Так, наприклад, довідався він, що Серафим віддає в комуну всю свою платню і що він — один із тих цементуючих комуну людей, другий після Дуб'яги. Тільки Дуб'яга був більше по господарській лінії, а Серафим був тим ідейним мрійником, що скріпив комуну в той час, як вона розвалювалася, як усі члени порозбігалися, як зосталося їх тільки чотири: Дуб'яга, Ладько Чорноїван, Решетило Петро та Лановенко Карпо.
Приходив у неділю Тарас і розказував-усе матері.
— Не поспішай так із козами на торг... — сказала в перший раз мама*. — Хай-но трохи роздивишся...
А другого разу за цілий вечір тільки й сказала:
— Я знаю? Може колись і добре буде!..
III.
Що б не робив Тарас, де б не був — він відчував оновлення, набирався нових сил, коли зустрічався із мамою. Це не було оформлено якоюсь синовньо-матірньою ніжністю назовні, це не було також товаришування. Було це позасвідоме вільне розпросторення всього "я", звільнення від усіх умовностей, що накладає на людину оточення.
Приходячи раз на тиждень додому, він розповідав про все, що його вражало, чи хвилювало, анітрохи не турбуючись, чи мама слухає, чи сприймає так, як би йому хотілося. Він знав, що вона наче й не слухає, наче й не доходять до неї його мудрування, він не чекав від неї порад, як йому діяти в незрозумілих випадках, — а кінець-кінцем виходило так, що вона найкраще за всіх схоплювала суть і зерно та з якихось побічних деталей її вислову він сам добирав, як йому далі поводитися.
Вона не любила пересудів і дріб'язкових осудів чужої долі, сама ніколи не колупалася в чужих справах, задовольнялася тим, що з миротворчою, думливо-сумовитою усмішкою вислухувала ...
Тарас не пам'ятав, коли й як мама вчила їх жити, вона й не претендувала на ролю вчительки й виховательки. Діти росли, як приходилося. Вона знала, що діти вченіші за неї, вона була неписьменна. Часто навіть вона сама, мов школярка, з великим зацікавленням у очах, вчилася того, що діти відкривали в шкільних премудростях і приносили додому.
Проте, Тарас знав, що весь кодекс життьової поведінки, передано йому від мами якимись неописаними шляхами і вчинки його, не будучи звітовані, проходять через суворий контроль маминого відчуття чести й порядности. Навіть, коли мама про них не знає.
Тому бесіди з мамою були бесідами із самим собою, із своїм більшим "я" і вони оновлювали, як цілюща вода. Часто навіть не бесіди, а свідомість того, що ти потрапляєш у атмосферу, просякнуту її присутністю. Чисту, прозору, легку, цілинну.
А заплутатися, запаморочитися було від чого. Тарас раптом, несподівано опинився в кипучому джерелі громадського життя, не маючи на те ніяких даних. Йому б сидіти собі осторонь, викладати мову й літературу у сільськогосподарській школі покладену кількість годин на тиждень. Зід-хати тихцем, читаючи журнали та розглядаючи портрети сучасних українських письменників. Колись такі близькі, рівні, а тепер ... В глибоких низинах Тарасової невідомости портрети ці здавалися прожекторами чужої слави.
А він ганяє щоночі по куткових зборах, висиджує весь вільний час у комуні "Вперед", проймаючися до мозку кісток її інтересами. На засіданнях ради про нього забували, такий він був свій, він міг вільно входити в усякі деталі, — наряди на роботу, незадоволення, сутички, вступи до комуни й виходи, нове будівництво, нові придбання ...
Йому часом здавалося, що може трохи забагато суперечок, мама у такому колективі не витримала б, де кожен може другому за щось дорікати.
І будівництво нового житлового дому у формі п'ятикутної зірки занадто небувале, — чи не краще покликати архітектора, а не самим вигадувати одоробла? Забагато говорили: про якусь іржаву лобогрійку, яка в звичайного господаря може викликати жаль один раз, а потім піде в забуття, — тут могли говорити кілька засідань підряд, а потім на всі лади буде пережоване поміж членами. З мухи слона зроблять, пришиють комусь негосподарність — все через якусь іржаву, невдало придбану лобогрійку.
Але правду каже Серафим: комуна е й виховавчий колектив, школа майбутнього комунізму, не тільки господарче об'єднання.
IV.
А тимчасом, поки будувалася в Марійці комуна, — десь угорі, в центрі" в якихось кабінетах, народжувалася Директива. Може Ладько з Тарасом сиділи в цей час у садку в Кіндрата Моголівця й їли соковиті груші. Може саме в цю мить вона вилуплювалася з яйця і ледве чутно шелестіла тоненькими крильцями цигаркового паперу, на ротаторах та шклографах.
Ладько й Тарас ішли над вечір до Дрижиполя з Марійки. Проходячи повз виселок, Ладько показав Тарасові на цю чепурненьку, облямовану молодим садом, садибу.
— Мені треба сюди зайти. Та чекай-но! Це ж і твій родич тут живе ... Зайдімо!..
— Та й який це? — здивувався Тарас, перебираючи в голові всіх родичів.
— Ще й подвійний! Баби Ганни сестри син — то, виходить, тобі дядько. А держить дочку тітчину Христину, Мар'яну, — то сват!
— А, тепер знаю! Віч часто до нас приходив. Е, то до Мар'яни треба зайти! — прояснів Тарас, бо все, що зв'язане з тіткою Христею, мало для нього надзвичайний, радісний сенс.
— Зайдімо! В них груші солодкі.
Садиба Кіндрата Моголівця була обнесена чепурною лісою, виплетеною з лози. В ній панувало свято порядку. Рівна доріжка поміж зеленим килимом шпоришу вела до хати. Друга вела до хліва. І все.
Не було десь видко отих поламаних плугів, борін, зрубаної сухої вишні, якихось зужитих і непотрібних уже речей, яких шкода викинути ("а може коли здасться?"). Все це було дбайливо поховане й не разило ока. Все в подвір'ї лише милувало те око.
Кіндрата вони знайшли на пасіці, він саме ворожив щось біля бджіл у чудернацькій машкарі.
Мар'яна сплеснула руками — кого ж це вона— бачить! — і покинула всю роботу. Дівчина у фартушку побігла доїти корову замість неї. Ожила феєрія селянського побуту у надвечір'я, яку так любив Тарас.
Вони посідали на низесеньких стільчиках, а Мар'яна винесла з комори у полумиску груші.
— Це щойно натрусила ... Чекайте-но, — зробила вона знак. — Ось зараз Кіндрат ще й меду дістане.
— Е, що там меду! — озвався Кіндрат, здіймаючи свою машкару. — Вони, мабуть, голодні, пошукай-но там чим коня попасти.
— Та ні, ми їли!
— Що ви там їли?
— Обідали в комуні.
— Ми того не бачили ...
Кіндрат Моголівець, червоний, свіжий, налитий, як огірок, з акуратно підстриженою головою ""й довгими зміястими вусами, з карими великими очима — нагадує козака Мамая.
— Не завадить вам, як ще раз пообідаєте.
Чи Кіндрат із Мар'яною ждали гостей? Борщ — не од'ї-стися, смажена курка, пироги із сиром і вершками, груші, мед.
— Коли це в вас садок виріс? — здивовано питав Ладь-ко. — Ще ж недавно були тут самі щепи.
Кіндрат Моголівець виселився із села зразу після революції, — коли поміщицьку землю почали давати людям в наділи.
— А ми прийшли, то нічого не було. Це вже нашого хову все. Тільки ...
Кіндрат почухав потилицю.
— Чи довго тут всидимо? Щось дуже тисне совєцька власть. Це щоб той придналог виконати, що на мене наклали, то треба продати корову, коня й хату...
— Це як той казав: "Як живете?" — "А так: продав корову та заплатив придналогу, продав окацію та заплатив облігацію, продав свиню та заплатив пеню... Та й так і живем..." — згадала ходову приповідку Мар'яна, Тарас уже її десь чув.
— Тим, що маю дві десятин поля.
— Але хто купуватиме, коли кожному таке? — згорнула на грудях руки Мар'яна. — Он куркулі своє скоро за без-цінь будуть продавати... І що це за світ настав?
— То там десь поміщики управляють, ті, що їх із земель позганяли, — міркував Кіндрат Моголівець. — Недурно казав один такий поміщик:
" Тисніть тих, що колись у долоні били революції!"
— Аякже! Хтось бив, а хтось і не бив, — не погоджувалася Мар'яна.
— А хату ж ца панському поставили?
— Не одні селяни били, били й робітники в долоні!
— Еге, а ось комусь п'ятнадцять карбованців придна-логу, а мені аж триста. А він наче те саме мас, що й я.
Ладько нічого цього не слухав, він трощив груші, аж за вухами лящало. Тарасові ж було цікаво. І чого це на Кіндрата так беруться?
— Добро робив людям! Це за те, що я брав п'ять десятин у оренду. Ну, то я більше не братиму, нехай тепер вдовам хтось допомагає. А вітряка заб'ю, нехай вітер меле. Хай здохнуть, а хліба не дам... Що мені совєцька власть зробить? Із мужика скине?
Мар'яна питалася:
— Ну, ти скажи, Тарасе, чого це воно так виходить. Іншому скільки не давай, то він усе бідний. А ми ж де взяли? Так само нічого не мали. Кіндрат їздив хурою, а землі Не мали, ні садка, ні пасіки, ні вітряка ... Якщо маємо, то все з своєї праці, все своїм горбом... Інший жере, й ніколи не нажереться...
— А таки так, — підтвердив і Кіндрат.
— Та бодай йому! Дірявого міха ніколи не наповниш. Ти іфаще розкажи, як там дядько Муркур, дядина.
— Не був ще вдома, оце йду.
— І я чбгось була в Дрижиполі у четвер, та й не зайшла ...
— Ну, я. вже наївся грушок, аж лоб твердий! ..
— Може підемо? — загадав Ладько.
(Продовження на наступній сторінці)