Адже коли доходиш до таких років, мимоволі картаєш себе — чого не встиг зробити, мордуєшся, а чи встигнеш? І мимоволі думаєш, що не встигла тому, що надто багато піклувалася про інших,— про нього, про синів, і вже не спроможна так піклуватися, як звикла, а підсвідомо чекаєш такого ж відчайдушного піклування про себе. І підсвідомо, може, хочеться, щоб пожаліли.
Адже жаліла вона завжди в своєму житті тих, хто потребував цього? І не раз обпікалася на цьому...
От зараз, коли згадує свої "жалощі". Власне, "жалощі" призвели до того, що скоїлося потім і що стало поштовхом до втечі з Петербурга, зміни життя.
Чому тепер гостро згадується все прикре, що колись траплялося, все найважче, і наче шукаєш виправдання, хоча ніхто його не вимагає і не чекає. Отак і вирине в спогадах.
Після загибелі Миті, після першого несамовитого розпачу вона рвучко кинулася знову в роботу. З нею був Богдан. Треба було жити. Вона була потрібна Богдану, це вона відчувала далеко більше, ніж він сам, як взагалі сини. Треба було працювати.
Ні, вона не була тоді самотньою. З нею були друзі, діячі "Отечественных записок" на чолі з Некрасовим і Салтиковим-Щедріним. Це був "її" журнал. Вона писала для нього, перекладала. У Парижі вірний старий Етцель не міг нахвалитися її допомогою його видавничій справі в Петербурзі — організації перекладів, швидкому, майже побіжному виданню творів французьких письменників, з тими ж ілюстраціями, що виходили і в Парижі. Треба було все робити швидко, організовано. їй довелося кілька разів їздити до Парижа, і подорожі ці були зв'язані не лише з видавничими справами. З її допомогою тримався зв'язок з емігрантом, відомим революціонером Лавровим. Такі доручення могли дати тільки людині "одної віри" — віри, в яку навертав її колись у Неаполі Добролюбов,— соціалістичної.
Врешті, її журнал. "Журнал кращих перекладів з іноземної літератури", редактором якого вона стала.
Той журнал був спалахом, злетом, і не тільки в її житті, а й багатьох жінок.
Двічі на тиждень у редакції — невеличкій кімнатці — на "прийом" збиралася сила-силенна жінок. Та хіба тільки двічі на тиждень, в дні прийому? І хіба тільки в редакції — найманій кімнатці? Приходили різні жінки, різного віку, і молоді, і навіть зовсім підстаркуваті, здебільшого інтелігентні, освічені, запевняли, що знають з дитинства іноземні мови. Раніше перекладали? Ні, ніколи, але ж вони вільно розмовляють французькою, німецькою, англійською... Одні з дитинства мали гувернанток, інші самі були в гувернантках, боннах.
— Дайте, будь ласка, на пробу, я хочу бути самостійною, незалежною від чоловіка, хочу сама працювати.
— Надія лише на заробіток у вас. Чоловік помер, я сама з дітьми.
— Хочу вчитися, але коштів жити в Петербурзі у мене нема. Батьки проти і нічого мені не даватимуть. Та я нізащо не повернуся додому.
Все це повторювалося безліч разів у різних варіаціях, і все було зрозуміло Марії. Кожній здавалося, що її становище особливе, що її прохання і ситуація виняткові, а Марія, поглянувши тільки, вже знала наперед, що почує, і їй навіть цікаво було, чи вгадала вона, чи ні. Чи прохання їхнє для порятунку сім'ї від голоду, чи для того, щоб стати незалежною від деспота чоловіка, чи для можливості вчитися.
Основне коло співробітниць журналу створили добре знайомі, вже відомі перекладачки — її перша помічниця Надя Білозерська, сестра Миколи Олексійовича Некрасова — Ганна Буткевич, дочка "гра-^ жданського" чоловіка Ганни — молода, гарненька, закохана в Марію Олександрівну Вірочка Єракова.
Навіть мати Марії, підстаркувата Параскева Данилівна, насмілилася попросити в листі Машеньку дати їй роботу — адже вона досконало знає мови, а їй треба заробити хоч трохи. Звичайно, вона дякує Маші за постійну підтримку, але ж... живучи у сина чи другої дочки, обтяжених сім'ями, треба мати власну копійку. Як усе розуміла Марія! Кожну жінку розуміла — і молоду, і стару. Чого варті гучні слова про права жінок? їм треба перш за все самим заробляти. Це вона знала по собі. Зі свого нелегкого життя. Тільки тоді відчуваєш себе людиною, коли працюєш.
Але журнал маленький, його не можна було розтягти, як гуму, і хай хоч які цікаві романи й повісті пропонували самі співробітниці — усе неможливо взяти до друку. А ще ж Марія одержувала безліч листів із провінції, з усіх кутків Російської імперії, і щоразу уявляла чиюсь молоду голівку, очі, сповнені надії, тремтячу юну руку, що виводила ці зворушливі вигуки душі: допоможіть жити, допоможіть стати людиною!
Хоча зовсім не входило в обов'язки редактора "Журналу кращих перекладів з іноземних мов" дбати про долю численних відвідувачок, вона повсякчас зверталась до різних видавництв та редакцій з проханням дати роботу то одній, то іншій. Вона мала великий авторитет серед петербурзьких працівників книжкової справи, журналістів, газетярів, до її рекомендацій прислухалися.
Що зупинило її увагу на отій жінці з гостреньким обличчям, у пенсне, ще досить молодій, з якимись швидкими, метушливими жестами рук, наче вона ними мусила довести, що їй, саме їй, зараз потрібна праця? Чи сподобалася вона Марії? Одразу вона не викликала ані симпатії, ані антипатії. Правда, Марія була втомлена після власної нічної роботи, після прийому доброго десятка жінок, розмов із ними, після ділових справ з приводу чергового номера журналу з Надією Білозерською — ретельною помічницею і вірною подругою. Марія відчула, що вже на сьогодні нема сил, треба відпочити. Але жінка не хотіла йти, поки не поговорить із "славетним Марком Вовчком". Невже Марко Вовчок не має серця і не вислухає її? Наче перед самими очима Марії мелькали тонкі руки в модних мітенках з дрібними оборочками. Марія бачила, як за пенсне весь час мигали очі, жінка швидко знімала його і протирала скельця — не від сліз, очі дивилися уперто. Марії стало ясно — відвідувачка була переконана, що не піде звідси, доки не доможеться свого.
— Але зрозумійте, зараз у жодного видавця нема книг на переклад,— втомленим голосом пробувала перервати каскад запевнень, як добре та швидко вміє ця жінка працювати.
— Але ж мене ніхто не знає. Ніхто. Я тільки приїхала. Невже ви не простягнете руки допомоги молодшій сестрі, яка теж вірить у вас, яка схиляється перед вами, для якої в далекій глухомані ви були світочем, вогником?! Читаючи ваші твори, я уявляла, що ви, саме ви, відгукнетеся на життєву потребу бідолашної, самотньої жінки, знання якої безцільно гинуть і сама вона гине.
Руки в мітенках на мить зупинилися, міцно сплівши пальці.
Марія втомлено ледь підвелася — вона хотіла припинити це словесне виверження, вона не зносила мелодрам і лестощів.
На яку біду саме в цю мить зайшла Надя.
— Пробачте, хвилину! Марусю, я зустріла Звонарьова, він просив тебе не зволікати з перекладом казок Андерсена. До завтра, до побачення, мила!— Надія пішла.
— Казок Андерсена!— схопилася жінка.— Боже мій! Ви перекладатимете казки Андерсена! Ці божественні, незрівнянні казки, які я знаю з дитинства напам'ять! їх читала мені ще бабуся німецькою мовою! Ви ще не переклали їх?
— Ні,— мовила Марія, не розуміючи, на що та наміряється.
— Будьте милостиві! Будьте великодушні! Зробіть добре діло.— Прохачка склала молитовно руки, як складають жінки в костьолах перед мадонною.— Дайте мені їх перекласти!
— Як? Адже просили мене,— щиро здивувалася Марія.
— Я знаю, знаю, ці казки не довірять абикому. У-вас ім'я. У вас авторитет, а мене ніхто не знає. Хай ваше ім'я стоїть на перекладах, а зроблю я. Адже, певне, у вас і без цього невеличкого перекладу є заробіток, а я, я,— тут вона схлипнула,— ледь животію в злиднях. Часом я не можу купити дитині склянку молока.
— Гонорар за це буде зовсім незначний,— розгублено мовила Марія.
— Хай, хай копійки, мене й вони порятують. Певне, ви ніколи не знали, що інколи й копійки рятують! Я ж зовсім самотня в Петербурзі.
Марія не знала! Париж, малий Богдась, тарілочка смажених каштанів. "їж, я вже їла..." Але вона ніколи не була самотня. Тургенев, Єшевський, потім Етцель і завжди Саша...
Мабуть, боги покарали, що таке їй серце дали,— не могла вона не співчувати чужій біді.
Власне, що просить ця жінка? Вона перекладе казки, Марія їх перевірить, одредагує, поставить своє ім'я, а гроші віддасть цій жінці. Тільки деякі, свої улюблені, вона перекладе сама... "Ялинку", "Русалочку", "Диких лебедів" і, може, ще "Голого короля"— себто "Нове вбрання короля"... А всі гроші віддасть цій жінці.
Взагалі, шкода. Цю роботу вона б сама виконала залюбки, для відпочинку душі. А втім, правду кажучи, їй негайно треба закінчувати свою нову повість, і ще не зовсім готовий черговий роман доброго паризького друга Жюля Берна, він любить її переклади і дав тільки їй це право. Не можна підводити ані його, ані Етцеля. А справа з казками, може, й справді врятує жінку.
Вони домовились про спільну працю. Жінка зойкала, закочувала очі догори, казала, що вік пам'я-татиме¿1' добрість, взагалі, базікала, базікала безупинно, поки Марія рішуче не встала з-за столу і не сказала:
— Пробачте, у мене ще багато справ. Значить, домовились, і прохання — принести точно в призначений день. Жодного дня запізнення. Адже я мушу все перечитати.
(Продовження на наступній сторінці)