Чому ж опинилася наче осторонь, наче тільки на березі бурхливої ріки, а не пливе сама, борючись із хвилями, вітром, як тоді, коли перебувала у самому вирі життя? Відчувала себе відповідальною не лише за своє таке хитке кубельце, якщо так можна назвати її найближче рідне коло. Але ж довелося боротися, точніше, відмахувати настирну мошкару, що гуділа, сичала, кусала цих 'найближчих, найрідніших, і втомилася саме від цього, від повсякденного опору невловимим перешкодам, що відволікали від справжнього життя.
Зараз, здавалося, трохи відпочину, і все. Обміркую, згадаю своє глибинне. А то наче втерялися думки, і не піймати їх, не зв'язати. Може, й добре, що тут опинилась.
Що саме тут, на цьому хуторі під Нальчиком,— сталося досить випадково.
У П'ятигорську, куди поїхала на лікування з Олександрійська — останнього місця праці Михайла Дем'яновича, несподівано зустрілася з давньою приятелькою Юлією Петрівною, вдовою професора
Єшевського, друга молодих, незабутніх років життя в Гейдельберзі, Італії, Парижі. Він помер давно. Юлія Петрівна сама виховала дітей, були серед них і хрещеники Марії Олександрівни, і з Єшевськими завжди стрічалися, коли Марія Олександрівна приїздила до Москви, були завжди близькі і рідні, але останні роки не листувалися і мало знали одна про одну. Що там описувати, яка була зустріч! Сльози, обійми, спогади, пояснення...
— Так, так, востаннє ми бачилися, коли я їздила до Петербурга в прикрих службових справах Михайла Дем'яновича.
— Ну, а зараз як? Де ви? Що з вами?
— Тоді все з'ясувалось. Та не щастило йому на роботі, і не з його вини, адже він чесна, добросовісна людина. А у нас хто крадіжок та хабарів не терпить і вимагає добросовісної праці, того намагаються завжди позбутися, і соціалістом оголосять, і самому цілу низку гріхів начеплять. Так обставини складалися, такі люди траплялися, краще не згадувати. А тепер працює він земським начальником в Олександрівській слободі на Ставропольщині. Степ навколо, та й годі. Незабаром вже і на пенсію вийде... Час лине. Отоді нарешті вже зовсім оселимось десь на Україні, щось підшукаємо.
— Маріє Олександрівно, голубонько! Чого там далеко забиратися? Переїздіть до Нальчика. Ми зовсім непогано і недорого влаштувалися. Чудове місто! Та ви там усі прикрості забудете!
Юлія Петрівна була, як і раніше, мила, щира, турботлива.
— Як це буде чудесно, в одному місті з вами! — захоплено казала Юлія Петрівна.— Ми вам в усьому допоможемо, я і моя Аннеточка — моя старша, вона така ділова, хазяйновита. Ну чого вам ще шукати?
. Марія Олександрівна мріяла про Україну, але розуміла, як важко туди повертатися Михайлові Дем'яновичу, та й куди? Просили декого підшукати їм підходящу хату, та заочно важко це влаштувати, а тут Нальчик — можна йому самому не раз поїхати подивитись. Єшевські — рідні люди, і Михайло Дем'янович звик до Кавказу за перші роки служби, не те що любив його, а звик.
Марія Олександрівна вагалась, а чоловік просто ожив від цієї пропозиції, коли розповіла дружина про зустріч з Єшевською. Він підкреслював, що Марусенька зле почувається, і куди так далеко забиратися, а тут заздалегідь можна все підготувати, і вона як додому переїде.
Ганна Степанівна — Аннета, незаміжня дочка Єшевських, справді допомагала в усьому, головне — купити ділянку на хуторі Долинському під Нальчиком. Марія Олександрівна ближча була з матір'ю, лагідною, ласкавою Юленькою. Здавалось, та й не постаріла дуже.
У домі порядкувала всім Аннета, і господарчі поради Михайлові Дем'яновичу йшли від неї. І чоловік, і Ганна Степанівна — обоє нагадували одне одному, що треба нарешті Марії Олександрівні дати спокій і дбати про її здоров'я.
Справді, у неї вже не вистачало на все сил. Вона зраділа, що житимуть не в самому місті. їй би під грушкою сидіти та про своє думати...
— Марусю,— мовив чоловік, заходячи до її кімнати.— Ганна Степанівна привела тобі жінку, кабардинку, каже, що працювала у них щоденно, каже, що сумлінна, чесна жінка і майстриня добра, оце принесла вишиванки тутешні. Юлія Петрівна пам'ятає, ти це любиш, поглянь, може, що й купити схочеш. Ганна Степанівна допоможе порозумітися з нею, та й жінка так-сяк по-російськи знає —у них працювала.
Марія Олександрівна трохи не сказала, що й сама вона, певне, зможе порозумітися з жінкою, та се було б нечемно щодо Ганни Степанівни, та й не хотілося заперечувати чоловікові.
Ганна Степанівна зайшла як своя людина в домі, ділова, привіталася, поправила по дорозі і до того охайно застелене покривало на канапі. Марія Олександрівна мов не помітила її жесту, дивилася на жінку в чорному, наче в глибокій жалобі, та тут, вона вже бачила, багато жінок так ходять і з таким же сумним, зажуреним виразом обличчя.
— Салям алейкум,— вклонилася горянка.
— Алейкум салям,— відповіла Марія Олександрівна, і жінка, певне, не чекаючи, що пані її так привітає, підвела лагідні очі.
— Покажіть пані, що принесли,— наказала Ганна Степанівна. її, Ганнина, присутність заважала Марії Олександрівні, вона трималася з виглядом якоїсь вищості не тільки зараз із цією жінкою, а з усіма робітниками. Це виявлялося і в наказовому тоні, і в притаманному їй жесті руки, яким наче закреслювала можливі заперечення або сумніви. Зараз вона, навпаки, трохи підняла руку з тонкими довгими пальцями — мовляв, починайте! Жінка розв'язала вузлик.
Марія Олександрівна розумілася на всілякому жіночому рукоділлі з малих років і сама любила й уміла і вишивати, і плести, і шити. її вразила чудова вишивка золотом та сріблом на чорній парчі, тонкі відтінки мудрованого візерунка якихось строгих, незвичайних ліній. Вона розглядала, а в голові майнуло: "У нас така весела заполоч червона з чорним на білому — вишні та квіти, або полтавська гладь — блакитні волошки, усе цвіте і веселить, а тут строге, величне. Як личать оці нагрудники, нарукавники, покривала цим людям, гордовитим у нещасті і бідах, постійній небезпеці і боротьбі за життя. Самі живуть у таких злиднях, а намагаються зберегти якусь особливу для себе красу".
— Прекрасно! Правда, Аннеточко?
— Ne vantez-pas de trop1,— зауважили. Ганна Степанівна.— Ви — як моя мама: одразу захват, ну й, звичайно, ціну почуєте хтозна-яку!
Але жінка, на подив, назвала ціну зовсім неве-. лику. Марія Олександрівна враз збагнула — мабуть, непереливки, конче треба продати хоч за безцінь. Жінка щось швидко по-кабардинському сказала Ганні Степанівні.
— Вона каже,— пояснила та,— дочці придане вишивала, а та вмерла, вона довго берегла, а тепер украй гроші потрібні. Хвилюється, може, не до вподоби... У нас багато такого є, я вже заборонила мамі купувати.
— Що ти, Аннеточко! Я беру, обов'язково беру. Дай, будь ласка, гаманця, отам у комоді згори.
— І не поторгуєтеся?
— Ну, як можна, і так дешево, мабуть, злидні насіли... як можна на чужому нещасті...
Подумала: їй би, цій жінці, і не купуючи дала б... Так оця Аннета! Одразу почнуть з Михайлом Дем'яновичем ремствувати на її безгосподарність. Хай їм!
Треба буде таких золотих та срібних ниток придбати і самій спробувати щось розшити. Тільки без Анкети. Вона її дратувала своїм панським тоном з людьми і втомлювала безапеляційністю в усіх питаннях, в яких і не розумілася. Але ж нема де
Не хваліть так над міру (франц.).
правди діти — Аннета дуже допомагала у господарстві, а що зараз може Марія Олександрівна? Зайшов Михайло Дем'янович.
— Спитайте, будь ласка, жінку,— попросив він тихо Аннету,— чи не надішле якусь дівчину, головне, щоб Марії Олександрівні прислужувала.
Аннета співчутливо закивала головою, дивлячись йому в очі,— мовляв, усе, усе розумію, і почала пояснювати жінці бажання "пана". А та вже щаслива, що так швидко продала і стара пані хазяйка не призначала своєї ціни, видно, радо згоджувалася. Чомусь приємна була Марії Олександрівні ця кабардинка. Хотілося їй сказати добре слово, коли вона, наче прощаючись із чимось живим, рідним, поглянула на розкладені речі і прошепотіла, підшукуючи і неправильно вимовляючи слова:
— Сама вишивала... дочці... дочка була...— І потім, немов перепрошуючи за невитриманість почуттів, додала:— Завтра дівчина, хороша, брата дівчина. У мене вона. Завтра...— Вклонившись, пішла разом із Ганною Степанівною.
—• Марусю,— сказав Михайло Дем'янович,— мені спокійніше буде, знаючи, що хтось тобі допоможе, коли мене нема, і в садок вийти, і тут щось подати. Ти ж бачиш, мені й поїхати іноді треба, і по господарству весь час заклопотаний. Звичайно, Ганна Степанівна мене завжди радо замінить, але ж...
— Ні, ні, навіщо обтяжувати чужу людину,— категорично заперечила Марія Олександрівна, забуваючи, як завжди підкреслювала, що Юлія Петрівна їй рідна. Краще, як біля неї буде зовсім стороння, чужа людина
(Продовження на наступній сторінці)