Розумниця, що вже мала чотириклясову школу, двоповерхову лікарню, та ще тепер і середню школу, Розумниця з парком, ставком і широченними вигонами, почала виглядати краще, ніж Дрижиполе. В газетах навіть почали з'являтися нариси про культурне обличчя нашого села, зроджене революцією, — от, Розумниця! — про первістки знищення різниці між містом і селом. . .
Ці нариси, власне, й привабили Тараса перевестися ближче до рідного дому. По двох роках вчителювання на Запоріжжі, він оце зо два тижні, як освоюється в цьому місці.
Сьогодні Тарас іде до Марійки побачитися із Серафимом Кармалітою, давнім приятелем. Вже тепер відлетіло з минулим студентське назвисько. Не було Карла Моора, був учитель марієцької семилітки, Серафим Антонович Кар-маліта.
Не було й сліду тих довгих "карло-моорівських" патлів і наче разом із ними Серафим Кармаліта зняв із себе романтичний образ шіллерівського героя. Серафим немало здивував Тараса.
— Що ти тут робиш? Де живеш? — питався Тарас, коли вони так несподівано зустрілися в Дрижиполі.
— Хай живе великий Кампанелла, — — відповів на це Серафим.
Кампанелла? Невже ж вони й досі на лекціях основного курсу ІНО?
— А чому не Спіноза? — навмання запитав тоді Тарас.
— Які тут жарти? Невже ти й досі не чув про комуну "Вперед"? Я, розуміється, хотів назвати її "Геліос", або хоч "Сонце", — засипав він Тараса, — але Дуб'яга не погодився. Він хотів назвати "Здобутки Жовтня", ми довго сперечалися і, зрештою, зійшлися на назві "Вперед".
Коротше кажучи, тоді Тарас зрозумів, що тут десь поблизу існує комуна "Вперед" і Серафим є її членом, фундатором та ініціятором... Пізніше вияснилося, що не десь, а в Марійці таки.
Тоді в ІНО він раптом зник із третього курсу, не видержав студентських вжитків, чи щось там із легенями в нього було. І Тарас не міг навіть здогадуватися, що колись у Дрижиполі вони здиблються.
Але то нечувані речі! Щоб у їх Дрижипільщині та була комуна? Сонячне місто? Тарас аж сам захопився цим і, прийшовши додому, заходився розказувати мамі про те утопічне місто, наче воно було не в уяві ще, а вже лежало на марієцьких просторах.
Мамі повинно бути цікаве це, бо вона завжди нарікає на свою безрадісну, невдячну хатню тупанину. От там поєдналась би поезія християнської релігії з сонцепоклонництвом і з новітньою технікою . . .
— Е, це поки те сонце зійде, то роса очі виїсть, — скептично обізвалася на це мама. — Не з нашими людьми! Той Дуб'яга ... Ти повинен знати його ... Він держить Явдошку Ференцеву, моєї покійної колеги Мар'янки сестру! Той Дуб'яга чогось із селом не мириться...
— Не мириться із селом? — перепитав Тарас.
— Он у п'ятницю приходила Наталка Мокринина, то казала, що все чогось із людьми б'ються ті комунівські.
— То може й Наталка в комуні?
— Той дурноверхий Ладько пішов, а вони ще сидять удома. Але як почуєш про те все, то й думаєш: "Хіба ж то може бути так, щоб із зла та вийшло таке добро, як оце ти розказуєш? "
— Бандити! Грабіжники! — подав голос і тато з тапчана.
Він, як звичайно тепер, лежав, насунувши шапку на голову, і далекий та байдужий до життя, щось своє думав. Тільки часом бовкне яке слово, і то сам до себе...
Від цієї куркульської репліки Тарасові пропала охота до дальшої розмови. Він навіть не захотів більше розпитувати, що там таке в Дуб'яги із селом вийшло. Зовсім не хотів він дивитися на світ батьковими куркульськими очима, бути перейнятим впливами того оточення, з якого вийшов.
В цю хвилину він цілком єднався із Серафимом. Від цього Серафима безперестань еманувала романтика, все, до чого той доторкався, починало теж віяти романтикою.
Колись у неділю, в лугах на полюванні як були, Серафим проронив недбало з приводу своїх колишніх кучерів, що й сам був на великій дорозі з обрізом у руках.
— Правда, — додав тоді Серафим не то серйозно, не то смішками, — скоро мені це не сподобалося. Архаїчна метода розподіляти між людьми справедливість ...
їм перебило. З бездонної блакиті виринали і вже зовсім близько над ними летіли качки, срібно виблискуючи проти сонця.
— Стріляй! — крикнув у цю хвилину Тарас. — Стріляй, поки не перелетіли!
Серафим задивився у ту далечінь і мрійливо промовив:
— Дивись, яке небо ... сине-сине... А качки які білі-білі... Хай собі летять!...
І вір йому, що він із обрізаном був на великій дорозі!
Може такий самий незбагненний порив душі надихнув Серафима узятися до організації комуни?
Думки Тарасові свавільно перепліталися, химерно переплутувалися. Перескакували від Серафима до себе, від себе до маріецької комуни, до Кампанелли й Томаса Мора, до мами, теперішнього найближчого друга.
Він марив. Це було улюблене самопочуття — зостатися із самим собою і давати волю своїм думкам блукати, де вони тільки схотять, як тільки схотять. Чудесні узори і сплетіння думки виникали і може назавжди зникали, розсипалися, залишаючи тільки повноту гармонії у настрої. Важко було зловити нитку цих думок-марень і коли б силувати себе фіксувати їх, — все воно втратило б свій чар.
Так було йому завжди серед запашних полів.
... А мама була б на місці в тім "Геліосі". О, який це був би "Геліос" — синтеза всього найшляхетнішого, що витворила людина! Хіба мама не є ще й досі язичницею, з тими переданими їй з незапам'ятних поколінь поняттями: сонце — святе, земля — свята, хліб — святий, вогонь — овятий, вода — свята. Все це вона відчуває, як божественність. До всього цього не можна ставитися зневажливо, буденно, утилітарно, як до мертвих речей, призначених на використання.
І знов людство в "Геліосі" вернулось би до ідеї справед-лиЬости, так високо піднесених уже раз християнством. Тільки мама гнівається, коли він часом почне викладати свої думки, сумніви, раціоналістичні міркування про суть християнства.
Розумувань на цю тему не хотіла вона слухати. А мама ж не була святенницею, релігія її була тим внутрішнім корінням і потребою, куди виливалися її жадання поетичного.
"Геліос", заснований на засадах поетичности й справедливости, якраз для неї. І, нарешті, вона б звільнилася там від горшків, на які скаржилася все своє життя. Там би зійшлися до співжиття її ідеали й пекучі життьові потреби.
II.
Отже, рано-вранці Тарас ішов знайомою дорогою з подвійним почуттям — породженим Серафимовим романтичним ентузіязмом і маминим простонародним скептицизмом. "Чи можна зробити добро за допомогою зла?" Яке ж тут зло? Зібралося кілька чоловік ентузіястів, покидали свої хати, виселилися в закинутий панський дім. Принаймні, так розповідав Серафим.
Покинувши хутірці, виселки, Тарас пішов навпростець, щоб перерізати балку горою, вийти якраз на колишню панську економію, чи теперішню комуну. Йому хотілося прийти несподівано й побачити все, що там робиться, без жодних прикрас, наліпок і личкувань.
Той Серафим у захваті від своєї комуни. Побачимо, що то воно є.
Мав уже повертати із стежки на дорогу до села, як увагу його привернуло щось не зовсім звичайне.
Довга валка підвід їхала із села по шляху, інші їхали просто по полях. Чому вони не повертають на Дрижипіль-ську дорогу? Чому вони стали, збилися кучею? Тарасові видно було, як махали руками, пужалнами, погрожували кулаками.
Що за оказія?
Підійшовши ближче, Тарас почув навіть якісь вигуки, можна було вже розібрати окремі слова: "правда...", "на-ша...", "повертайте ..."
Тарас наддав ходи, зацікавлений. Хто це з ким б'ється і що це за валка?
— Повертайте, хлопці, звідси, — кричав червонопикий, кремезий чоловік із вирячними від напруги й гніву очима.
— Повертайте, бо однаково не пустимо! — крикнув десь збоку Серафимів голос.
— На підставі статті закону, — намагався перекричати їх сивобородий, — ця дорога належить селу і ви не маєте права...
— Я знать не знаю ніякого закону! — не давав говорити йому кремезий.
Коло кремезого стояло ще з десятеро чоловік піших, а напроти них сунулася величезна валка кінних і на підводах. Вони всі щось галакали, один верхівець прорвався конем вперед. Кремезий і червонопикий вхопив коня за вуздечку. . .
— Хлопці! — крикнув він.
Хлопці миттю стягнули верхівця з коня і той кинувся навтьоки. Але кремезий догнав і почав молотити своїми здоровенними кулаками.
Цією миттю скористалися люди на підводах та конях і почали прориватися вперед, хто як бачив, просто на ріллю. Вони киями пробивали собі дорогу.
— Хлопці, по зброю! — крикнув Серафимів голос. — Гайда в комуну. Забирайте, яка є...
Тарас не знав, що йому робити. Чи бігти на оборону тому, який лежав під кремезним, чи допомагати цій купці сміливих, що боронилися від хмари кілків. їх ще поменшало, бо двоє справді побігли за підмогою.
Але в цю хвилину сивобородий плюнув і безнадійно махнув рукою. ч
— Ану вас к бісу! Робіть, що хочете!
Був він один без коня, без підводи, без кілка. Він уже дістав не одного стусана в груди й вийшов з бою.
Це якось раптом перевернуло хід подій. Без поводиря валка перестала бути войовничою, хоч селян було в десять раз більше за комунарів.
Ще кричали:
— Нащо перекопали дорогу?
— Не будете однаково полвзуватися!
(Продовження на наступній сторінці)