— О! Хіба можливо, щоб я спізнилася?! Нарешті вона пішла. Щось муляло серце Марії — все вийшло якось негаразд. Але ж треба було допомогти?
Чом тільки ця жінка така настирна й балакуча?
"Ялинку" вона перекладала сама і часто зупинялась не тому, що треба було підібрати відповідний вираз, влучне слово. Просто її охоплював безмежний сум. Наче читала про своє життя. Але чому? Адже вона зараз у розпалі роботи і до кінця ще далеко. Навіть згадуючи твердження Герцена, що справжнє життя жінки, "соціальне", так би мовити, починається з п'ятдесяти років,— їй ще далеко до п'ятдесяти!
А втім, безмежний сум оволодівав нею дедалі дужче.
Андерсенівській Ялинці все здавалося — завтра, завтра відчує вона свято, щастя життя! Що їй ліс, квіти, рідні дерева, веселі зайчики-стрибайчики і щебетушки-пташки! Хіба для того вона росла, щоб бути завжди коло них?
А на горищі Ялинка згадувала це як найкращі дні свого життя.
Отак, як вона, Марія, згадує раптом Немирів... свою не займану житейським брудом ясну молодість, безкорисливих друзів, першу радість творчості. Може, то й були найщасливіші дні?
Потім у Ялинки було веселе свято серед людей. Але вона гадала, що справжнє свято почнеться завтра. Завтра її знову вберуть, заквітчають гілля, з якого діти позривали прикраси, і добрий товстенький стариганчик знову розповість казку про Клум-пе-Думпе і про Іведе-Аведе, як досяг він вершечка сходів, і хоч упав, та все ж таки потім підвівся і здобув собі принцесу.
Дурна Ялинка! Вона чекала "завтра" і не відчувала, що саме тоді було її найбільше свято в житті, її найвища сходинка.
Чому щастя з Сашею було наче крадене? Вони чекали чогось—от-от щось трапиться, і все буде гаразд. Навіть у Нейї, де вони жили разом, усе було як на піску, і вона була "мадам Маркович", і попри все чоловік чекав її "додому", на Україну, а Сашина мати не визнавала її, гудила, аж поки не впала в обійми Марії коло Симонова монастиря, коли опускали в могилу труну з Сашею...
А Митя Писарєв? Бідолашний Митюша! То ж таки було справжнє життя. Праця за одним столом. Очі в очі. Любі, розумні Митині очі. Він, як дитина, жадав її тепла, ласки.
Який піднесений, благородний шлях розкривався перед ними! Спільної праці, спільної віри, спільної боротьби. Вона запевняла його: "Нам буде ще краще, мій невтомний трудівниче". А нічого й не настало.
Вона вже літня жінка. Кажуть, вона ще дуже гарна, і навколо неї юрбиться молодь. Вона гірко всміхається.
Так. Серед них багато друзів і товаришів Богдася, його ровесники. Михайло Лобач-Жучен, несміливий невдаха, учень морського училища, він грає на скрипочці, а вона йому акомпанує. На свята пише записки начальнику училища, щоб його відпустили... до тітки. Це вона "тіткою" називається, бо відпускають лише до родичів. Прибігає веселий студент Ваня Лебедєв, мізантропічний журналіст Кутейников... інші... її "лейб-гвардія", як сміється Богдась.
Невже вона — як ота обідрана стара Ялина на горищі, що радіє, коли її відвідують мишенята і вона розповідає їм свої історії? Але ж туди, на горище, з'являються пацюки й питають: "Чи не знаєте ви інших історій, приміром, про сало?" Та й повертаються у свої нори. І мишенята теж припиняють свої відвідини.
"О мої милі мишенята,— думала Марія,— не кидайте ви мене. Я не можу лишатися самотньою... Ні, ні, тільки не порівнювати, тільки не порівнювати..." Тоді справді самотня навіки. Хто ж зможе витримати порівняння з палким Сашею, її справді першим коханням, з надзвичайним Митею? Оцей гарненький, безпорадний Мішель? Знайомі дами турчать, що треба потурбуватися про нього, пригріти...
Ваня Лебедєв принаймні бадьорий, задерикуватий, схожий вдачею з Богданом, вона знає — вони заводіяки на студентських сходках, у них свої таємничі справи, в які вона не втручається, але по змозі допомагає. Богдась з нею щирий, люблячий, одвертай у своїх особистих, "сердечних" справах. Що ж, милі мої мишенята, не кидайте хоч ви мене... ^ Чого це вона так тоді розхнюпилася над цією Казкою? Треба було швидше закінчувати переклад. Чом ця дамочка в мітенках на метушливих руках затримувала роботу? Адже Марія звикла робити все своєчасно, тим більше зараз. Свій журнал не дає^ ніякого прибутку, і як не борсаються вони з Надійкою, певне, він не протягне довго. Як це буде катастрофічно для численних співробітниць з усіх кінців Росії, котрі вбачають у ньому якийсь початок свого життя!
Треба здавати швидше казки і закінчувати свою повість.
Дамочка в мітенках, що так благала дати будь-яку роботу і присягалася, що не підведе, таки нахабно підводила. Минув уже третій термін здачі, і Марії Олександрівні вже чемно нагадували: де казки?
— Ви ж так швидко завжди перекладаєте. Чого це ви затягли?
Марії доводилося посилатися на різні справи, хворобу.
Нарешті забігла — саме забігла — дамочка, заломила руки, випалила, що дитина була хвора, трохи не вмерла, але вона кінчає, кінчає, завтра принесе чисто переписані переклади.
— Ви будете задоволені, моя дорога рятівнице. Вона безмежно дратувала Марію, але справді
могла ж захворіти дитина? Хворів же її Богдась малим. Як вона злякалася тоді в Парижі, коли він схопив круп. Може, вона несправедлива до цієї жінки.
Але та й завтра не з'явилася, хоча Марія пообіцяла обов'язково здати переклад уранці. Принесла,
її л о пізно ввечері. Марія вже не хотіла вислуховувати її, треба було ще все самій перевірити.
Вночі почала читати. Ні, переклад був зовсім не* поганий. Вона, правда, дещо зробила б інакше, але то вже справа смаку, можна й так, можна й #е переробляти. Після того, як переконалася за першими сторінками, що перекладено цілком пристойно, читала вже не так уважно. Перегортала чисто списані сторінки — слава богу, завтра нарешті віддасть! Марія додала свої переклади і спокійно підписалася. /
"А втім, краще ні з ким не зв'язуватися,— подумала вона, засинаючи,— тільки з добрим другом Етцелем може бути спільна справжня праця, але ж то милий Етцель! А зараз оця чужа жінка! Я б уже давно все зробила сама й забула. Та, може, дійсно це її врятувало, її і дитину. Вона не винна, що запізнилася. Ач, як старанно і чисто переписала".
"Як старанно і чисто переписала"!
О, цей вираз Марія запам'ятала назавжди.
Чом лихо завжди "пам'ятливе"?
Здавалося, все найтяжче, найболючіше вже було пережите. Але залишалася праця, лишалося її добре ім'я письменниці. Звичайно, її твори не раз критикували, але ж за неї і заступалися! Ніколи вона не забувала, як сам Герцен захистив її на сторінках "Колокола"! І не можна сказати, щоб так дуже переживала вона критику в своєму літературному житті, та й, власне, важливо, з якого табору лунає критика. Взагалі, в літературних колах ніхто не вбачав нічого незвичайного і в найгострішій критиці. Споконвіку існували літературна полеміка, тимчасові газетярські та журналістські сенсації — це не плямувало письменника.
Але ж раптом трапилося щось зовсім інше, дошкульніше.
їй здавалося — йшла вона весь час вгору, і навіть ані вітри, ані бурі не зупиняли її, і з кожним трудним кроком, з кожним поворотом небезпечної гірської дороги змінювалися краєвиди і ширшали обрії — бачиш далеко ген-ген...
Раптом якийсь дрібний камінець скотився під ноги, і треба хапатися за кущі, за коріння дерев, що вчепилися за скелі, за слизькі і холодні скелі, на яких не завжди втримається навіть міцний, досвідчений горець.
Зараз вона порівняла це мимоволі з розповіддю Софійки про горян-чабанів.
Отак тоді під ноги трапився їй такий дошкульний, злостивий камінчик.
Що ж, вона втрималася. Боже, з яким зусиллям волі втрималася! Але знала: сама винна, вона захопилася рухом вгору і не дивилася під ноги — тільки навколо та вгору. Не думала про боротьбу заздрості, честолюбства, де кожен невдалий крок не обминуть, не простять, а роздмухають.
Можливо, й так. Та після всього, що сталося, вона відчула — бракує сили, всі сили вона віддала тому, щоб втриматися, але слід від цього недоброго камінця лишився... Не під ноги він був кинутий, а в душу, бо почувала і знала, що сама винна...
От вже справді не знаєш — у дні які ударять по шиї, чи в місяць осінній, чи в день весінній.
Даремно близькі гадають, що всілякі неприємні справи треба якнайдовше приховувати від тих, кого вони безпосередньо стосуються, ніби зволікання зменшує прикрощі. Хіба краще, коли про якусь неприємність дізнаєшся випадково від чужих?
Богдан і вся "лейб-гвардія"—Мішель Лобач-Жученко, Ваня Лебедев, інші товариші — вирішили приховати газети, щоб Марія Олександрівна нічого не знала, але ж вона, дуже чуйна до всього, помітила в редакціях якісь розгублені, навіть у декого зовсім спантеличені погляди, хтось двозначним тоном спитав, як вона почувається, і, нарешті, хтось просто підсунув газетку "Санкт-Петербургские ведомости", де вона, спочатку нічого не розуміючи, прочитала підкреслену статтю "Что-то очень некрасивое".
Це була стаття про вихід книги казок Андерсена в перекладі Марка Вовчка. /
Так, про книгу, де більшу частину переклала та настирлива жінка, а вона, похапцем переглянувши, підписала своїм ім'ям усі казки.
(Продовження на наступній сторінці)