У статті напрямки говорилося, що Марко Вовчок використала переклад, вже здійснений раніше Ста-совою і Трубниковою. Вона знала ці імена, хоча самі жінки були далекі від її кола, га нічого не скажеш — освічені і сумлінні перекладачки. Надія Білозерська і Вірочка Єракова не раз казали, що вони просто сичать на їхній журнал, на Марію Олександрівну, їм хочеться верховодити серед жінок, а тут такий міцний авторитет відомої письменниці Марка Вовчка перебіг їм дорогу! Коли б вони знали, що найменше Марія Олександрівна дбала про "верховодство". Що-що, а честолюбства в неї, як і замолоду, не було. їй було втішно від самої праці, втішно, що вона залучила до праці так багато жінок, а те, що її любили, поважали, радились не тільки про роботу, а й у своїх особистих справах,— це вона вважала цілком природним і не звертала уваги ані на заздрість, ані на плітки.
Удавано спокійно вона згорнула газету і поклала до себе в ридикюль.
— Та це ж сам Стасов і написав, тільки підписався "Каверін". Незручно ж про свою жінку писати!— зауважив ніяково той самий журналіст, що підсунув газету, йому стало соромно, коли він побачив трохи зблідле, але спокійне обличчя Марії Олександрівни.
— Ви не лишайте так цієї справи! Це ж наклеп на ваше ім'я!— гаряче підхопив інший.
— Звичайно, не лишу, — мовила Марія Олександрівна.— До побачення, панове. Дякую,
Вона пішла спокійна, та їй здавалось, що обличчя її, яке насправді пополотніло, палає вогнем, що всі дивляться глузливо і здивовано на неї. Невським вона йшла, як по розпеченому камінню, хоча падав мокрий петербурзький сніг.
Вона згадувала ту неприємну даму, от уже не просто "неприємна дама", а "дама, неприємна в усіх відношеннях"! Але ж вона сама, Марко Вовчок, була винна, бо і на думку їй не спало звірити з попереднім перекладом. Боляче було, що під цей суд потрапили і "її" казки, її улюблена "Ялинка", яку з такою журливою любов'ю перекладала. І відчула вона себе тією старою Ялиною, яку викинули на подвір'я і навколо якої глумливо танцювали хлоп'ята, згадуючи різдвяне веселе свято.
У статті було багато й несправедливого, і був потім товариський розгляд—"суд", і старий, поважний Салтиков-Щедрін став на її захист, а вона вже не була витримана і спокійна, часом нагадувала роздратовану левицю, приглядалася до кожного, хто як до неї ставиться, відзначала про себе найменші нюанси в поведінці, розцінювала кожне слово, кожен жест — вона була несхожа сама на себе.
Можливо, коли б вона відчувала себе абсолютно правою, не переживала б так, не відшукувала б дрібниці, що могли її виправдати. Адже "її" казки були перекладені чудово, і саме на їхній високий художній рівень вказував Салтиков-Щедрін, який взагалі твердив, що не можна так ганити славне ім'я письменниці, досвідченого, відомого перекладача.
Чи розповіла йому Марія Олександрівна про "дамочку, неприємну в усіх відношеннях" і як це все трапилось? Невідомо. Але ж він став на її, Аварка Вовчка, захист.
Який був не просто важкий, а огидний час! Вона писала листи в газету, вимагала докладного аналізу (адже її власний переклад був зовсім не схожий на посередній переклад решти казок!), їй відповідали противники, "полеміка" знизилась до якоїсь дріб'язкової сварки.
А, геть! Не треба згадувати! Чому це все погане таке "пам'ятливе"?
Отоді нестримно захотілося подалі з Петербурга!
На подвір'ї закричав ослик. Його запрягли, щоб їхати по пошту. Михайло Дем'янович купив-таки ослика, як вона забажала, коли їхали сюди вперше. Ослика звали Амі. Незабаром чоловік купив ще трійко — дуже вони вже стали в пригоді по господарству, але цей перший був її улюбленцем, хоч і впертим нівроку. На ньому лежав почесний обов'язок — привозити пошту.
Зараз Михайло Дем'янович терпляче умовляв його.
Може, вона несправедлива до Михайла Дем'яновича? Просто не так склалося, як жадалося? А хіба чогось "жадалося"? Якось усе трапилося непомітно, навіть не можна сказати "трапилося". Точніше — вийшло. Поволі непомітно вийшло.
Тоді в Петербурзі вона відчула страх самотності. Ще навколо були друзі, Богдан зі своєю "гвардією", яка вже більше була "її". Після тої прикрої аидерсенівської історії вона була весь час дуже зайнята, писала, перекладала — але ворушилося, збільшувалося колюче відчуття, що все не так, все вона робить, аби заповнити час, не думати, не замислювалися. Метушня по редакціях, на людях, треба було "триматися", удавати, що все гаразд, особливо зі своєю "лейб-гвардією",— вони несли до неї свої неприємності, неполадки, і вона по-материнському заспокоювала, радила, влаштовувала. А їй самій, навпаки, хотілося комусь поскаржитись, мовчки посидіти, як колись сиділа, притулившись до плеча Тургенева, або одним словом, одним поглядом давала розуміти Етцелю, що з нею діється.
Старий Етцель лишався відданим і таким же закоханим вірним другом. Він її любив. Любив ще дужче і вже не крився з цим. Але ж він був далеко. Для нього були святом її листи, її короткі ділові приїзди до Парижа, їхня спільна праця. І хоч вони, певне, трохи перейшли межу закоханої дружби, він — від безмежної останньої любові, вона — з ніжної подяки, а може, й для душевного "жіночого" відпочинку, все то були уривки, епізоди — зустрічі і прощання, без особливого болю. Його ніжні листи, вже не зовсім батьківські, проте завжди "батьківські" турботи в них переважали. Приємно було відчувати турботи, ласку, відданість, а себе тримати навіть трохи інфантильно. "Моп grand enfant" — "Моє велике дитя",— писав Етцель.
Але ж він був тепер таким далеким від її життя, від її батьківщини... А до того ж так переживав в той час за свою вітчизну, за Францію, за Париж. То ж були роки великих історичних подій, сімдесят перший рік, що ввійшов у світову історію драматично і славетно. Етцель — старий республіканець, друг Гюго, писав про свій Париж, свій народ, що будував барикади, з гордістю і болем, і листи приходили вряди-годи.
Потім, коли вона "зникла" з Петербурга і надовго, на кілька років, замовкла, не озивалася, все ж таки розшукав її, старий і досить немічний. Бажання допомогти його коханій Марі, слова безкорисливої любові і відданості бриніли до останнього листа... ,
Він уже помер, вірний давній друг. Його син — Жюль-Жюль Етцель — успадкував його видавничу справу, інколи пише їй...
А листи старшого Жюля-рега — батька — вона береже. Перечитати їх? Ні, не треба зараз перечитувати ці листи. Адже в кожному він дорікає, чому вона не пише. І мова йде не про її листи до нього. Він наполегливо питає, чом вона не надсилає своїх нових творів.
Де вони, її нові твори? її улюблену "Марусю"— дитячу повість про одчайдушну українську дівчинку, перероблену ним, переклали вже багатьма мовами за кордоном, і вона була навіть премійована як один з кращих творів для дітей... Друкували в Парижі і перероблений роман "Записки причетника"— Марія Олександрівна була незадоволена цією переробкою, та що могла вдіяти? Тут він, цей роман, ще досі не побачив світу, так само, як і "Маруся" не виходила українською мовою, і хтозна-де й оригінал — треба обов'язково розшукати... А нове?
Тоді в Петербурзі вона ще багато писала. Може, тому, що поспіхом, похапцем, може, тому, що сама жила якимось подвійним життям, не все мало успіх. Хоча про останній роман "В глуші", надрукований в "Отечественных записках", Салтиков-Щедрін написав Некрасову, що "Тургенев похвалив..." Як давно урвалася їхня дружба з Тургенєвим! Тим приємніше було дізнатися про його об'єктивний відгук.
. У неї був свій найсуворіший суд до власних творів.
Боже мій, господи, замислювалася вона. Невже так у всіх жінок-письменниць? Невже всім доводиться писати похапцем, уривками від своїх родинних справ, материнських обов'язків, жіночих тривог? Справді, де "великі" жінки, що стоять нарівні з чоловіками? Жінки-письменниці? Жінки-художниці? Композитори? Хіба що артистки не поступаються і займають не нижче місце за своїм талантом.
Як це все урівноважити — любов, сім'ю, дітей і творчість? Та для молоді — Богданових друзів — вона була знаменитою, видатною письменницею, до того ж дбайливою матір'ю.
Мішель Лобач-Жученко — Жук — найбільше потребував уваги, підтримки, допомоги — і моральної, і матеріальної. Він сумував за полтавським сімейним затишком простої, хоч і поміщицької, та збіднілої родини.
Мішель любив музику не те щоб якось особливо пристрасно, а так, для затишку, для відпочинку, непогано грав на скрипочці, і, коли молодь у вільний час, "здихавшись" чергових іспитів, влаштовувала веселі гулянки десь поза домом, він волів лишатися в квартирі Марковичів, у Марії Олександрівни. Залюбки допомагав їй — то приносив книги з бібліотек, то вичитував коректуру її твору чи перекладу, з охотою бігав щось купити на вечерю, ставив самовар. Отак поволі опинився в ролі Богданового брата. У нього була тиха, послужлива вдача, і Богдан — веселий, палкий красунчик — щиро з ним приятелював і навіть був задоволений, коли Жук лишався з мамою. Адже у нього самого стільки своїх справі
Жук вчився в морехідці, в Кронштадті.
— От здорово,— казали спочатку товариші,— стільки світу побачиш!
Але море аж ніяк не вабило Жука, та й здоров'я не відповідало морській службі. Він жадав спокійної роботи на суходолі.
(Продовження на наступній сторінці)