою, немов кам'яна бовда, яка раніше чи пізніше завалиться…"
Коли дівчина зникала із внутрішнього поля зору Северина й він залишався наодинці з собою у глухій самотині, в якій присутній був тільки Бог, тоді його діймала безнадія — чей ніде у світі не знайдеться сили, здатної завалити надтяжку імперську бовду, й Северин у розпачі картав Господа за його допуст.
(Продовження на наступній сторінці)