— Він ходив по Розкішній і всіх розпитував, чи нема тут де слідів якого городища. За літописними даними, в околицях Розкішної мав бути княжий двір половецького князя Чагровича або, як колись говорилося, дитинець. Звичайно, він і не підозрівав, що тут є цілий куток Дитинець, він шукав слідів городища. Але трапився йому мій батько і сказав, що є якісь старі вали на Дитинці. Археолог аж підскочив: та ж він саме дитинця й шукає! — То йдіть он туди, а як не маєте де переночувати, то спитайте, де живе Панас Чагир, це буду я. — Археолог у екстазі кинувся цілуватися — я так думаю. — То ви сам — Чагир? — Чагир, нас тут цілий куток Чагирів. — А ви знаєте, що ви із старовинного половецького роду Чагровичів, чи ви знаєте це? — Мій батько озирнувся перелякано на всі боки. — Борони, Боже, тільки нікому не кажіть! — І так, хоч і цілий куток Чагирів, а ніхто, крім мого тата, не знав, що всі ми — нащадки зубожілого половецького княжого роду. Ділили-ділили Дитинець на садиби, аж поки не поробилися звичайними селянами. Не знаю, — закінчила Васанта, — скільки тут жарту, скільки нісенітниці, а скільки правди. Таке мені казав мій тато.
— Все правда! — палко вигукнула Мар’яна. — Найбільше ж мені подобається, що половецька княжна, "нічтоже сумняшеся", кілька років прожила в дитинці Ізяславовичів, Володимирових внуків… А під Володимировим пам’ятником зухвало походжає собі щодня, не боючись грізного ока руського князя, що зводив з її прадідом криваві порахунки. Все правда, от тільки цікаво мені, звідки в похованні твого пра-прадіда взялася кадильниця із самоцвітами…
— Як правда, то зайва! — гостро заперечила Васанта. — Не варто мати справу з князями, дитинцями та гридницями, щоб потім… не стати навіть вченими "синіми панчохами".
І знову Мар’яні стало не по собі. Ніби підмінена Васанта. Вона наче й та сама, все бачить крізь шкельце іронії, — але ця колючість… Зрозуміло, втім… Всі ми озлоблені.
З Васантою завжди було Мар’яні так, що стає повна уява, лексикон ряснішає, все багатство думок іде наверх, як руда до магніту. Але от у Васанти з’явився сарказм, якийсь нігілізм. Мар’яна в’яне.
— Чи ми вже впилися? — питає Нарцис. — Я думаю — так, бо одній вже надали звання половецької княжни, а другій — "синьої панчохи"…
Мар’яну ця шпилька не обходить, вона почуває звільнення від колишніх Нарцисових настирливостей.
— Ви, нарешті, роздивилися? Я рада.
— Я давно те бачив…
— Ну, отроче! В моїй хаті не сваритися, — спинила Васанта, будучи, як видко, в курсі справ.
І отрок покірний, скромний. Він продовжує:
— Як ми вже п’яні, то можемо вчинити мудрий соломонів суд над нашим злодієм. Хто цей темний тип?
— Цей темний тип, між іншим, добре знає вас. Приятель жінки нашого роботодавця. Він підробив довіреність, підпис і на це дістав гроші. Але як почнемо роздмухувати, то розкриється, що не сам Кучерявий робить ці переклади. Він може полетіти з роботи. Ви розумієте?
— Ми злодія підемо, виб’ємо. Як його прізвище?
— Якийсь Мирон Березольський.
Треба було бачити той моментальний погляд Нарцисів на Мар’яну. Але Мар’яна зосталася холодна. Удар пройшов мимо. Мар’яна холодна.
— Я завжди казав, що він — шматок жлоба!
— Я також це знаю. — Мар’яна холодна.
— З того всього виходить, що наша мафія повинна випити перед обміркованням пляну помсти. На брудершафт? — Нарцис завзявся весь вечір витримати в блазенському тоні.
— Ну, як собі хочете, а я з жлобами не зв’язуюсь, — повстала Мар’яна. — Краще забудьмо.
— Але на брудершафт вип’ємо? — допитується Нарцис.
— Не всі.
І диво, Васанта напевно п’яна від кислого вина, вона запиває брудершафт із Нарцисом.
"… коли б не самота душевна, — бо звичайної самоти позбутися дуже легко, — то можна б збагнути красу української кришталевої ночі…" — пронеслося не знати, чому, в голові Мар’яні. Вона, мабуть таки, теж п’яна, бо це — з якогось давнього-предавнього щоденника, либонь, шістнадцятилітні "премудрості".
Дивно, як вони відразу перейшли на "ти", Нарцис і Васанта. У Мар’яни почутті, наче Васанта осквернена. Але ні! Васанта сипле гострим, їдким словом, наводить на ті піст, що особливо їм обом дорогі, бо ніде не записані, ніде не співані на концертах. Тільки вони вдвох їх співають. І Мар’яна знову оживає…
… Жіл-бил на Подоле
гоп со смиком
да-да!
раптом вривається в елегійний романс "Та бодай тая степовая…" — блатняцька з Подолу.
Он славілся
своїм басістим криком,
да-да!
І вже навіть Нарцис, продукт міста, підтягує.
Бас імел он прездоровий,
а ревел он, как корова,
гоп со смиком
ето буду я
Да-да!
— Це нас навчив один наш друг, "либедський матрос" Андрій. Він сам себе називав "Гоп-со смиком", хоч був дуже зґрабний і тендітний. Мені в ньому подобався один жест — нервово витягувати шию з-під коміра й поводити плечима. Але саме за цей жест він і не подобався мені, бо я й досі думаю, що він у когось змавпував, як ознаку елеґантности. Колись ми з ним грали в "журавля й чаплю", а тепер, як зустрінемось, то наче найближчі родичі…
— І зо мною так само, — підхопила Васанта.
Зайшов вечір спогадів. І так сидять вони, аж поки не треба згадувати про останній трамвай. Васанта проводить. Біля зупинки перша прощається Мар’яна.
Ну, що ж! Нарцис розвинений "отрок", а Васанті нудно. Але все ж — не пара їй. Отой брудершафт! Б-р-р!
І від цього останнього кадру здається Мар’яні, що дружба їх живе тепер, як відсвіт колишньої, справжньої. Коли її не ставало, Мар’яна підживляла, освітлювала промінням минулого. Теперішньої — не хотіла помічати, а говорила все до давньої. Та давня любов, що позбавляє душевної самотности, зробила на Мар’яну невитравне враження.
Але що то за винувата посмішка?
II
Розбита немилосердно-лютою нудьгою, вертається Мар’яна додому, продирається крізь густі пахощі квітучої маслини, крізь темні масиви садів, парків, крізь дурман київської буйної весни. Думка її продирається крізь брили навертаного каміння, шукає стежки, шляхів. Що ж зробити, щоб зрушити з мертвої точки цю бездиханну, безконечно тягучу павзу відсутности усякої долі? Нема ніякої! Навіть злої. Бездоріжжя.
Всі проекти цієї зими, якими вона рятувалася, щоб надати барв життю, — розлітаються. Проект виїхати з експедицією в Казахстан — розсипався. Другий, включитися в екскурсію на Алтай, десь тихо сконав. Навіть відповіді не прислали. Проект курсів стенографії утік до серпня, — отже й у безвість. Лишається "з великої хмари малий дощ", проблема нових черевиків — і на те нема грошей. Надії не переклади, як на ключ відімкнути двері в справжнє життя, не справдилися. Ніяке видавництво на її самоінціятивно зроблений переклад не подивилося, вона не має вже сили його докінчити. І скрізь — бліда вона, сіра. Нема тієї галузі, де була б Мар’яна яскрава.
І ще ця проклята весна. Ніколи так не почуває Мар’яна своєї непотрібности, як весною. Не знає, нащо вона життю, нащо життя їй. Весь світ тішиться, живе повно, — а вона? Де її друзі, де її серце? Нема нічого, туга заливає така, що ходить вулицями Києва й умивається сльозами. Як її кличе життя й яка вона бідна, обмежена в можливостях, — і ще й клопоти заїдають. А для чого, коли Мар’яна сама собі не рада?
З Васантою — помітний розрив. Васанта в полоні бажання інтимного затишку, якого сама вона собі не може створити. Рятується юнаком. І хоч-не-хоч, а з нею нема про що говорити, щось спиняє. Отже, хоч-не-хоч — самота. Мар’яні не звикати. Вона досить озброїлася проти самотности, і можливо — краще відкритий розрив, ніж удавана приязнь.
Слава їздить по кавказах і алтаях, їй ніколи не була знайома іржа нудьги. Можливо. Можливо, якби Мар’яні були доступні подорожі, то не була б вона така сіра й безбарвна, як сама нудьга. Нудьга це ж і є хвороба від відсутности нових вражінь. І Мар’яна така, що "коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!".
І образ злої долі вже йде їй назустріч, як у середньовічному фабльо. Назустріч їй іде жінка в чорному з невидющими очима, затопленими в безвість і в себе… Таких тепер на вулиці багато ходить. Це жінка професора Тополі, Оксана Артемівна, колись така з добродушною іскоркою. Він засланий, а вона йде ось і несе на плечах злу долю. Хотіла б ти, Мар’яно, такої?
Мар’яна не зважилися зачепити невидющу. Та — дивилась на неї й не бачила.
Чи може хотіла б Мар’яна другої злої долі? Василь нелюбий сидів на Володимирській гірці й, побачивши її, сипнув з очей громи та насуплено відвернувся. Чула Мар’яна, що він уже оженився, має двоє дітей. Хто ж щасливіший? Кого кому пожаліти треба? — Ні, краще вже така несамовита нудьга, ніж Василь.
(Продовження на наступній сторінці)