А за місяць головного чинного ката Берію оголосили ворогом народу, й тоді зник з військової частини лейтенант Корсаков. Говорили крадькома, що особіста заарештовано, а його начальника, майора Жабу, розстріляли. Відтоді з маленької хатки над Кошкор–чаєм — святе місце порожнім не буває — почав виходити на вранішній розвод інший лейтенант. Він сумирно стояв крайнім у шерезі офіцерів й на мене наче й не звертав уваги. Та мене чомусь квапно перевели на службу в морську піхоту на Камчатку. Може, хотіли позбутися небажаного свідка?.. Й на цьому мої митарства закінчилися".
"Не закінчилися вони тоді, — сказала жінка. — Тобі ще різного довелося перетерпіти потім… Та й не про всі армійські митарства ти розповів".
"Звідки знаєш?"
"Сам говорив мені, що я душа твоя… Чому нічого не розказуєш про свої зустрічі з майором Жабою?"
"Не треба про нього… Хай це залишиться моєю таємницею".
"Ти шукаєш сховку від самого себе і знайти не можеш. Я ж твій сховок".
"Чи ти насправді ота дівчинка з м'ячиком?"
"Я душа твоя".
IX
До світанку було ще далеко, довкола ґражди стугоніла шумом смерек темна невідомість. Северин ліг на постіль і почав розповідати жінці, яка прийшла до нього з незвіді, про те, в чому досі й самому собі не зізнавався. В темряві не бачив її обличчя й не відчував тепла жіночого тіла, однак знав, що вона завше біля нього або ж у ньому самому, мов душа.
Розповідав, як її шукав, а чи знайшов, не був у цьому певен і зараз, тому не повертав до неї голови і не торкався рукою, щоб, бува, не розчаруватися, якщо переконається, що її тут зовсім немає. Северин хотів заснути, бо знав, що вона приходить до нього тільки уві сні, — тоді він палко її кохав, і тому водно здоганяв теплий клубочок сну, який відкочувався, не полишаючи ниточки, покидав його в гомінкому чужому Космосі, з котрим марно намагався порозумітись.
Досі не знав імени жінки, яке складалося із заперечення і ствердження, та в тій загадці вбачав власну сутність, тому й називав її своєю душею; — в ній уособлювались його роздвоєння; йому, зрештою, й не потрібне було її ім'я, досить було самої його ідеї, що вкладалася в образ жінки, котра здавалася йому далеким відбитком напіввигаданої дівчинки з м'ячиком, віддаленої від нього проминулою верствою часу… Однак Северин щоразу, згадавши її, вишукував для неї з різних антитез ім'я, а що жодне не відповідало її образові й у жодному варіанті не відчувалося жіночости — дівчинка з м'ячиком залишалася для Северина його власною сутністю або ж альтернативою.
"…Отже, демобілізувавшись, я в домовлений час прийшов на Святоюрський майдан, сів на лавочку під кущем козолисту й чекав на тебе, любко.
Я без труднощів поновився в університеті, до того ж той самий декан, який колись порадив мені зникнути зі Львова, попросив у мене вибачення; крім обов'язкових лекцій я відвідував ще й літературну студію, читав на студійних засіданнях свої новели, написані при війську, втішався похвалами метрів, згодом мною зацікавилися у видавництві й узяли для друку окремою книжкою перші мої спроби… А я все сподівався, що на студію прийдеш і ти, адже напевно вже вчилася в університеті, пильним поглядом дошукувався в обличчях студенток твого образу й не знаходив, а тому день у день приходив на умовлене місце — й теж марно.
Аж одного разу — скільки минуло часу, не пам'ятаю — присіла до мене на лавочку молода жінка, була вона натхненна й святкова, і мені спало на гадку, що такі, як вона, мають співати в святоюрському хорі; жінка так і сказала:
"Я співаю в церковному хорі й після репетицій вертаюся додому, перетинаючи цей скверик, і кожного разу бачу тут вас, пане Северине; не дивуйтеся, що називаю вас на ім'я, ви людина відома, я недавно прочитала ваш цікавий історичний роман…"
Тоді я втямив, що минуло чимало часу з тієї пори, як уперше після служби в армії прийшов сюди, щоб зустрітися із зеленоокою дівчиною; мій час не мав минулого, і я, чекаючи на неї, перебував у теперішності, немов той пес, що, загубившись від господаря, не відає, як довго триває час чекання, я сказав незнайомій жінці:
"Ось там, у видолинці майдану, бавилася колись м'ячиком русоволоса дівчинка, і я досі її виглядаю". — Жінка співчутливо поглянула на мене, посміхнулася.
"Ви даремно тратите свої літа, я її знала, вона вийшла заміж і хтозна–де мешкає тепер, а ви ходіть зі мною, я добра, ласкава й самотня, ви полюбите мене, і я до вас звикну…"
І я пішов з нею. Перебував у її полоні, мабуть, дуже довго, проте лише фізично, а душею водно був тут. І це тривало доти, доки мої фантазії не перемінилися в дійсність — я опинився знову на лавочці під кущем козолисту. Бурхлива уява породжує реальність, і я насправді вряди–годи бачив русоволосу дівчину: ось–ось м'ячик вихопиться з її рук і покотиться до моїх ніг, я підніму його, подам їй, а тоді… Мій стан був схожий на стан людини, яка вміло симулює божевілля й через те божевільною залишається…
З душевного отупіння вивела мене інша жінка, либонь, теж хористка, вона присіла біля мене й спитала, кого я день у день виглядаю, я звірився їй, а вона промовила з сумом у голосі: "Я знала ту дівчину, вона давно померла при тяжких пологах, її доньку виховує родина; а ви ходіть зі мною, я добра, ласкава й самотня…"
Тоді я назавше покинув заповітний майдан і більше туди ніколи не приходив".
Ураз Майстер припинив свою розповідь; він почув притишений голос зеленоокої жінки, який долинув із синьої вирви вікна, що відчинилося від різкого вітру, до світлиці вкотилося холодне повітря. Воно розлилося й застигло, немов мертва вода; студене потойбіччя підступило до Майстра, й він, захлинаючись, прислухався до нашіптування — суворого й безбарвного, мов вирок.
"Ти переступаєш через межу тисячоліть, і Господь, даруючи тобі останні хвилини життя, одразу безжально вкорочує його, й тому ти мусиш усвідомити, що воно залишається там, у минулому сторіччі. За його межею створив ти усе, що було тобі призначено створити, і ти мудро вчинив, відклавши перо. Це так природно — ще до хвилини фізичної смерти припинити духовну діяльність і залишити для себе час, щоб переглянути свої набутки й утішитись ними — навіщо ти волочиш за собою своє минуле, допадаєш з ним, знесилений, до митного кордону між епохами й при тому гніваєшся на нових творців лише тому, що вони тобі незрозумілі. А ти добровільно залишся за межею, й колись майбутні митники самі прийдуть до тебе, якщо твій товар знадобиться для нової епохи".
"Не відправляй завчасно по мені панахиди. Я на хвильку відклав перо і знову візьмуся до роботи, я ще не написав останнього твору — в останньому творі я зі споглядальника перетворюся на дійову особу історії, в такий спосіб я хочу завершити свій багатотомний історичний роман, і Бог має подарувати мені для цього дрібку часу. Крім того, не можу жити без праці: я мрію, щоб смерть застала мене за столом, бо вимушеної бездіяльности боюся гірше смерти…"
"Але ж ти за життя маєш потурбуватися про свою посмертну славу — не смієш дозволити немочі торкнутися нового писання. Хіба не відчуваєш, що наближаєшся до межі чогось останнього?"
"О, я це завжди відчував! Я кожен день вважав останнім, а тоді безцінним подарунком Бога відкривався переді мною день наступний. То чому я не маю права вважати нову епоху своїм новим творчим днем?"
"Хай буде так, але ти мусиш увійти в новий час мужнім і чесним і без страху задекларувати на митниці весь свій товар… Піфагорійці вимагали молитися публічно і вголос — щоб ніхто не пробував випрошувати в богів незаслужених винагород".
"Я в суперечках з тобою завжди приходив до істини".
"А чи ти впевнений, що знайшов мене?"
Майстер рвучко вихопився з мертвої води потойбіччя й миттю перенісся з ґражди, яка пливла в небуття вкупі з небесними хмарами, вітрами й космічним гомоном — він увійшов у реальність, і була вона пам'яттю про той найщасливіший день, коли до редакції, де Майстер працював, увійшла зеленоока жінка.
Була вона середнього віку, гармонійно збудована, повногруда, її лляне підстрижене волосся досягало піввуха; жінка зупинилася на порозі кабінету, пильно приглянулася до Майстра, потім рішуче підійшла й поклала на стіл рукопис.
"То були перші мої новели, підписані псевдонімом. Я ні на що не сподівалася, вловивши твій холодний погляд: так, як суддя, ти, напевне, зустрічав усіх авторів, я дотоді вже встигла наслухатись про твою черствість і вимогливість, тебе називали — хто з повагою, а хто з іронією — "живим класиком", на той час ти вже був досить популярний, тебе письменники побоювались. Та я побачила, як раптом твої очі спалахнули хтивим полум'ям, і мені стало соромно за свою сексуальність, нібито це, а не талант мав вирішити долю моїх новел; я готова була забрати зі стола рукопис, проте не зробила цього — твій гарячий погляд прикував мене, і я тоді втямила, що відомий Майстер — це той самий студент, якого колись виключили з університету, і він, вештаючись містом та розтринькуючи свою журу, випадково зустрівся зі мною біля церкви Юра і так пожадливо і невміло, зніяковівши й заплющивши очі, поцілував мене й закляв, щоб я за три роки прийшла на те саме місце, де тоді бавилася м'ячиком".
(Продовження на наступній сторінці)