"До мене щодня, і цьому не було впину, заходили молоді й старіш, а то й зовсім похилого віку автори — були серед них поважні жінки й молоді дівчата, я до всіх ставився однаково й, як міг справедливо, тон моєї розмови з ними завжди був діловий і дещо сухуватий — я не мав бажання розтринькувати на кожного своїх запасів чемности, яких у мене було не так уже й багато… Та від цієї жінки, що стояла переді мною — я навіть не запросив її сісти — вдарив потужний струмінь жагучого бажання; я відчув, що не зможу вийти до неї з–за стола, навіть якщо б захотів це зробити, — таке сподіялося зі мною дуже давно, тоді, коли я побачив на Святоюрському майдані дівчинку з маленькими, немов спасівські яблука, груденятами, але з міцними, вже жіночими стегнами, їх дурманно сповивала сукенка: тоді я заклав руки в кишені плаща, щоб прикрити полами сороміцьку напучнявілість мого тіла, — усе це вмить повторилося, і я впізнав її".
"Твоє сторопіння тривало тільки мить, я в ту хвилину втямила, що ми знайшли одне одного — за стільки років знайшлись: ти посивів і полишив за собою щонайменше половину життя, а за мною простугоніло стільки ж мого, а що сподіялося за той час з тобою, а що — зі мною?.. Я тільки на секунду застановилася над цією загадкою й збагнула, що про все твоє минуле буду змушена вислухати і зі всього свого висповідатись, — а навіщо це, адже ніщо, крім одного невинного поцілунку, нас не пов'язувало… Від таких припущень мені стало мулько: полишивши свої папери в тебе на столі, я прожогом вибігла з кабінету".
"Ти зникла, а за хвилину я помчав за тобою, немов шалений, збіг сходами вниз, а в який бік іти, щоб наздогнати, не знав: місто велике і світ великий, а ми — краплі в людському вирі, голки в сіні… Я надрукував у журналі твої новели, вони були прекрасні, а може, то так лише мені здавалося, за гонораром ти не прийшла, а потім я читав твої твори під тим самим псевдонімом, але мені й на думку не спадало, що відома письменниця — чарівна дівчинка з м'ячиком".
"Я тебе не раз бачила й деколи хотіла підійти — жила в Києві, і на письменницьких з'їздах інколи проходили одне попри одного, та завше мене стримувало сакраментальне — навіщо? Час минав, роки бігли, ми старіли, я приходила до тебе молодою у снах. Так — краще…"
"Так краще, любко… Я не впізнавав тебе, а втім теж боявся зустрітися з тобою, нинішньою, і крізь верству часу дошукуватись у твоєму обличчі колишніх звабливих рис. І чи б то вдалося? А в снах… О, які то були сни! Певне, ми в якійсь нереальності домовлялися про наші нереальні зустрічі — і як ми кохалися, і куди ми тільки не мандрували, яких стежок не топтали світами: для нас голубіли теплі й холодні моря, розстилалися широкі степи, текли повноводі ріки, шуміли біловезькі бори — і завжди ми разом і завжди в гарячому коханні, ми повінчалися перед зітлілим аналоєм у запустілій церкві, а замість весільних музик співали нам дельфіни, сокотіла степова сарана, шаленіли жаб'ячі оркестри над озерами та ревіли зубри в пущах. Чи може бути більше щастя за кохання, яке не старіє?"
Запала мовчанка. Згодом обізвалася жінка:
"А може, то не ми зустрічалися в редакції?"
"Не ми. То були інші люди".
"Але ти запам'ятав мене молоду й покликав нині в ґражду. Добре, що так зробив… Тобі зараз тяжко, ти потребуєш моєї поради, і я прийшла. Й кажу тобі: признайся нарешті, що не лише невдоволення суспільством й літературні розчарування привели тебе сюди, хіба не втікав ти від себе самого, від своєї таємниці, у якій боїшся зізнатися. Але ж вона — твоя частинка, і ти мусиш розквитатися з нею — покаянням, виправданням або гордим усвідомленням того, що всі твої випробування зліпили, сформували, витесали тебе таким, яким ти є, і без них ти був би кращим або гіршим, але не нинішнім".
Жінка підвелася з постелі, нахилилася над столом і сама торкнулася писанки.
X
Другого дня після нічної розмови між Северином і лейтенантом Корсаковим на плацу трапилася у військовій частині надзвичайна подія: комірник не дорахувався на складі однієї шинелі, й командири рот вчинили в казармах шмон. Шинелі не знайшли; особливий відділ розпочав слідство: черговий офіцер викликав то одного, то іншого солдата, відводив до маленької хатки над Кошкор–чаєм, там їх допитували й відпускали, аж поки не прийшла Северинова черга, і втямив він, що вся ця комедія розіграна заради нього: Корсаков влаштував примусове побачення з непокірним солдатом у своїй канцелярії.
Северин бадьорився, йдучи попереду чергового звивистою стежкою між валунами, й був готовий до найгіршого: хто знає, чи й вернеться до казарми, й тоді згадалася йому перша зустріч з особістом, до якого прийшов колись добровільно, й подумав тепер скрушно: не дури себе, Северине, що вмисне піддався тоді злій силі, мовляв, випробую свою стійкість в законтрактованій тяжбі з ворогом, — ти здався зі страху.
…Було за північ, коли ти постукав у двері халупи, вони тихо прочинилися досередини, ти увійшов до маленької кімнати й осліп від сніпка світла, спрямованого на тебе з–під конусоподібного абажура настільної лампи, замружився, а коли розплющив очі, побачив у напівтемряві дві постаті: лейтенант Корсаков стояв і пронизував тебе блідими райдужками без пігменту, й світилися вони в темних очних ямах, немов блудні вогники; Северин встиг звикнути до цього погляду, він уже не навіював на нього страху: хлопець був упевнений, що ні на яку угоду з особістом не піде, та його погляд мимохіть скосився вбік, ніби магнітом притягнений — на другу постать.
Й здригнувся Северин, побачивши у кріслі за столом огидну потвору, схожу на велику медузу, що, витягнута з моря, осідає брижуватими складками до землі; медуза мала форму стіжка, між головою й тулубом не було шиї, при столі тяжіла купа безформного тіла з чорними плямами непорушних очей, — я з острахом придивився до подоби в золотих погонах, що з медузи перемінилася на старого бульдога з обвислими губами чи то на жабу–ропуху, і зжахнувся, уявивши, як ця потвора ламає в'язневі пальці у дверях, заганяє голки під нігті, виколює очі, забиває цвях у тім'я, розпорює ножем живіт і запихає в нутро каміння: то не була моя хвороблива уява — так знущалися енкаведисти над в'язнями у сорок першому. Мене щораз більше діймав страх, я зрозумів, що тортур витримати не зможу, й водночас подумав — чи не такий самий перестрах зламав колись мого батька на допиті, бо ж ніщо живе й самоусвідомлене не може здолати подібної миті жаху…
Лейтенант Корсаков промовив, кивнувши головою на потвору: "Це майор Жаба". Я навіть не здивувався, почувши таке прізвище, інакше майор називатися й не міг, нехай би він був грузин, вірменин чи росіянин, — була це насправді велетенська слизька жаба, яка не мала, певне, ні душі, ні серця, тільки трупну отруту замість крові.
Я стояв, здерев'янілий, і чекав, коли ропуха кинеться на мене, а воно тільки руку вистромило з–під медузячих драглів й підсунуло до мене записаний червоним чорнилом папірець, і тої ж миті прошелестів сумирний голос Корсакова: "Підпиши й приходь сюди щотижня з інформаціями". Він подав мені авторучку, я, немов сновида, підступив до стола — і поставив підпис…
Не тямлю, коли вийшов, — аж на плацу спам'ятався, збагнувши, що вчинив, мене здушили розпачливі сльози, та водночас я відчув, як разом з розкаянням оволодівав мною інший страх — перед власним сумлінням, і я вже тоді впевнився, що моя нога більше ніколи не ступить до маленької хатки над рікою, — і як я міг потім наближатися до цього зловісного місця і як зумів витримати розмову з Корсаковим на плацу?
Тепер, ідучи вслід за черговим звивистою стежкою до халупи особіста, я вже був упевнений, що не піддамся молохові…
Що ж відбулося в мені за роки морального терору? Я добре знав — що: страх перед власною ницістю був дужчий від страху перед Жабою — це він сформував із лози дубка. Щоб вижити в умовах ворожої ненависти й залишитися цільною людиною, треба ще більшу ненависть розбурхати в собі самому, віруючи при тому в абсолютну силу свого "я" — і та любов до себе, ненавистю спороджена, допомогла мені виліпити себе із тривкого матеріялу.
Це так просто: панівним принципом правління деспотів є страх, який пронизує всю тиранічну систему знизу до верху, сваволя тирана замінила в ній закон. Але якщо деспотизм протизаконний, то законним має бути бунт проти нього, і ніякі моральні правила не зобов'язують підданих, вони мають право повертати собі свободу непокорою й підступом… Терор, безперервно спонукуючи мене до гріха, розбудив у мені перед тим же гріхом страх, викресав любов до себе самого, спородив бажання бачити себе сильним і чесним й прагнення мати право проголошувати правду й чистоту. І хто знає, яким би я став, якби не мусив ставати віч–на–віч зі злом, бачити його жаб'ячу потворність, дихати смородом зради, вириватися із задушливого чаду й тим самим знаходити в собі почуття честі.
Так думав Северин, ідучи попереду чергового до маленької халупки, й на душі було спокійно, хоч здогадувався, що в канцелярії особіста жде на нього майор Жаба.
(Продовження на наступній сторінці)